До Міжнародного дня перекладача: розмова із Мартою Госовською — очільницею відділу перекладів Лабораторії
Чи помічали ви, що хороша перекладна книжка читається так, ніби від початку була написана українською? Але за цією легкістю — чимала робота перекладача: потрібно не просто передати слова іншою мовою, а відтворити інтонацію, стиль, ритм і сенси оригінального твору. До Міжнародного дня перекладача науковиця, професорка та запрошена дослідниця Українського наукового інституту в Гарварді Наталя Кудрявцева поспілкувалася з Мартою Госовською — очільницею відділу перекладів Лабораторії та запрошеною дослідницею Гарвардського українського наукового інституту за програмою імені Фулбрайта. Зібрали найцікавіші думки з їхньої розмови — переглядайте їх у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Наталя Кудрявцева (Н.): Марто, вітаю тебе в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Розкажи, будь ласка, що привело тебе до Гарварду?
Марта Госовська (М.): У Гарварді я перебуваю на стипендії Фулбрайт. Тема мого наукового дослідження — це переклад та видавнича діяльність. Я очолюю відділ перекладів у видавництві «Лабораторія», там же курую серію «Класика» та напрям перекладів з української мови на іноземні. Намагаюсь бути містком між нашими чудовими українськими авторами і авторками та іноземними видавцями, які зацікавлені, — або яких, радше, потрібно зацікавлювати — у виданні наших книжок за кордоном.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: Як давно ти займаєшся перекладом?
М.: Мій шлях розпочався двадцять років тому, коли я отримала диплом магістра з теорії літератури та компаративістики. Мої перші переклади були вкрай складними та емоційно навантаженими — це свідчення жертв воєнних злочинів у Конго. Робота з такими відповідальними і дуже болючими текстами спонукала мене замислитися над важливістю перекладів. Я дедалі глибше осмислювала роль перекладача як голосу — не лише посередника, а відповідального рупора тих, хто прагне бути почутим. Перекладачам випадає непроста й етично вимоглива місія — донести над-дражливе послання максимально точно, чутливо й чесно, не зміщуючи акцентів, не підмінюючи інтонацій, не привласнюючи чужого голосу. Йдеться не лише про відтворення змісту й форми, а про збереження смислів у їхньому соціокультурному контексті, про уважне ставлення до нюансів, які формують афективну канву тексту. Переклад для мене — це акт відповідальності й солідарності, спосіб встановлення зв’язку між різними досвідами та світами, де важить не тільки точність, а й чуйність.
Пам’ятаю, як, працюючи над цими текстами, я думала: як добре, що війна — це не наша реальність, що нам не доведеться емпірично пізнати цей досвід. Тоді реальність далекої країни, здавалося, існувала паралельно з нашою. Проте спершу у 2014 році, а згодом із початком російського повномасштабного вторгнення, ці реальності болісно перетнулися — і перекладацький досвід набув нової, глибоко особистої й водночас суспільно значущої ваги.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: Я досліджую переклад уже вісімнадцять років, і мені завжди імпонувало його масштабне розуміння. Тобто не просто як перенесення інформації з однієї мови до іншої, а як діяльності, що відбувається в певному соціополітичному контексті, формується ним і завжди має особливу мету. Таке розуміння перекладу в сучасних дослідженнях називається «переклад як соціальна практика». А як ти розумієш переклад?
М.: Мені близький цей підхід. Я послідовно наголошую: переклад не існує у вакуумі. Вибір тексту завжди зумовлений конфігурацією часу і місця, а також фокусом уваги, який формується під впливом соціополітичних та соціокультурних обставин. Перекладацьке рішення — це не лише естетичний чи професійний жест, а й відповідь на виклики моменту, які неможливо, — та й не потрібно — ігнорувати.
