Автори Лабораторії: Ольга Лісовська про терапевтичне письмо та пошук власних опор
Вітаємо у нашій авторській родині Ольгу Лісовську — письменницю, викладачку терапевтичного письма й авторку роману «Імортель», який невдовзі вийде у Лабораторії! До повномасштабного вторгнення Ольга жила в Одесі, будувала нове життя після переїзду з Миколаєва та писала тексти для інших людей. Але всередині давно жило прагнення нарешті заговорити від свого імені.
________________________________________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я жила в Одесі й будувала своє життя після переїзду з Миколаєва. Писала тексти для інших людей — допомагала їм знаходити слова, формулювати думки, розповідати свої історії.
Але усередині мене вже давно жила думка, що одного дня я теж хочу заговорити від свого імені.
Тоді ж я зустріла своє кохання. Ми познайомилися в Одесі, але дуже швидко наші стосунки стали стосунками на дві країни. Я жила між своїм життям в Україні та мрією про життя поруч із ним.
А через півроку почалося повномасштабне вторгнення.
Я саме приїхала в Україну попри всі застереження.
А далі місяцями чекала того моменту, коли це божевілля закінчиться, і я нарешті зможу поїхати до коханого. Але водночас я не могла просто поїхати. Я залишалася поруч із батьками в Миколаївській області, поруч зі своєю собакою, поруч зі своїм домом. Мені здавалося, що я не можу їх покинути.
А потім виявилося, що чекати повернення до колишнього життя більше нікуди.
Як і в багатьох людей, у мене поступово зникли майже всі звичні опори. Я втратила роботу. Перестала писати для інших і водночас ще не знала, як писати для себе. Друзі роз'їхалися. Хтось залишився в Україні, хтось опинився в інших країнах. Зникло те коло людей, у якому ти раніше жив, і разом із ним зникло відчуття, що ти добре розумієш, хто ти і що буде завтра.
Зрештою я виїхала й опинилася в країні свого партнера. І це теж було непросто. Начебто ти врятувався, але разом із тобою ніхто не привіз твоє попереднє життя. Треба було заново збирати себе — без звичних людей, місць, роботи, планів і навіть уявлення про те, якою буде твоя країна через рік.
Мене рятували слова. Книги. Письмо. Навчання. Можливість хоча б на кілька годин перемикнутися з реальності, яку неможливо було осягнути, у вигаданий світ, де можна було щось створювати.
Я потрапила в літературну школу, де почала вчитися писати короткі оповідання. Потім була жіноча школа, де ми вивчали мистецтвознавство, філософію, культуру, говорили про прекрасне й намагалися знаходити опори в знаннях, у мистецтві, у тому, що переживає нас.
Там я познайомилася з дівчатами, які опинились в різних країнах. Ми всі були дуже різні, але нас об'єднувало одне: жага до життя та бажання знайти та стати один одному опорою.
І саме там я познайомилася з дівчиною, яка живе квітами.
Ми разом поїхали в одну з подорожей, і я слухала, як вона говорить про квіти, про свою роботу, про те, як через них проживає різні історії свого життя. У цьому було щось таке живе й красиве, що одного дня я подумала: а що, як написати роман, де говорять квіти через життя жінки?
Так у моєму житті з'явилася ще одна літературна школа — Літосвіта. І там я почала писати свій роман «Імортель».
У цій історії з'являється квітка з одного особливого для мене острову.
Цей острів дуже сильно на мене подіяв, бо там почалось завершення моєї історії любові. У мене навіть залишився фізичний спогад — якийсь особливий сухий, трав'яний присмак у повітрі цього місця.
Саме там я вперше по-справжньому побачила імортель — квітку, яка дивовижним чином зберігає себе навіть висушеною.
Ми потрапили на ферму до жінки, яка колись залишила Францію, переїхала на Корсику й почала вирощувати розмарин та імортель, робити з них ефірні олії. Вона жила серед сухих гір, трав і квітів, поруч із чудовою собакою.
І я раптом побачила, скільки в цьому всьому моїх власних сенсів.
Моя подруга проживала свої історії через квіти. Та жінка на Корсиці теж, по суті, збирала себе заново й будувала нове життя. А я вчилася робити те саме — тільки своїм способом. Через слово.
А згодом завершилися й мої стосунки. І в якийсь момент я зрозуміла, що мені знову доводиться знайомитися із собою — тільки тепер уже в зовсім новій реальності.
Саме в цей період у моє життя прийшло творче терапевтичне письмо. Спочатку воно стало способом допомогти самій собі — проживати те, для чого не завжди знаходилися слова в розмовах. А потім я почала викладати його іншим. Виявилося, що те, що свого часу допомагало мені збирати себе по шматочках, може ставати опорою і для інших жінок.
І паралельно зі мною дорослішав мій роман «Імортель». Я почала писати його ще раніше, але за ці роки змінилася сама я, і разом зі мною змінився текст. Роман ніби проходив цей шлях разом зі мною: втрачав юність, набував досвіду, болю, жіночності й нового погляду на любов. «Імортель» подорослішав разом зі мною.
Так війна, яка спочатку забрала в мене дуже багато, несподівано привела мене до того, чого я так давно хотіла: я нарешті почала говорити від свого імені.
І, мабуть, тому я так часто думаю про те, що буде, коли закінчиться війна.
Я знаю, що буду безмежно вдячна нашим воїнам. Що ще сильніше захоплюватимусь нашими людьми — чоловіками й жінками, які вистояли, захищали, рятували, чекали, народжували дітей, волонтерили, працювали, тримали одне одного.
Мені здається, тоді життя стане ще ціннішим.
Я й зараз намагаюся його не відкладати. Але я дуже хочу дочекатися моменту, коли знатиму, що наші чоловіки, жінки й діти — у безпеці.
Мені хочеться дочекатись моменту, коли ми зможемо просто видихнути.
І відчути, що ми всі — одна велика родина, яка нарешті отримала можливість жити, а не виживати.
Я дуже в це вірю.
І, можливо, саме ця віра теж стала частиною мого шляху в письмі.
________________________________________________________________________________________________________________________________
