Травма м’якої обкладинки: уривок з книги «Тимчасові труднощі» Ольги Богомаз
Як виглядає книжковий клуб, у якому книги майже ніколи не подобаються? Де дискусії часом важливіші за сам текст, а суперечки про «хорошу літературу» можуть тривати довше, ніж читання? Ділимося уривком з книги Ольги Богомаз «Тимчасові труднощі» — іронічного та трохи болісного тексту про людей, які шукають у літературі відповіді, але частіше знаходять нові запитання. Це один із тих уривків, де впізнаються наші читацькі звички, упередження і навіть книжковий снобізм.
Оповідання сучасних письменників
Сучасні українські оповідання часто працюють із дрібними деталями повсякденного життя — розмовами, жестами, випадковими конфліктами. Саме з таких деталей складається світ персонажів і відчуття часу, у якому вони живуть.
__________________________________________________________________________________________________
Травма м'якої обкладинки
Наш клуб існує дванадцять місяців. Ми встигли обговорити сім книжок і тільки одну вподобали. Над нею ми плакали.
Те, що книги не подобаються, нас не зупиняє. Це результат наших прискіпливості та начитаності, гарного смаку та принциповості, тож нема чого перейматися. Цілком природно, що нам доведеться багато разів зібратися, перш ніж знайдеться щось по-справжньому цінне.
Буває, ми приходимо на клуб з думкою, що книжка хороша, і йдемо додому з протилежною. Не завжди зрозуміло відразу, що автор негідник і графоман.
* * *
Раніше в нашого клубу була проблема з модерацією. Учасниці дискусії не встигали висловитися, оскільки говорила переважно Оленка, яка сама призначила себе головною. Проблема погіршувалася через те, що Оленка зазвичай мала думку, якої більшість не поділяла.
Потім обов’язки модератора взяла на себе я. Тепер все добре — найбільше говорю я, але, звісно, по ділу.
* * *
У нас є чат, де ніхто не спамить. Там ми обговорюємо тільки місце, де збираємося, і магазини, де вигідніше купити книгу. Інколи ввечері після клубу скидаємо спільні світлини — у форматі файлів для збереження кращої якості.
Але обговорення твору проходить тільки наживо.
* * *
Засідання клубу починаються з того, що всі по черзі висловлюють свою думку про обрану книжку. Порядок щоразу випадковий — сьогодні може почати одна, наступного разу — інша.
Ось Наталка кладе розгорнуту книгу на коліно й починає розповідати про свої враження. Її складно слухати, поки книга варварським чином лежить на коліні, — тож хтось із нас обов’язково закочує очі, хтось тихо скрегоче зубами.
Далі слово бере Марія. Коли Марії не подобаються книги, вона каже, що вони виходять за межі її розуміння. Межами свого розуміння Марія пишається, як єгипетська гора заповідями.
Марину часто плутають з Марією, можливо, через співзвучні імена, і ще вони обидві білявки. Хай там як, але часом ми зауважуємо Марині, що вона вже достатньо сказала, хоча насправді говорила Марія. Коли врешті Марині дозволяють висловитися, її думка сильно відрізняється від Маріїної.
Лариса з нас найстарша і вважає, що це робить її безпомильною. Вона носить темні матові помади, які відбиваються на чашках потворними плямами. Дівчата недобре шепочуться, що хочуть знати виробника помади, щоб ніколи не купити його косметики. Ще Лариса любить голосно зітхати й говорити, що в неї проблеми з тиском. Усі, на кого вона тисне, з цим погоджуються.
Оленка майже найменша з нас, але вважає, що саме вона заснувала цей клуб. Говорить завжди швидко, тому встигає сказати багато. Ми трохи заздримо цій Оленчиній якості.
Після того як її усунули від модерації, вона потайки ходить в інші книжкові клуби. Як встигає — це для нас таємниця.
Після того як всі взяли слово, ми пробуємо підбити підсумки. На повноцінне обговорення не лишається часу. Підсумки зазвичай жорсткі та недвозначні.
* * *
Чоловіків серед нас двоє — Михайло і Михась, старший і менший. Крім імені, спільними для них є обскубані чуби й певна мовчазність. Проте мовчання під час клубу незайве — здебільшого всім хочеться, щоб інші мовчали, аби мати більше часу висловитися.