Сьогодні я обираю тексти для перекладу, керуючись не лише власним чуттям та досвідом, і з огляду на те смислове навантаження, яке вони здатні донести до читача в конкретний історичний час. Так, у перший рік повномасштабного вторгнення моїм вибором стала книжка Олівії Ленґ «Місто самоти», що вийшла у чудовому молодому видавництві «Крапки», — текст про ізоляцію, відчуження і пошук зв’язку, який несподівано набув особливої актуальності в українському контексті. Тисячі людей опинилися тоді у своєрідному метафізичному «місті самоти» — далеко від дому, від звичного мовного й культурного середовища, у стані радикальної невизначеності щодо майбутнього.
Безперечно, визначальним критерієм залишається літературна якість тексту. Втім не менш важливою для мене є його своєчасність — здатність резонувати з колективним досвідом, відповідати на запит моменту, а подекуди й виконувати терапевтичну функцію.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: У підході до перекладу як до соціальної практики ми приділяємо увагу насамперед так званим агентам: перекладачам, видавцям, інституціям, які продукують переклади. З огляду на твій досвід, наскільки важливою є роль цих агентів у тому, які тексти обираються для перекладу, публікуються, а також у тому, як вони сприймаються цільовою аудиторією?
М.: Донедавна у нас побутувало поняття «невидимості перекладача». Книжки ніби з’являлися самі собою. Читач, не залучений до літературного чи видавничого середовища, цілком природно не замислюється над тим, що книжка в оригіналі не була написана українською. Однак сьогодні ця парадигма зазнає суттєвого перегляду. В умовах стрімкого розвитку технологій і дедалі відчутнішої присутності штучного інтелекту питання видимості перекладача постає з новою гостротою. Перекладач перестає бути «прозорим» медіумом; натомість він постає як активний агент літературного процесу — носій досвіду, знання, «живий нейрон», через який відбувається взаємодія літератур і перетікання культурних сенсів.
Водночас важливою умовою розвитку перекладацького середовища є інституційна підтримка. В Україні таку роль дедалі послідовніше відіграє Український інститут книги, який системно підтримує як переклади українською, так і переклади з української мови, створюючи інфраструктуру для співпраці між видавцями, перекладачами та літературними агентами. Окремо варто згадати підтримку участі українських книго-діячів у ключових міжнародних книжкових ярмарках — у Франкфурті, Лондоні, Парижі — де формуються глобальні літературні процеси. Поки ми ведемо цю розмову в бібліотеці HURI, у Лондоні триває книжковий ярмарок, одним із лейтмотивів якого цьогоріч стала саме роль перекладача в життєвому циклі книжки. Перекладач дедалі виразніше постає не лише як виконавець, а як учасник процесів адвокації й промоції літератури. Його рекомендація, його вибір тексту, його репутація в професійному середовищі здатні визначати подальшу долю книжки значно більшою мірою, ніж анонімні пропозиції, що губляться в потоці щоденних видавничих комунікацій. Тому я щиро переконана, що видимість перекладача — це не лише питання справедливості, а й умова повноцінного функціонування літературного процесу.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: У фокусі досліджень перекладу як соціальної практики перебуває весь цикл перекладу — від вибору тексту та власне перекладу до його просування та читацького сприйняття. У такому підході маємо враховувати вплив різноманітних суспільно-політичних чинників. Йдеться про інституційний тиск, економічні фактори, культурні норми. Як би ти схарактеризувала вплив таких чинників на те, що зараз перекладається в Україні?
М.: Наталю, це надзвичайно влучне запитання, яке, по суті, окреслює саму природу моєї роботи у видавництві. Моя роль полягає у втриманні балансу — у формуванні такого видавничого портфеля, де співіснуватимуть тексти різних типів і функцій: бестселери й лонгселери, канонічні твори і потенційні кандидати, книжки для відпочинку — і книжки, що передбачають інтелектуальне зусилля. Водночас кожне видавництво має власний профіль, який і визначає логіку формування портфеля. Скажімо, «Лабораторія» спочатку спеціалізувалася на перекладному нонфікшні та бізнес-літературі. З часом з’явилася перекладна художня література, сформувалася окрема редакція українських авторів, яку очолює неймовірна Дзвінка Завалій.
