Вечір, джаз, старий детектив — і кров на рукаві: уривок із нової книги Раґнара Йонассона
У відрізаній від світу лікарні посеред ісландської зими знаходять тіло жорстоко вбитої медсестри. За кілька днів гине ще одна людина, але справу швидко закривають, так і не знайшовши справжнього винуватця. Майже тридцять років потому молодий поліціянт повертається до цього розслідування, переконаний: правда досі прихована серед мовчання, зниклих документів і суперечливих свідчень. Новий роман Раґнара Йонассона поєднує атмосферу класичного детектива з психологічною напругою, поступово відкриваючи перед читачем усі деталі старої справи. Якщо вам до душі історії про нерозкриті злочини, розслідування вбивств і таємниці, які десятиліттями не дають спокою, уривок у матеріалі стане чудовим знайомством із книжкою!
________________________________________________________________________________________________________________________
Вечір, джаз, старий детектив — і кров на рукаві
Крихку тишу порушили.
Хтось стояв знадвору й грюкав у двері, доволі гучно, поза сумнівом, спробувавши подзвонити, але дзвінок був поламаний.
Гельґі підвівся.
Він сидів на дивані, читав детектив, намагався трохи заспокоїтись, занурившись перед сном у світ історії, але тепер спокій умить щез.
Берґтоура із чоловіком винаймали житло в підвалі старого будинку коло Льойґардалю. Здавався весь будинок, житло нагорі орендувала пара з двома дітьми, а власник, видно, мешкав за кордоном.
Гельґі не надто добре ладнав із подружжям згори, то були люди досить неґречні й нав’язливі, наче те, що вони мешкають на більшій площі, давало їм право на зверхність. Спілкування між мешканцями підвалу й горішньої частини будинку було зведено до мінімуму й лишалося доволі прохолодним.
Гельґі побоювався, що сусід згори вийшов надвір і знову суне носа до чужого проса. А втім, варто було розглянути й іншу, гіршу можливість.
Чоловік неквапливо почимчикував до передпокою. Його кімната була доволі затишною, на всіх стінах книжки — його книжки, коло полиць — зручне кріселко, перед телевізором — непоганий диван. На столику стояло кілька аромасвічок, але Гельґі не запалив жодної. Не цього разу. А втім, він поставив на програвач платівку, справжню платівку. У нього був і сучасний програвач, під’єднаний до домашнього кінотеатру, але платівки, які він слухав, були старими джазовими записами, що належали ще його батькові. Важкі звуки ударів, що долинали від дверей, пробивали теплі джазові ноти, порушуючи спокій, що запанував був в оселі.
«Хай вам дідько», — подумав Гельґі.
Він саме зайшов до передпокою, аж раптом знову долинув стукіт, тепер — ще гучніший. Гельґі перевів подих і потягнувся до дверної ручки, але мить зачекав, перш ніж відчинити. Потім відімкнув замок і прочинив двері.
Надворі стояв молодик у поліційній формі, років, може, двадцяти п’яти, кремезний, з міцними рисами обличчя. Світло вуличного ліхтаря чітко вихоплювало його постать з нічної темряви; він був зосереджений, наче готувався до бійки. Гельґі його не впізнав. У затінку, трохи далі, стояв ще один поліціянт. Судячи з постави, цей був спокійнішим, але Гельґі не міг роздивитися його обличчя.
— Добрий вечір, — сказав той, на якого падало світло.
Його голос виявився не аж таким суворим, як очікував Гельґі, відчувалося в ньому навіть легке тремтіння. Чоловік здавався зібраним, але, поза сумнівом, намагався приховати своє збентеження. Можливо, це була його перша зміна. — Гельґі? Гельґі Рейкдаль?
Гельґі був не набагато старшим од нього, він мав трохи за тридцять, але відчував свою перевагу над молодим поліціянтом.
— Гельґі Рейкдаль, саме так. Що сталося? — запитав упевнено. Він володів ситуацією. Він був на своїй території, а його потурбували пізно ввечері.
— Мушу сказати, була скарга... — поліціянт завагався, як Гельґі й очікував.
— Скарга? Від кого? — Гельґі й не думав бентежитись.
— Ну ми... ну ми не можемо сказати.
— Це той штрих згори, — сказав Гельґі, посміхаючись. — Чортів хрін, увесь час на щось скаржиться. Думаю, йому не поталанило зі шлюбом. Не галасувати, трясця, не вмикати гучно чортів телевізор, а тоді він починає гупати шваброю по підлозі в нас над головою. А тепер, бачу, і поліцію викликав.
— Він почув галас... — поліціянт замовк на півслові, зрозумівши, що сказав забагато. — Як уже було сказано, ми отримали скаргу...
— Так, це ви вже згадували, — зважено проказав Гельґі.
— Скаржилися на якусь метушню, перепалку. Наче щось більше, ніж звичайна суперечка.
Тепер уже з тіні вийшов другий поліціянт, подивився Гельґі у вічі й зробив крок уперед. — Слухайте, я певен, мені знайоме ваше ім’я, — сказав він до Гельґі.
І Гельґі одразу ж пригадав цього чоловіка. Рік тому вони чергували разом у поліції Рейк’явіку. А втім, вони не надто добре знали один одного.
