«Регіональні міфи припасовували, наче костюми, що мали прикривати безідейність і витворювати міфічну реальність»: уривок із розмови з Ігорем Козловським
Наприкінці 2016-го року Олександр Михед вирушає у подорож шістьма містами Донеччини та Луганщини, що нині відомі кожному з нас: Бахмут, Костянтинівка, Покровськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Добропілля. Розкопуючи пласти історії, письменник розповідає дивовижну історію Сходу, приборкати який намагалися британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі. Проте найважливіше для автора — почути голоси місцевих жителів. І разом пошукати відповіді на запитання: якою ціною дається кожна тонна видобутого вугілля? Чи існує так звана «донбаська ідентичність»? І якою ціною імперія перетворила степи Дикого поля на складову свого міфу? «Я змішаю твою кров із вугіллям» — класика українського нонфікшну, перекладена кількома мовами. Оповідь про втрачену історію, людей і міста. Свідчення про безмежну любов до своєї країни.
___________________________________________________________________________________________________________________________
Танці навколо донецької ідентичності — не скажу, що напружують, але вони узагальнюють важливі речі, які не варто спрощувати. Нещодавно я написав статтю про мусульманську ідентичність. У різних релігійних мусульманських центрів різна ідентичність, хоча вони всі мусульмани. Чому так? Тому що вони зазнали різного впливу, у них були різні лідери, різні цінності. В одних це суто релігійна ідентичність, в інших — поєднання етнічної ідентичності з релігійною. У третіх превалює етнічне над релігійним, у четвертих це вже комбінація елементів національної та громадянської ідентичності, так увиразнюється позиція патріотів. Є етнічні особливості. І коли ми узагальнимо, мовляв, «усі мусульмани — моноліт» — це неправда, не існує монолітів.
Не існує навіть регіональних монолітів. Є певні субкультурні спільноти, які об’єднуються, бо у них є певне спільне уявлення про Всесвіт, про своє місце в ньому.
Опинившись у підвалах, я побачив людей, які жили поруч зі мною десятиліттями. Ми розмовляли різними мовами, у нас були зовсім різні бачення і себе у світі, і світу навколо, цілком відмінні цінності й сенси. Це були інопланетяни для мене, я для них також. Про що це свідчить? Це свідчить, що навіть вони, з різних селищ, відрізнялись один від одного ідентичністю — як вони себе усвідомлювали, хто на них впливав, які книжки вони читали, чим вони займалися.
Якщо поїхати у Слов’янськ, Святогірськ чи Маріуполь — це ж зовсім інші міста. Про що це свідчить?
Цей регіон строкатий і неоднорідний. Наприклад, Донецька область формувалася з різних клаптиків. Донбас — це економічний та умовний термін, не можна називати все це Донбасом. Який стосунок до Донбасу має Слов’янськ чи Бахмут? Пам’ятаємо, що ті території, які по річці Кальміус від Маріуполя до Бахмута, — були частиною Катеринославської губернії в ХІХ столітті, та ще два повіти — Бахмутський і Маріупольський.
Про Маріупольський повіт у нас кажуть, що це так звана Греція: усі тамтешні села були залюднені наприкінці XVIII століття після переселення, я б навіть сказав депортації, під час якої загинула третина греків-переселенців. Це був геноцид, їх виселили звідти, де вони століттями жили. Їх переселили спочатку в Запорізьку область, а далі на територію сучасної Донецької області. Звісно, не всі доїхали, переважно це були уруми. Ромеїв невеличка частина, а переважно це були уруми, тюркомовні, носії кількох діалектів: кипчацького, кипчацько-огузького, огузько-кипчацького та чисто огузького. Тобто їхня мова споріднена з мовою кримських татар, караїмів та кримчаків. Вони належать до тієї цивілізації. Їх переселили сюди, в степ, однак тут зовсім інші кліматичні умови, і вони змушені були виживати. Наприкінці ХІХ століття в Маріуполі були грецька поліція, грецькі школи, якась частка вірмен і євреїв — от і все.
Бахмутський повіт також своєрідний, абсолютно україномовний. На цій території було поселення менонітів-переселенців, яким, за наказом Катерини II, дозволили туди переселятись. Переважна більшість менонітів походила з території Пруссії.
Після руйнування Запорозької Січі для переселенців були створені умови, бо це ж були землі Кальміуської паланки Війська Запорозького. Переселенці приїхали створювати такий собі НьюЙорк, там досі залишились елементи архітектури та логіка побудови вулиць. Вони відтворювали на цих територіях власні уявлення про місто. Зрозуміло, що вже після Другої світової вони зникли, але ж щось залишається в культурному контексті. Може змінюватись населення, однак сам культурний текст буде постійно впливати на людей, які приїхали.
Північна частина — це Ізюмський повіт Харківської губернії, а до того — Слобідського полку. І там відчувається, що це Слобідська Україна, тяжіння в той бік, а не в бік, скажімо, Донецька — майбутнього центру. Юзівка ж була на цьому боці річки Кальміус, а на тому боці, де зараз Макіївка і Торез, — землі війська Донського, і там зовсім інші порядки були. Тепер там «ДНР». Макіївка була дуже великим містом у ХІХ столітті, а Юзівка — містечком. Юзівка з’явилася із зимівників козацьких — Мандрикине, Ясинувате. Спершу Г’юз думав побудувати завод у бік Оленівки, але прив’язався до Кальміуса, і це справді вдалий перетин усіх торговельних шляхів, а для металургії потрібна ж іще вода і вугілля, які тут були.
У ХІХ столітті формується те, що важко назвати ідентичністю. Це радше певні анклави зі своїми культурами існування та спілкування.