Очевидно, що книжку, яка не відповідає профілю видавництва, найімовірніше, відхилять, але це не обовʼязково означає, що книжка «погана». Йдеться радше про невідповідність конкретному запиту. Інше видавництво, з іншим профілем, може побачити в цьому тексті свій проєкт. Саме тому процес ухвалення рішень у видавництві є колегіальним: редакційна рада регулярно обговорює, які тексти варто включити до портфеля, зважаючи не лише на їхню літературну якість, а й на потенційну резонансність, наявність відповідного перекладача, а також ринкову успішність. До цього процесу долучаються й фахівці з маркетингу, адже книжка має не лише бути якісною, а й знайти свого читача. Усі ці чинники ще раз засвідчують: переклад не існує у вакуумі, він відображає стан, потреби й можливості суспільства.
Водночас існує значний корпус текстів, які з різних причин залишаються поза нашим фокусом уваги. Мій власний список таких книжок — це вже декілька блокнотів, серед яких чимало невідомої нам класики, яка залишається неперекладеною зовсім не тому, що тексти не якісні або у нас нема перекладачів. Радше йдеться про те, що не відбувається збіг того, що антична традиція означувала як kairos і topos — часу і місця. І коли мені, як перекладачці, чи як керівниці відділів перекладу, вдається вхопити Кайроса за чуб, то я невимовно радію. Наприклад, незабаром вийде переклад блискучого роману швейцарського письменника Паскаля Мерсьє «Нічний потяг на Лісабон» у перекладі талановитої Олі Сидор.
Щодо впливу інституцій, я б не означувала його як тиск. Радше йдеться про вибудувані «містки» співпраці, які відкривають нові можливості для перекладу. Показовим є, наприклад, досвід взаємодії з фінськими інституціями, які послідовно підтримують переклад і промоцію своєї літератури. Завдяки цьому в нашому видавництві регулярно з’являються переклади з фінської — попри об’єктивну нестачу перекладачів з цієї мови. Участь у професійних зустрічах, організованих за підтримки інституцій, зокрема Українського інституту книги, дозволяє налагоджувати прямі контакти з видавцями й агентами — і саме з таких контактів часто починаються майбутні книжки. Попри певну камерність, книжковий світ рухається передусім завдяки живим людським взаємодіям.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: Чому, на твою думку, важливо видавати переклади української літератури англійською мовою?
М.: Англійська мова є порогом до міжнародних премій, а згодом до цього найвищого щабля, якого так прагнемо і який від нас все вислизає, — Нобелівської премії з літератури. Не втомлюся повторювати: поки у нас не буде перекладів англійською мовою, поки не отримаємо міжнародного Букера розраховувати на Нобелівку нам зась.
Та в тому крихітному відсотку перекладів на англійську опинитися не так вже й просто. Власне, англійською мовою виходить дуже мало перекладів з інших мов. Наприклад, у Сполучених Штатах та у Великій Британії виходить всього лише три відсотки перекладної літератури. У цьому відсотку на художню літературу та поезію у США відведено взагалі мізерні 0.7 відсотка! Тобто українська література має конкурувати з усіма світовими літературами за місце в цьому 0,7 відсотка!
Що для цього потрібно? Нам потрібні зіркові перекладачі. Наприклад, серед зіркових перекладачів з польської на англійську є Дженніфер Крофт. Вона перекладала лавреатку Нобелівської премії Ольгу Токарчук. До речі, Дженніфер Крофт –– активістка руху за видимість перекладачів, і відмовляється перекладати книгу, якщо її ім’я не буде вказане на обкладинці. Вона чітко артикулює своє бачення ролі перекладача: читачі повинні знати, хто для них інтерпретував з однієї культури на іншу текст, який не з’явився нізвідки, за порухом чарівної палички, а пройшов крізь епістему особистості перекладача.
