«Деокупація свідомості наших дітей»: як повернути тих, кого Росія намагається виховати своїми
1938 року Еріка Манн написала «Школу для варварів» — книжку про те, як нацистський режим перетворював освіту на інструмент контролю, і майже дев’яносто років потому її спостереження звучать моторошно сучасно. У першому випуску нового сезону «Лабораторії сенсів» Валерій Калниш і перший освітній омбудсмен України Сергій Горбачов говорять про паралелі з політикою Росії на окупованих територіях, переписування історії та боротьбу за свідомість дітей. Чому великі катастрофи починаються з речей, які здаються незначними, і навіщо Україні сьогодні читати «Школу для варварів» — найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Валерій Калниш: 1938 рік, молода німецька журналістка пише книгу про події, які пережила сама. Вона втекла з Німеччини й намагається пояснити світу, що відбувається з її народом. Книжка називається «Школа для варварів». Її головна теза страшна саме своєю простотою: щоб знищити народ, не обов’язково знищувати його фізично. Достатньо переписати підручники.
«Школа для варварів» про те, як нацизм поглинав Німеччину. Чи можемо ми говорити, що сьогодні рашизм так само поглинає наші тимчасово окуповані території?
Сергій Горбачов: У 2022 році я розглядав чимало звернень із тимчасово окупованих територій, я помітив свідому й дуже скоординовану політику Росії.
Коли читав цю книжку, постійно бачив паралелі. Звісно, є суттєві відмінності — насамперед у часі та каналах поширення інформації. Але сама політика системна.
У квітні 2022 року в редакційній статті російської агенції «РИА Новости» дуже чітко сформулювали засадничі принципи політики Росії на тимчасово окупованих територіях. Освіті там присвячено окремий розділ.
Складається враження, що ті, хто його писав, читали «Школу для варварів». Але не для того, щоб чинити спротив описаному в ній, а щоб це відтворити.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Як, на твою думку, закінчують режими, які намагаються змінити населення, починаючи з дітей?
Сергій Горбачов: «Школа для варварів» написана через п’ять років після приходу Гітлера до влади. Найбільше мене вразило те, що нацисти почали політику освітнього «вичавлювання мізків» буквально з перших днів. Це не була імпровізація. Вони готувалися і лише чекали моменту, коли зможуть почати тиснути на людей.
Уже у квітні 1933 року з’являються перші укази — і починається руйнування німецької освіти. Еріка Манн дуже добре аналізує, чому це вдалося зробити так швидко: німці були законослухняними.
Парадокс у тому, що все, що робив Гітлер, було законним. Голосування в парламенті, відповідні укази, підзаконні акти — усе оформлювали відповідно до закону. Фактичне знищення частини нації, підготовка до світової експансії та світової війни — і все це законно.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Чи можна провести паралелі між учителями в нацистській Німеччині, які дуже швидко переналаштувалися, і тими, хто сьогодні викладає у школах на тимчасово окупованих територіях?
Сергій Горбачов: Суспільство завжди ділиться приблизно на три частини. Перша — пасіонарії, які хочуть змін і прагнуть, щоб життя ставало кращим. Друга — консерватори, які взагалі нічого не хочуть змінювати. І третя, мабуть, найчисленніша — ті, кому байдуже. Як влада скаже, так і буде. Скаже впроваджувати російські програми — будемо впроваджувати, бо вони влада.
З мого досвіду, приблизно так само відбувається на окупованих територіях. Частина вчителів не пішла на співпрацю. Ті, хто зміг, виїхали. Деякі потрапили у підвали, деякі, на жаль, загинули. Але я б тут не виділяв саме вчителів. Річ не у професії. Є частина населення, яка приймає будь-яку владу просто тому, що вона є владою.
Це складна історія, вона потребує серйозного підходу, адже тема дуже болюча. Багато вчителів зберегли вірність Україні, але зараз їм надзвичайно складно, бо на окупованих територіях практично все перебуває під контролем.