А згодом — індустріалізація витягувала людей, тих, які шукали роботу, тих, у кого був свій заробітчанський інтерес.
Потім зʼявилися ті, хто рятувався від Голодомору.
Ті, хто взагалі змінював прізвище і зникав з місця свого проживання з різних причин. Тут нічого не питали: людина прийшла — ніхто не дивився документи.
Потім війна. Після війни постав заклик відбудовувати Донбас, і масово люди потягнулися сюди. Майже відразу з 1943–1944 років почалася відбудова Донбасу. Їхали люди з України — Чернігівщини, Полтавщини.
Із 1950-х років потягнулися люди з Західної України — Галичини, Волині.
Їх міг вести той самий заробітчанський інтерес або ж прагнення врятуватися. А ще були ті, хто вертався із заслання, з місць ув’язнення. Їм забороняли жити в Україні, і це була така остання смуга, де вони могли залишитися.
Наприкінці 1940-х років ішло масове виселення під час операції «Вісла» в Польщі, зокрема і лемків. І тепер у Бахмутському районі кілька сіл заселено лемками.
Замість ув’язнення в таборах людям давали можливість відпрацювати на таких підприємствах, де була особливо важка та небезпечна для здоров’я робота. Це також накладало певний контекст на те чи інше селище або район конкретного міста.
Люди, які жили в центрі, — це зовсім інші люди, ніж ті, які жили в якомусь Петровському районі Донецька або в Будьонівському.
Тільки в 1960-х роках почали розвиватися вищі навчальні заклади. Академіків привозили з усього Союзу — від Новосибірська до Львова. Відкривали наукові інститути, науково-дослідні інститути, які пов’язані з регіоном: хіміки, фізики могли працювати на розвиток і розбудову регіону.
Урбанізація йшла повним ходом, у місті переважав робітничий клас. Понад 90% населення — це люди міст. У селах лишалися україномовні жителі або греки, які поступово розмивалися етнічно, забували свою мову; тільки старше покоління її зберігало. Звісно, це також накладає свій відбиток на населення.
Така концентрація людей з різними поглядами та життєвими позиціями, з різною метою приїзду — це як казан, у якому все уварюється. Величезна металургійна, вугільна промисловість потребувала нових сил, нових людей. І тут вона працювала.
Для створення ідентичності потрібне сильне село, яке впливало б на весь регіон. Наприклад, у Галичині міста були польськоєврейські, а села — українські. Після Другої світової Львів треба було залюднювати, і прийшли люди з села. Тепер, коли згадують минуле Львова, побиваються за ним. Але ж сучасне населення до нього не має жодного стосунку.
Мій батько приїхав на Донбас із Чернігівського Полісся. Люди зустрічалися з такими різними культурними уявленнями, які проявлялися на якомусь базовому рівні: як їсти, доглядати за собою. Цю своєрідність я ще пам’ятаю з дитинства.
Звісно, за часів Радянського Союзу були спроби зробити все одноманітним. Тільки в 1970-х нарешті почали виходити на якесь узагальнення, уже не було міграції територіями.
1980-ті — перебудова, 1990-ті — бандитські клани, які пізніше стануть олігархічними.
Це «босяцьке» стало одним з елементів місцевої психології: якщо ти не можеш постояти за себе — загинеш. Хамовитість, часом безпринципність, що поєднувалася з пацанськими поняттями.
Це так чи інакше впливало на багатьох.
Не можу сказати, що це і є ідентичність. Не можу сказати, що всі були однакові. У кожного був власний вибір.
Коли я говорю про себе, мені кажуть, що не варто ставити себе в приклад, що я, мовляв, якийсь інакший.
Я зростав разом з ними. Я їх бачив. Але ніколи не знав, скажімо, яке на смак пиво чи горілка. Це нас також відрізняло.
Я займаюся йогою з дитинства, уже шістдесят років, і це мене вирізняє, але водночас дає мені можливість спокійно спостерігати, рефлексувати й робити певні висновки. У мене є власне бачення того, що відбувається навколо.
У переселенців, які під час війни приїхали з Донецької та Луганської областей, почали проявлятися певні психологічні моменти. Наприклад, вони швидші, активніші. Вони виживали і там, а тепер їм також треба виживати ще і тут. Щоправда, це характерно для будь-якої провінції, яка їде в столицю. Це проявиться і в Москві, і в Парижі, якщо приїдуть алжирці чи марокканці. Це нормальний процес. Провінція виживає набагато краще, вони приїхали сюди і шукають своє місце. Це означає, що треба рухатись активніше, не виштовхуючи, а випереджаючи.
Вони приносять власні правила гри.
Чи об’єднуються переселенці між собою? Так, але якщо вони були знайомі ще до переїзду, то спілкуватимуться і тут.
Переселенці з Донецької і Луганської областей відрізняються від кримських переселенців тим, що у кримчан є монолітніша позиція, а в донецьких і луганських — у кожного своя. Якщо вони й об’єднуються, то для досягнення певної мети, а так вони індивідуалісти.
Такий шлях характерний для американського типу розвитку.
У багатьох іще є гени козацькі, і люди, які відривалися від своїх сіл і міст, приїжджали на нову територію — вони мали виживати, а це вимагало від них більшої активності.
Так поступово створювався активний регіон, який може дратувати інші регіони своєю заповзятливістю. Активність буває кримінальна та професійна.
Це означає бути кращим у всьому.
Дівчата-переселенки шукають перукаря з Донецька, манікюрницю з Донецька, лікаря з Донецька.
Вибитись тут можна, тільки якщо будеш професійніше і наполегливіше робити свою справу.
___________________________________________________________________________________________________________________________