Тож нам вкрай потрібні перекладачі на англійську мову. До речі, Український науковий інститут Гарвардського університету, де ми зараз з тобою перебуваємо, є одним з ініціаторів школи перекладачів з української мови на англійську, яка вже цьогоріч відбудеться утретє у Вроцлаві. Я мала честь бути учасницею першої такої школи, яку спільно організовує ціла низка впливових інституцій, наприклад, Канадський інститут українознавства (CIUS), DUSS UAlberta — Ініціатива на підтримку українських науковців та студентів, які опинилися у скрутному становищі, Український науковий інститут Гарвардського університету, Інститут Гаррімана Колумбійського університету, Єльська програма з українознавства при Єльському університеті, Програма з українознавства Кембриджського університету, Колегіум Східної Європи, Національний інститут Оссолінського, боюся когось не згадати. Це два тижні дуже інтенсивного навчання та менторингу із зірковими перекладачами, на кшталт Домінік Гофман, Алі Кінсели, Марка Андрейчика, Оксани Луцишиної. Для перекладачів, які тільки торують свій шлях у перекладі на англійську, це невимовний інтелектуальний подарунок –– два тижні перебувати в середовищі, в якому можна ділитися питаннями, викликами, зрештою, шукати однодумців для майбутніх проєктів. І, взагалі, завдяки такому досвіду платонівської академії циркулюють ідеї, які потім втілюються у проєкти, а не залишаються просто розмовами. В одній із таких бесід і народилась ідея перекладу короткої прози Лесі Українки. Багато учасників школи перекладу долучилися до перекладу збірки короткої прози Лесі Українки, що стало можливим завдяки титанічним зусиллям директора видавничої програми HURI, Олега Коцюби.
Також важливою є промоція перекладу до, під час і після виходу книжки. Важливо підходити до перекладу комплексно, розуміти, що в час, коли ми боремося за три секунди уваги споживача контенту, який звик, що його увагу завойовують, ми не можемо покладатись на те, що читач нашої перекладної книги буде настільки свідомим, що знайде цю книгу сам, купить її і візьметься уважно читати, наперекір усім відволікаючим факторам. Ми повинні розуміти — за читача доведеться боротись. Доведеться знайомити його з українською літературою, якої, мабуть, цей читач раніше ніколи не бачив і не чув. Якщо трішки вийдемо за межі нашої бульбашки, коли нам здається, що всі знають, хто така Леся Українка, то зрозуміємо, що навіть театрознавці в США поверхнево ознайомлені з її творчістю. Ми повинні зацікавити й заохотити іноземного читача зробити вибір на нашу користь.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Н.: Як ти бачиш майбутнє перекладів української літератури?
М.: Українська література — і класична, і сучасна — безумовно варта, щоб її перекладали, зрештою, не лише англійською, а всіма мовами світу. Ми маємо чим пишатися: у нас сильні, самобутні автори, чия творчість здатна резонувати далеко за межами національного контексту. Те, що сьогодні ми ще не отримуємо належної кількості міжнародних відзнак, свідчить не про брак якості текстів, а радше про незавершеність процесів, які у нас поки лише формуються. Коли я їду у підземці, то люблю зазирати, що ж читають пасажири. Навіть веду таку рубрику в себе в інстаграмі — фотографую, з дозволу читачів, ясна річ, обкладинку їхньої дорожньої лектури. Так от, я мрію що, десь у метро Парижа, чи Нью-Йорка, мені трапиться якийсь юнак чи дівчина, що читає скажімо, Лесю Українку, Хвильового, чи Підмогильного. Мрію, що українська література вийде за межі університетів і бібліотек, де вона нині присутня передусім у контексті академічного діалогу, і стане частиною ширшого читацького досвіду — масовою в найкращому, найглибшому сенсі цього слова.
__________________________________________________________________________________________________________________________
