Гаряче дихання дідуха: уривок із оповідання Марії Титаренко зі збірки «Твоє, моє і наше Різдво»
Що для вас Різдво? Це бабусині пиріжки, що своїми пахощами перебивають звуки повітряної тривоги. І ліхтарик, що світить у темряві крізь кілька поколінь. Це золотава коробка зі здійсненим бажанням і просто чай у термосі, дбайливо приготований мамою. Це кіт, що сопе біля ніг, і курочки, які виходять із хліва — на волю, до світла. Це легенда про меч Єдності і видиво зі спаленням дідуха, незручна шапка з кроля і дідовий шашлик. «Твоє, моє і наше Різдво» — це дрібка історій, що попри тривоги і втрати, мовчання і невисловлені образи, відстані й різниці у стравах на столі, об'єднують нас у велику родину. Це оповідки про світло, яке ми несемо в собі, дитинство і дім, до якого завжди хочеться повертатися. Ділимося уривком у матеріалі.
______________________________________________________________________________________________________
Переглядайте також:
- добірку видань короткої прози про Різдво
- ТОП подарункових видань до свят
- добірку книжок, які варто читати з дітьми у часі різдвяних свят
______________________________________________________________________________________________________
***
Занесення дідуха до хати на Святвечір Ія не застала, бо не хотіла зловживати гостинністю аж так довго. Вона приїхала акурат на Різдво, аби заночувати одну ніч, удосвіта побачити спалення дідуха та й поїхати назад до міста. За столом Матвій намагався старанно переповісти їй учорашній вечір у подробицях.
— Ось на небі засіяла перша зіронька, на столі з’явилися усі дванадцять страв, а за столом — усі сто дванадцять родичів, урочисто заносять дідуха, — узявся розповідати Матвій тоном диктора-всезнайка, наче начитував аудіокнигу про обряди та звичаї рідного краю.
Він трохи захмелів і говорив у наштрикнутий на виделку вареник, як у мікрофон. Ія розсміялася — вона навіть не здогадувалася про його ораторський хист. А тоді він сам пирснув зо сміху: але в них усе не як у людей.
Словом, зірка давно на небі сія, і вже не перша й не друга. Нарешті весь народ, голодний і втомлений, усівся за накритий стіл, пів села вже давно кутю ложками наминає, аж тут згадали: дідух! Вони з дідом пензлюють до клуні (на це завжди споряджають найстаршого й наймолодшого чоловіків у родині). Там у діда ще з осені відкладено в рядні добірної соломи на дідуха й окремо в плахті — кращого сіна на стіл. Отож вертаються вони з тим добром до хати (Матвій помагає діду, бо плахта велика й важка). Дідо, переступаючи через поріг, каже:
— Христос народився! Дай, Боже! Дай, Боже! Дай, Боже! Добре начинати, файно святкувати! Дозвольте заночувати!
Родина дружно відповідає й дає дозвіл (усі вже слиною захлинаються).
Потому дідуха висипають із плахти під стіл, підгрібають. Далі новий кіпіш, бо треба тепер усе зі столу прибрати, щоб під обрус сіна закласти. Присутні підіймають тарілки зі столу, заразом скатертину, кладуть сіно (у сусідньому селі ще монети старовинні кидали), застеляють назад обрусом, тарілки ставляться всі назад, та куди там! На сінові рівно стояти — той іще челендж, тарілки стають косо-криво, з них щось виливається, викочується, випадає. Господині охають, діти прицмокують. Зубці часнику знову розкладаються по кутках столу. Потім те сіно зі столу, до речі, підкладуть курям, щоб добре неслись. А ще з нього зроблять невелике перевесло, яким обв’яжуть немиті ложки, зібрані докупи. Це символ сім’ї, щоб трималася гуртом. Виделки не в’яжуть, бо ті мають гострі кінці, — щоб не було непорозумінь у родині. У них у селі зв’язані ложки несуть у стодолу до худоби, щоб телилася. У сусідньому селі залишають на столі. Коротше кажучи, дітям уже кортить лізти товктися під стіл на дідухові, дорослі забороняють: рано ще. То вже після вечері там діти борсатимуться і за традицією кукурікатимуть, мукатимуть, рохкатимуть, бекатимуть, щоб господарка багатіла. Ну, вже тоді Отченаш, підкидання куті, Вечеря і — Христос ся рождає! Амінь.
— Тизер Святвечора десь у Лаврикові на Жовківщині Львівської області, — зрезюмував свою етнографічну розвідку Матвій і нарешті з’їв вареник із виделки. — Думаю, якби ти приїхала на Святвечір, про дідуха ніхто б не забув! Взагалі, тут мене всі питають, нащо тобі той дідух.
— Скажи їм, що я пишу реферат. — Ія так заслухалась, що й забула їсти.
— Не повіриш. Я так і сказав.
А втім, це не було аж такою неправдою. Ію навсправжки зацікавила ця тема. У місті вони не знали про дідуха ні сном ні духом. Її родина з Полтавщини — тим паче. Ія прочитала все, що знайшла, і жваво взялася переповідати Матвієві, підігріта малинівкою. Що дідуха ще називають «дідом», «снопом», «колядою» або «колідником». Що він символізує достаток і багатий майбутній урожай, а також зв’язок із предками. Що дідуха робили з першого або останнього необмолоченого снопа з поля — жита, пшениці, вівса, ячменю, проса, гречки. І що це теж символізувало магічну силу початку або кінця справи. І що ставили його зазвичай під образами на покутті — як вмістилище предків. І що в деяких селах «кормили» дідуха — всипали кутю в сніп, навіть устромляли в нього ложки, щоб було буквально чим їсти. На Бойківщині дідуха навіть купали, занурюючи верхівку із зерном в ополонку, і хрестили ним обійстя. На Харківщині дідухів в’язали схожими на людей і навіть вбирали в сорочку й штани. У Словаччині підвішували сніп до стелі колоссям донизу. У Швеції дідуха вивішували на жердину чи фруктове дерево почастувати птахів — що більше птахів видзьобає зерна, то кращим буде врожай...