Був ще з нами третій чоловік, Саша, але ми його вигнали за збоченість. На першій зустрічі він з’їдав кожну почергово поглядом — це було підозріло, але ми дали йому ще один шанс. На другому клубі запропонував читати Буковскі — цього ми вже не стерпіли.
* * *
Книги обираємо голосуванням. Процедуру організовує Лариса, яка пишається тим, що десять років очолювала дільничну виборчу комісію десь на Відрадному.
* * *
При виборі книг у пріоритеті твори канонічні та визнані. Фотогенічність — не головний фактор, але гарний дизайн і тактильна обкладинка — перевага для будь-якої книжки.
В ідеалі книга має світло-сіру, білу, ніжно-рожеву, блакитну палітурку, щоб пасувати інтер’єрам або вигідно вирізнятися на тлі зеленого листя. Книжки в м’якій обкладинці — це несерйозно.
На жаль, твори, які ми обираємо, рідко видають з кольоровим зрізом. Але ми сподіваємося, що почнуть, адже українські видавці повинні догоджати читачу.
Інакше навіщо їм взагалі існувати?
* * *
Ми не обираємо для клубу книги, видані до 1918 року. Але для «Гордості та упередження» плануємо зробити виняток.
* * *
Якось одна з нас запропонувала на клуб комікс. Але виявилося, що в нас колективна травма через дитячу ілюстровану Біблію.
* * *
На першій зустрічі ми дійшли висновку, що книжка занадто сумна й депресивна, і вирішили в майбутньому обирати уважніше. Чесно кажучи, не дивно, адже це була «Під скляним ковпаком» Сільвії Плат.
* * *
«Коханець леді Чаттерлей» — книжка, в якій недостатньо відвертих сцен. Але ті, що є, нам насправді сподобалися.
* * *
Є різниця між сексом, сексуальним життям і сексуальністю в літературі. Персонажі повинні бути сексуальними, вони можуть мати секс, а ось усі подробиці сексуального життя, вкупі з мастурбацією, в книзі необов’язкові. Кого взагалі збуджує чужа мастурбація?
* * *
Хто сказав, що не можна критикувати нобелівських лауреатів? Одного разу ми засудили Ельфріде Єлінек до трьох років виправних робіт за її «Піаністку».
* * *
Ми тільки раз обрали для клубу книгу українського автора. На превелику прикрість, це було «Місто» Підмогильного. Ми встигли обговорити лиш те, що Степан Радченко — негідник, і вирішили більше таких помилок у виборі книги не робити.
* * *
Книги сучасної української літератури краще читати вдома за зачиненими дверима й нікому в цьому не зізнаватись. Більшість українських авторів мусять ділити камеру попереднього ув’язнення з Єлінек.
* * *
Британська література — нудна й дуже провінційна, що аж дивно як для колоніальної імперії. А ще в парах там хтось постійно переживає через різницю у віці.
Французька література передбачувано схиблена на сексі й глибоко порочна.
Американська література дратує, особливо та, що написана в середині XX століття. Скільки можна писати про мотелі?
Латиноамериканські автори недалеко втекли від французьких.
Література Сходу зациклена на собі. Окрім Ішіґуро — той зациклений на демонах.
* * *
Жанрова література не завжди низькоякісна, але ми її уникаємо. Часом навіть дратує, коли в класичному тексті виникає детектив.
Нонфікшн, як і українську літературу, краще читати за зачиненими дверима. За публічне читання нонфікшну потрібно доплачувати. Це, звісно, не стосується історії та мемуарів.
* * *
Коли ви перебуваєте в нашому клубі, ніколи не можна напевне сказати, в кого з нас філологічна освіта. Ніхто не хизується своїми знаннями. В клубі ми не користуємося нічим, крім наших сильних емоцій.
* * *
Найголосніше ми розмовляємо, коли обговорюємо мотивацію персонажів. На цьому етапі найчастіше звучать слова «токсичність», «аб’юз» і «травма». Так ми намагаємося пояснити поведінку героїв, які нас бісять.
Як правило, наприкінці вирішуємо, що нам знову попався невмотивований персонаж, тобто знову автор недопрацював.
