Того вечора висповідалося дуже багато солдатів: уривок із книжки «План «Барбаросса»
Весна 1941 року. Нацистська Німеччина, сп’яніла від перемог після серії блискавичних кампаній з розгромлення Європи, застає Сталіна зненацька і розпочинає план «Барбаросса» — вторгнення на територію Совєтського Союзу. Масштаби колосальні, а страждання, завдані мільйонам, просто неможливо описати словами. Але книга «План “Барбаросса”» не про трагедії: це історія вторгнення очима звичайного німця-фронтовика. Це правда про людей, які билися на цій війні, були винними у ній і стали свідками її фатального кінця. Операція «Барбаросса», яка розпочалася 22 червня 1941 року, мала тривати кілька тижнів. Серед головних цілей була й територія сучасної України — простір, за який точилися одні з найжорстокіших боїв усієї кампанії. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
________________________________________________________________________________________________________________
Багатьох ця новина спонукала до останнього акту віри перед тим, як гармати провістили початок найбільш знаменної кампанії у короткій і жорстокій історії Третього Райху. Медик і католицький священник Бернард Герінґ згадує: «Увечері, напередодні війни з Росією, усі ми добре усвідомлювали її невідворотність. Мені зателефонував капелан дивізії й запитав, чи не хотів би я вислухати солдатські сповіді в одній з церков поблизу. Того вечора висповідалося дуже багато солдатів».
Для інших ця новина стала смертним вироком. Гауптманн Еккегард Маурер на той час служив у прусській 23‐й піхотній дивізії: «Я і наш командир батальйону (майор Вернер Гайнеманн) — я був його ад’ютантом — сиділи у шанці, коли незадовго до початку артпідготовки він прошепотів: “Ніколи не забувай цієї миті — 3:15 ночі 22 червня 1941 року”. Тоді він помовчав і додав: “Мабуть, не варто мені цього тобі казати, бо ти ж і так не забудеш. Але самі цієї миті розпочнеться найстрашніша катастрофа для Німеччини за багато століть її історії”». У майбутньому Маурер отримає Золотого німецького хреста за відвагу і переживе війну. Його командир не зробить ні того, ні іншого48.
Тієї ночі молодий піхотний офіцер Ганс Йохен Шмідт записав у щоденнику: «Кожному з нас видали шістдесят бойових набоїв. Відтепер наші гвинтівки залишалися зарядженими. Про сон не могло бути й мови. Але ми мали радіо, на жаль, недовго. У Райху ще ніхто нічого не підозрював, там весело грала танцювальна музика, що втіхою линула з динаміків у наші душі... Опівночі нам зачитали промову фюрера, і напруга стала майже нестерпною».
Вільгельм Люббеке здригається, згадуючи, як дізнався про наступ: «Одної ночі у лісі нам сказали, що “завтра о 3 годині ви маєте напасти на Росію”». Тепер усі вони знали, що насправді мало статися через кілька годин. Найбільша сила вторгнення, що будь-коли збиралася, була готова.
Єфрейтор Альфред Лісков, сапер з 15‐ї піхотної дивізії Ернста-Ебергарда Гелла, дізнавшись цю новину, прийняв важливе рішення — дезертирувати і попередити совєтів. Пробравшись крізь блокпости, він дістався річки Прут, скотився до води і переплив на східний берег. Там він обережно почав шукати совєтських військових: знав, що вони десь поруч. Він знайшов вартового і здався у полон. Його доправили на допит, де він виклав свою справу. Інформацію передали нагору, а Ліскова тим часом тримали під вартою. Незалежно від нього, на кілька сотень кілометрів на північ, під Ковелем, те саме зробив інший німецький солдат Вільгельм Корпік. Він теж дезертирував і перейшов кордон, щоб попередити совєтів. Тридцятирічний Лісков у цивільному житті був столяром на меблевій фабриці у Баварії, а Корпік працював чорноробом у рідному Берліні. Обидва мали симпатії до комунізму і хотіли, щоб Гітлера зупинили.
Паралізовані нерішучістю і страхом розплати, червоно-армійські командири на місцях чекали наказу, що робити з цими двома «Кассандрами». Максим Пуркаєв, начальник штабу Київського особливого військового округу, зателефонував своєму старому начальнику — Георгію Жукову, що був тепер начальником Генштабу Червоної армії — і розповів йому про попередження від Ліскова. Чи йшлося також про інформацію від Корпіка, точно невідомо. Згодом, о 20:50 за Москвою, Жуков у Кремлі зустрівся зі Сталіним і обговорив з ним відомості від дезертира. З Кремля надійшли накази привести
ППО Москви в режим повної бойової готовності, а всі західні прикордонні військові округи підняли по тривозі, але заборонили солдатам стріляти у відповідь, навіть якщо ті самі опиняться під обстрілом. Що стосується Корпіка та Ліскова, то вони просто зникли — майже напевно їх за наказом диктатора розстріляли за поширення дезінформації. Коли на годиннику була майже північ, Сталін залишив Кремль і поїхав на свою дачу під Москвою. Діставшись туди, він пішов спати. Повертаємося на німецький бік кордону, де дивізія СС «Рейх» включно з артилерією почала просуватися вперед.