Еріка Манн пише про тотальний контроль і виділяє три його складові, якщо говорити про молоде покоління: родина, освіта і дозвілля.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Якщо говорити про родину, виникає велике питання: кого виховували нацисти і кого зараз виховує Росія? Чи можемо ми порівняти ці системи й побачити спільні та відмінні риси?
Сергій Горбачов: Головна схожість між Німеччиною 1930-х років і тим, що сьогодні робить Росія — тотальний контроль над дітьми. Однак є важлива відмінність. Німеччина контролювала інформацію, газети, радіо, кіно, театр, пісні — усе перебувало під контролем. Отримати інформацію поза межами державної системи було практично неможливо. Сьогодні, в епоху інтернету і VPN, така можливість на Росії є.
Якщо повернутися до питання, кого вони хочуть виховати, то в сучасній російській освіті я поки не бачу настільки відвертого, всепроникного мілітаризму, який був у німецьких підручниках. З географією зрозуміло: «Крим наш», «Малоросія» тощо.
Пропаганда в нациській Німеччині в цьому сенсі була значно відвертішою, звинувачувала у всьому євреїв. У Росії я поки не бачу настільки прямої тенденції призначати українців винними в усьому, хоча це постійно закладається.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
ВК: Хочу навести одну цитату — про вітання:
“Кожна дитина промовляє «Гайль Гітлер!» від 50 до 150 разів на день — незрівнянно частіше, ніж старі нейтральні вітання. Таку фразу вимагає закон. Зустрічаєш приятеля дорогою до школи, маєш сказати її. Уроки починаються
і закінчуються з «Гайль Гітлер!». «Гайль Гітлер!» каже поштар, кондуктор у трамваї, продавчиня канцтоварів із сусідньої крамниці. Навіть якщо батьки не вітають тебе з «Гайль Гітлер!», коли повертаєшся на обід, то це — карне правопорушення, про яке необхідно доповісти.”
У диктаторському режимі ставлення до лідера зводиться до рівня закону, це ще попереду в Росії? Чи часи змінилися настільки, що такого культу особистості, який існував навколо Сталіна чи Гітлера, там уже не буде?
Сергій Горбачов: Цікаве питання — чи є взагалі культ Путіна в Росії зараз. У мене є сумніви, тому що культ особистості пронизує глибинні рівні свідомості. Певна частина людей таки зберігає критичне мислення.
Згадайте кадри, де фюрер їде автомобілем крізь натовп, а тисячі рук тягнуться, щоб до нього доторкнутися — це щире поклоніння вождю. Не думаю, що сьогодні воно існує або взагалі можливе в такому масштабі.
Часи змінилися, як і канали отримання інформації. Навряд чи сьогодні можливий культ такого рівня. Хоча навіть того, що є, вистачає, щоб більшість росіян вважали війну проти нас, умовно кажучи, законною.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
.jpg)
ВК: У нацистській Німеччині була героїзація покидьків. Зараз ми бачимо подібне в Росії. У книжці Еріка Манн пише про Горста Весселя:
«За все своє життя він ніколи ніде не працював. Був дегенератом, який не досягнув нічого значущого. Утім, Горста зробили національним героєм Німеччини, а його пісня Die Fahne Hoch («Стяг угору!») стала національним гімном.
Це найнікчемніший твір, який здобув славу: у ньому годі шукати талант і майстерність. Слова грубі та бундючні, до того ж покладені на музику, де повно помилок. А мелодію Горст Вессель узагалі вкрав, вона не лягає на кривий ритм тексту».
У Росії зараз відбувається схоже: ґвалтівників, так званих «героїв СВО», перетворюють на героїв, їхніми іменами називають школи та класи. Це спільна риса російського й нацистського режимів? Чи це своєрідний чекліст диктатури, де покидьки мають стати героями?