* * *
Хоча ми завжди маємо спільний погляд на книгу, проте він не заважає плюралізму думок. Іноді хтось з нас вирішує піти проти всіх, і ми підтримуємо її або його в цьому вияві самостійності. Клуб вітає різноманітність, хоча це й не впливає на загальну лінію. Врешті, думка інших цікава, але не така й важлива. Або важлива, але не така й цікава.
* * *
Якось на клубі зайшла мова про те, що таке хороший текст.
Ми вирішили, що в хорошому тексті автор робить висновки, чергує довгі та короткі речення, не вживає англіцизмів і уникає тавтологій.
Якщо авторові вказали на брак висновків, чергувань, наявність англіцизмів і тавтологій, то він зобов’язаний зробити висновки — дописати висновки, додати чергування, прибрати англіцизми й тавтології.
Загалом робити висновки — вкрай важливо.
* * *
Ми ніяк не можемо знайти постійне місце для нашого клубу. Хтось із нас обов’язково не п’є кави, не їсть швидкоїжі, не вживає м’яса або уникає солодкого. Якось ми хотіли піти на пікнік, але не змогли домовитися, в який парк піти.
Поза тим у закладах, у які ми приходимо, навдивовижу часто буває непривітний персонал. Адміністратори не йдуть нам назустріч у виборі столика (біля вікна, не дуже сонячного, не дуже близько й не надто далеко від вбиральні, м’які крісла або диванчики, в жодному разі не барні стільці), офіціанти до нас не поспішають, кухарі забувають про наші харчові непереносності та смакові вподобання.
При цьому ми поводимося пристойно і клопотів закладам не завдаємо. Хіба одного разу в кав’ярні всі одночасно замовили какао й воно закінчилося.
* * *
У нашого клубу була історія, після якої ми не спілкувалися кілька місяців. Саме тому за рік прочитано сім книжок, а не дванадцять.
Того дня ми зібралися в одному мережевому кафе недалеко від центру. Місце було гарне, від метро далекувато, але й тому в закладі менше людей. За пів години до закінчення зустрічі непередбачувано пішла сильна злива. Всі були без парасольок, але Марина приїхала на авто, що для кількох із нас було гарною новиною.
Четверо мали поїхати з Мариною, інші — викликати таксі. Почалася сварка. Ми ретельно вираховували, кого Марині зручніше забрати. Це тривало годину, і врешті Марина заплакала. Спантеличені її сльозами, ми все ж визначили переможниць, але в машину полізло п’ятеро. Інші насуплено мовчали, не помічаючи, що дощ потроху вщухає. Остаточно він закінчився, коли Марина доїхала до мосту й заглухла. Можливо, автівка не витримала негативної енергії, яка в нас накопичилася. За п’ять хвилин ми таки рушили, обганяючи Південним мостом поїзди метрополітену й ловлячи у відчинені вікна теплий післядощовий вітер.
Ввечері в чаті ніхто нічого не написав, і наступного дня, і в наступні тижні також.
* * *
У грудні мені зателефонувала Марина й запропонувала зібратися. В чаті я написала коротке повідомлення з датою, місцем і книгою. Троє не з’явилися: Лариса виїхала за кордон, Михась мав завал на роботі, Оля просто мовчала й не читала повідомлення.
Ми обрали сентиментальну різдвяну книгу, дуже милу, але вперше обговорювати було майже нічого. Швидко обговорили примітивність і передбачуваність сюжету, а потім просто сміялися й пили глінтвейн.
Після клубу Марина запропонувала мене підвезти. Коли переїжджали міст, раптом сказала, що її чоловік пропав безвісти, але є надія, що потрапив у полон. Я не стрималася й розревілася — просто від формулювання «надія на полон».
Ми ще попили чаю в МАФі біля мого дому: здається, заспокоїтися потрібно було мені, а не їй. Бариста пригостив нас різдвяними пряниками: я їла ялиночку, Марина — зірку.
* * *
Новий клуб відбудеться вже в лютому. Ми домовилися збиратися, поки є можливість. Врешті, якщо нас єднає таке сильне невдоволення від книг, нічого накопичувати його в собі.
Наступною читатимемо «Який чудесний світ новий» Гакслі.
__________________________________________________________________________________________________