Коли годинник вказав час «Ч», Гайнц Ґудеріан також висунувся. «О 2:10 22 червня 1941 року я вирушив до командного посту на оглядовій башті на південь від Богукалів, за 15 кілометрів на північний захід від Брест-Литовська. О 3:10, коли я прибув, було ще темно»
Єфрейтор Губерт Геґеле з 1‐ї гірської дивізії нетерпляче чекав на час «Ч»: «Господи Боже, як же сьогодні повільно тягнуться хвилини. Не чути жодного звуку. Лише сильно прислухавшись, можна вловити якийсь м’який шепіт. Ми лише за двадцять кілометрів від прикордонної стіни... Російські вартові стоять собі на спостережному пункті й гадки ні про що не мають. Це лише двоє чолов’яг, і вони впадуть першими. Шість на четверту ночі. Хоч би цигарку викурити».
Знічев’я, спостерігаючи за самим лише плином часу, молодий альпініст вдаряється у поезію: «Небо безхмарне, і зорі осяюють нас, жалюгідних, своїм чарівним блиском, але срібляста сірість ранку дедалі сильніше вторгається у їхнє пишне мерехтіння. У ці останні хвилини неможливо зберігати тверезість розуму, але навряд чи це потрібно.
Я промовляю коротку молитву, прошу Господа Бога стати на моєму боці. Час — 03:10. Ще п’ять хвилин. Обличчя моїх товаришів схожі на сірі маски. Погляди спрямовані перед собою. Стукіт у наших грудях лунає дедалі гучніше». Гайнріх Гаапе був при своєму командирі батальйону, Петеру Нойгоффу, коли настала остання хвилина. Лише нещодавно пройшовши військовий вишкіл, Гаапе мало чи не підскакував від захвату від прийдешніх подій: «П’ять хвилин до часу “Ч”! Я стою на гребені невисокого пагорба на південно-східному кордоні Східної Пруссії, широкі поля Литви простягаються перед нами... Я знаю — зараз мільйон німців так само дивиться на годинники... Три величезні групи армій і люфтваффе готові до потужної атаки».
Гельмут Пабст, колишній студент-юрист, а нині сигнальник артилерійського підрозділу, опинився на тій же сцені, що і його товариш по агресії. «Солдати рухалися якомога тихіше, перемовляючись пошепки. Чути рипіння коліс — штурмові гармати... Ми чекали на піхоту. Вони підійшли у темряві, рухаючись примарними колонами крізь капустяні ділянки та житні поля».
Прусський поміщик-аристократ Манфред фон Плото був зі своєю улюбленою 71‐ю піхотною дивізією. В останні хвилини спокою він нашвидкуруч пише дружині:
Світ зачаїв подих... Велика Німеччина очолює вільну й незалежну Європу. Зараз ми переживаємо справді захопливий час.
О 7 ранку 22 червня 1940 року настало перемир’я (після перемоги Райху над Францією)... Рівно через рік, година в годину, ми станемо першими, хто перетне кордон. Цього разу перед нами немає лінії Мажино. Переможні війни у найважчих умовах так зміцнили впевненість військ у власних силах, що її не похитнуть навіть простори Сходу... Можливо, колись історія розсудить, що фюрер був найкращим учнем Макіавеллі — у гарному сенсі. Тієї доленосної ночі Ганс-Йоахім («Гайо») Геррманн, пілот люфтваффе, перебував за тисячі кілометрів звідти, на штабному завданні у Франції, і щодо перспектив уторгнення був налаштований так само оптимістично: «У ніч з 21 на 22 червня я чергував. Зв’язківець передав мені повідомлення телетайпом. Там ішлося: “Війна з Росією з 3:00”. Я тоді подумав — це все, чого нам треба»
Коли небо почало світлішати, на кордоні, посеред лісу, солдатам роздали пайки. Обер-єфрейтор Альфред Опіц з 18‐ї танкової дивізії згадував, що «нам видавали шоколад і сигарети. Декому пощастило на шнапс — одна пляшка на чотирьох». Ще один щасливчик — фельдфебель Фріц Еберт: «Роздали додаткові смаколики, тридцять сигарет на людину і пляшку коньяку на чотирьох».
А десь за кілометр звідти совєтські прикордонники доповіли начальству, що колючий дріт з німецького боку раптово зник. Тепер між колишніми союзниками не лишилося жодних перепон.
________________________________________________________________________________________________________________