— Мене звати Реймар, — сказав поліціянт. — Чекайте, ви ж наймалися на літо, було таке?
— Так, просто працював після поліційних курсів. Потім я подався вивчати кримінологію, — відповів Гельґі.
— А, точно, тепер пригадую, хтось розповідав. До Британії, еге ж? Я й сам часто про це думаю, хочу навчитися більшого, — сказав Реймар.
Гельґі кивнув.
Він усе ще стояв біля дверей, наче винуватець.
— Так точно. Власне, я все ще вчуся, мав дописати диплом, але нам краще було повернутися додому. Дружина отримала гарну роботу, — Гельґі усміхнувся.
— Добре побачитися знову, — сказав Реймар. — Хоча, може, і не за найкращих обставин. То кажете, проблеми із сусідом?
— Ага, можна так сказати. Чортів довбень. Це, направду, орендоване житло, ми рано чи пізно переїдемо.
— Він почув якийсь галас, — тихо сказав другий поліціянт.
— Так, ми трохи посварилися, але через це не варто кликати поліцію. Як я вже казав, тут і телевізора не ввімкнеш, усе цей мужик згори чує. У цих старих будинках стіни ніби картонні.
— І не кажіть, — кивнув Реймар. — Я в такому сам живу, на заході.
— Мені шкода, що вам довелося сюди їхати, — сказав Гельґі, а після короткої павзи додав:
— Може, ви хотіли б поговорити з дружиною? Про всяк випадок? Вона, щоправда, уже спить, але я, звісно, можу її розбудити.
Реймар усміхнувся.
— Це цілком зайве.
Його напарник наче хотів щось сказати. Гельґі глянув на нього, і слова мовби проковтнула тиша.
Нарешті Реймар знову взяв слово:
— Даруйте, що потурбували, Гельґі. Сподіваюся, вас ми не розбудили.
— Усе гаразд, я просто собі читав.
— Повернетеся до нас після навчання?
— Саме готуюся до цього. Домовляюся зі столичною поліцією, щоби мати можливість вступити туди навесні, це справді робота мрії.
— Чудово, сподіваюся, скоро знову зустрінемося.
Він простягнув руку, і Гельґі потиснув її, а тоді зачинив двері.
Він глибоко вдихнув. Усе пройшло так добре, як лиш могло. Він не чекав, що цей придурок згори викличе поліцію. Хоча й мав би про це подумати — такий був галас.
Він відчував, як тривожно калатає серце, але тішився з того, наскільки добре йому вдалося триматися під час спілкування з поліцією. Його поліційний досвід добряче прислужився.
Можливо, він себе переоцінював, сподіваючись наново засісти за детектив, від якого його відірвали, але вирішив спробувати. Він не дозволить клятому сусідові зіпсувати собі решту вечора. Робота над дипломом кипіла, і він дав собі час на перепочинок, а йому ніде не відпочивалося так добре, як на дивані з гарним кримінальним читвом.
Його тато тримав на півночі книжкову крамницю та особливо цінував перекладні детективні романи, завзято збирав їх і залучив до них сина з підліткових років. А потім Гельґі успадкував прекрасну бібліотеку й дуже її полюбив. Він прочитав багато книжок із неї, але не всі, тож поступово пізнавав свою колекцію краще, але також із задоволенням повертався до історій, які читав у юності.
Він сів на диван і розгорнув книжку. «Забуття» Патріка Квентіна, старий і затертий том. Він пам’ятав, як підлітком слухав радіоп’єсу про її головного героя, Пітера Дулута, на Ісландському національному радіо. П’єса була заснована на першій книзі про Дулута, досить непогана п’єса, принаймні на його пам’яті, і Гельґі згодом прочитав цю книжку англійською, історію про вбивство в лікарні, де Дулут лікувався від алкоголізму. Досить незвична тема з огляду на те, що книжку опублікували за золотої доби детективу, приблизно за часів Другої світової війни. Ця історія ніяк не йшла Гельґі з голови, попри диплом. Смерть у лікарні...
Гельґі прочитав кілька сторінок, але зрозумів, що не може як годиться зосередитися. Може, книжка була просто не досить цікавою, але, на його думку, радше то провина поліції та сусіда згори. Цей візит вибив його з рівноваги. Можливо, краще таки залишити книжку на потім і лягати спати, а дочитати вже на вихідних. Він збирався лягти на дивані, як і завжди після подібної колотнечі. Він завжди жертвував собою в таких ситуаціях.
Він акуратно поклав книжку на столик, неодмінно дбайливий до книжок. Це був його величезний скарб, ці старі детективи, навіть якщо не було змоги продати їх за грубі гроші.
Гельґі радів, що вже йде до сну. Зазвичай він спав добре, мав набратися сил для майбутнього проєкту — написання дипломної роботи. Тема була незвичною, тож він здивувався, коли професор із Британії її схвалив.
Тієї ночі подушку й ковдру йому замінили пуф і покривало, але це не мало значення, він багато до чого звик, та й у квартирі було тепло.
Гельґі зняв білу сорочку й повісив на спинку стільця.
Його серце забилося частіше.
Добре, що його колеги з поліції не помітили плям крові на рукаві.
________________________________________________________________________________________________________________________