Ія так захопилася розповіддю, що незчулася, як усі за святковим столом принишкли і слухали її «лекцію». Навіть розпашілі з гуляння Аня з Яною дивилися на Ію завороже но з роззявленими ротами.
— Оце дідухознавство! — випалив хтось із дверей, ще не роздягнувшись. — Христос народився!
— Славімо Його! Файно є!
Хвиля вставання та дзенькання покотилася, як на стадіоні.
— Тому мені цікаво, що тут у вас зовсім усе не так! — Ія заїла малинівку маринованою сливкою.
— Але тим цікавіше! — підморгнув їй Матвій. — Обережно, у сливі кісточка.
— Вирішено! Ми зробимо наступного Різдва свого дідуха! — впевнено заявила Аня Яні. — І ввіткнемо в нього ложки!
— А про спалення дідуха взагалі нічого ніде не написано. — Ія виплюнула сливову кісточку собі в жменю.
— То завтра все побачиш на власні очі. — Матвій простягнув їй серветку.
Отож Ія тепер усе бачила на власні очі. Дідуха от-от мають винести з хати. Солому гуртом згрібають з-під столу на простелене поруч рядно. Ретельно, щоб не лишити й соломинки. Зав’язують у великий клунок, дід бере його на плечі (насправді то Петро несе, а дід притримує), а на порозі озирається на хату й каже:
— Дякую за нічліг! Дякуємо, Боже, за ті свята, дай наступних дочекати в здоров’ї!
Далі процесія рушає на сад-город за клунею. Щоправда, Яна вже без Васька «в причепі».
— А знаєш, нам дідо цікаву річ щороку розповідав, — згадав Матвій, коли їх послали в кухню по сірники й табурет. — Як у діда було десятеро дітей, він казав, то вони так товкли того дідуха під столом, що від нього лишалася сама пилюка!
— Як так?
— А отак. — Він знайшов сірники на плиті, простягнув їх Ії, а сам узяв табурет, вони пішли на вихід. — Казав, що так і має бути. Щоб багато дітей у родині, і щоб від дідуха сам пил у рядно змітати! Усе шкодував, що ми з Петром не втовчували отако дідуха удвох.
Ія йшла за Матвієм у темряву. Після світла в кухні очам треба було трохи часу, щоб призвичаїтися до нічного бачення, хоча ніч була ясна і сніг на грядках підсвічував дорогу, мов широкі злітні смуги. Пахло землею та снігом, а ще зимовим зоряним небом. Ія не описала б цього запаху — його треба бачити. Довкруж городу, мов чиїсь кошлаті постаті, бовваніли темні дерева саду й потріскували гілками. З рота йшла густа біла пара.
Усі тим часом обступили дідуха колом. Матвій узяв у Ії сірники й простягнув дідові, той нахилився, і почулося легке чиркання. Дідух зайнявсь одразу, спалахнувши яскравою золотою загравою. Він пихкав і шкварчав димом, щойно Петро докидав новий оберемок соломи. Вогняні пасма тріпотіли гарячими язиками з людський зріст. Дідух шипів і шепотів, тріскотів та ухкав. Наче промовляв щось на прощання, кожному своє. Вогники стрибали на обличчях присутніх, наче сонячні зайчики. «Дідухові зайчики», — подумалось Ії. Треба запам’ятати цей кадр.
Яна заворожено, не кліпаючи, дивилася на вогонь, учепившись мамі за рукав. Іншою рукою Оксана гладила крізь шубу випнутий животик. Вони чекали на третю дівчинку. Старша, Аня, мрійливо розглядала жаринки, що здіймалися розпеченими світляками високо в темряву, прихилившись до своєї бабуні Олени. Та обіймала її за плечі, опустивши голову, наче віддавала духам родини останню шану. Петро порпався біля дідуха. Дідо Микола сидів згорблено на табуреті, спершись підборіддям на ковіньку, й усміхався до вогню. Ія розвернулася зиркнути на Матвія поруч — він дивився на неї.
— Все добре?
Ія кивнула. І збрехала втретє. Їй до горла підступила така грудка, що ні дихнуть, ні видихнуть. У носі пекло пеком. Оце, трясця, бракувало їй тут іще тільки розревтися. Вона вдивлялася крізь сльози на копицю охопленої полум’ям соломи, яка бралась одразу чорним на поверхні й переливалася червоним знизу, наче магма. Вогонь підлизував опалі знизу соломинки, обрамлюючи дідуха вогняним кільцем, наче короною. У танцівливих вогневицях, які мерехтіли в очах і заходили в саму душу, Ія раптом угледіла риси обличчя своїх покійних бабусь і дідусів, навіть маминого тата, якого бачила лише на фотографіях. Ці обличчя усміхалися, щось проказували та зникали в гарячому диханні дідуха. Сльози зрадливо покотились Ії по щоках на підборіддя, вона раптом відчула, що вся дрібно тремтить.
— Можна? — Матвій притулився, пропонуючи свої обійми.
Ія кивнула на знак згоди й не збрехала.
______________________________________________________________________________________________________
Марія Титаренко,
Реферат із паління дідуха
______________________________________________________________________________________________________