Сергій Горбачов: Думаю, так і є. Такі речі залежать від глибинних світоглядних настанов. Зневага до інших націй — це філософське підґрунтя того, що відбувається. А все, що ти перелічуєш, — уже інструментарій. Фактично це справді певний чекліст, хоча й із поправкою на можливості інформаційних технологій тоді й тепер.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Сьогодні наші діти залишаються на тимчасово окупованих територіях. Що Україна може для них зробити? Чи маємо ми послідовну політику щодо того, як повертати цих дітей — передусім ментально?
Сергій Горбачов: Про це говорять, є чимало ідей і реальних дискусій. Це питання обговорюють у Комітеті освіти, у Верховній Раді та у Міністерстві освіти. Але є дуже серйозна перепона — доступ. Щоб ми могли щось розповідати й повідомляти цим дітям, потрібно мати можливість до них достукатися. Наразі такої можливості немає.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
У чому має полягати деокупація свідомості? Уявімо ідеальну ситуацію: що ми маємо зробити, щоб повернути наших дітей?
Сергій Горбачов: Певна робота вже ведеться, але поки що вона не закріплена на законодавчому рівні. Потрібна стратегія повернення. Дітей треба повернути в коло здорового глузду: до розуміння, що людина має гідність.
Відновлення має бути поступовим. Потрібно повертати володіння українською мовою та спілкування нею на різних рівнях. Переглядати підручники й усувати ті, що пропагують зверхність росіян, неіснуючу «Новоросію». На картах Крим має бути українським, а історія — описуватися в межах фактів, а не ідеологічних парадигм.
Але це дуже тривалий процес.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Вороги прийшли на нашу територію і намагаються поширити на нас російську систему цінностей. Чи треба цьому протистояти і як саме?
Сергій Горбачов: Звісно, треба протистояти: своєю позицією, поширенням інформації через доступні канали. Але хочу сказати про інше, те, що роблять Збройні сили, захищаючи нас, — це єдиний вихід. Якби не військова поразка Німеччини у Другій світовій війні, нацизм міг би існувати ще дуже довго.
Еріка Манн у книжці наводить дуже слушну думку: потрібна державна політика. У певному сенсі вона в нас є, але тут виникає суперечність. Ми не дуже добре ставимося до пропаганди, адже вона підміняє дійсність ідеологічними конструкціями, вигідними тому, хто її транслює.
З іншого боку, як утримати стійкість суспільства без донесення ідей про те, що ми самостійна держава, маємо свій шлях і самі його обираємо?
Концепція дуже проста, перепрошую, процитую Подерв’янського:
«Від’їбіться від нас».
Ми хочемо жити на своїй землі й нікого не хочемо захоплювати.
У Росії та нацистській Німеччині все було спрямовано на агресію. І це принципова різниця. Коли читаєш книжку, неминуче помічаєш певні організаційні паралелі: дитячі організації, скаути, Пласт тощо. Але ключове питання — заради чого все це існує.
Наша ідея полягає в тому, що ми на своїй землі. Я не хочу чужого, але не чіпайте моє.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
Навіщо сьогодні читати Еріку Манн?
Сергій Горбачов: Наше життя залежить від позиції кожного з нас. Є таке поняття, як “локус контролю”: наскільки ти можеш впливати на ситуацію? В умовах війни це поняття доволі розмите, адже коли щось летить, це вже поза межами твого впливу.
Але багато речей залежать від нас і від рішень, які кожен особисто для себе ухвалює. Ці рішення базуються на знаннях і здатності перетворювати їх на вчинки.
Щоб зробити правильний вибір, потрібно розуміти, до яких наслідків може призвести твоя дія або бездіяльність. Саме для формування такого розуміння ця книжка дуже важлива. Вона дає величезний матеріал для роздумів і показує, що речі, які здаються незначними, насправді можуть мати глибоке значення.
Еріка Манн дуже яскраво демонструє, як моменти, на які можна було б не звернути уваги, впливають на твою долю, на долю людей навколо і зрештою — на долю країни.
У цьому сенсі книжка справді проривна.
_____________________________________________________________________________________________________________________________
