Кінцівка мене відверто розлютила, я плакала останні декілька сторінок, усвідомлюючи, що єдиного нормального, на мій погляд, героя цієї книжки пуделя Домініка збираються приспати. Це жахливо, що ці люди примудряються втратачати найкраще, що в них було.
Я, на жаль, не зрозуміла такого фінала. Багато злості на росіян, які вбили Вікторію Амеліну. І розвитку цієї, чи народження майбутніх історій ми не побачимо.
Текст для мене був перенасичений метафорами, порівняннями, важко це було сприймати, тому читали цю невелику книжку достатньо довго.
Читаючи цей твір, я задумалася, а що таке взагалі пам'ять? Вигадані історії також можуть бути моїми, це може бути моєю правдою.
"Історіям треба будь що врятуватися, перестрибнути з майже мертвого тіла в тіло живе й молоде. Це їхній останній шанс."
"Та батькі Лілі загубили родинні інструкції ще по дорозі до Каспію. А полковник спогади зберігає, як військовий секрет".
"Вона розбила пам'ять, наче вітраж, на кольорові скельця. Сиплються скельця. І з чого я взяв, що це тепер правда? Що можна скласти той самий вітраж, як вернутися у той самий дім. Просто візеруноку інакший. Притули до очей, покрути, як хочеш, калейдоскоп."
"Чужі історії та почуття можна скласти в одну потрібну історію - ту, яку хочуть почути."
"Ніхто насправді не знає, як було насправді. Що поганого, якщо всі ці правди скомбінувати, як треба ? Бо я не брешу, я тільки трохи вигадую, комбіную..."
Певно, я очікувала сильного фіналу, трансформації героїв, хотілося, щоб мої стражданні під час читання були не марні. А в кінці натомість ще й такий важкий фінал. Дуже складна по почуттям для мене історія. Але, певно, має бути прочитана.
По-перше, нараторство ведеться від обличчя пса Домініка, або просто Дома, який стає своєрідним свідком людських драм. Його "зрада" з боку господаря додає історії щемливості, а розповідь від імені собаки дозволяє побачити світ під незвичним кутом. Дом опиняється у Львові, в класичній пострадянській сім'ї Ціликів, яка складається з шести людей, що змушені уживатися в маленькій квартирі. Кожен персонаж — це окремий світ зі своїми проблемами й труднощами, і їхні дії не завжди були зрозумілі мені як читачу.
Дом, як головний оповідач, здатен не лише сприймати візуальні події, але й відчувати запахи минулого, а також емоції людей. Це надає історії особливого виміру. Реалії пострадянського Львова, на жаль, не завжди позитивні, тому часом книга читається важко, але захоплює та тримає в напрузі завдяки несподіваним подіям і глибокій емоційності.
Це історія життя пса Домініка, для своїх Дом, яку він розказує сам.
Пса спочатку взяв до себе мисливець, але в полюванні Дом виявився не дуже вправним. Тому господар віддав пса своїй доньці.
Так Дом переїхав до Львова, в квартиру, де проживає сім‘я Ціликів.
Сім‘я налічує шість дуже неординарних осіб.
Полковник, який мріє лише про те, щоб знову поринути в небо.
Велика Ба, яка уже приросла до свого крісла та не потикаєься на вулицю.
Тамара, яка має гострого язика, через що не може знайти роботу, тому топить своє горе в горілці.
Мама Ольга, яка була вчителькою історії. Але совіти розпалися, і вона тепер не знає що правда, що ні. Тепер вона не знає історії.
Маша - донька мисливця, яка мріє повернутися до Німеччини та малювати. А не жити з божевільною сім‘єю в крихітній квартирці у Львові.
Маруся - донька мами Ольги. Дівчинка в чотири роки втратила зір, і тепер вона вигадує світ навколо.
І такі ці Цілики дивні.
Таке відчуття, що в домі одна світла голова - і це голова пса.
Шкода, що він нічого сказати не може, бо мудрість пса змогла б відвернути стільки катастроф.
Історія прямо дуже сумна. Вона як дементор висмоктує з тебе всі соки, все щастя, весь позитив.
Оповідач майже з перших сторінок спойлерить те, чим закінчиться історія. І ти розумієш, що ось ти читаєш все це , щоб потім плакати.
Але депресивність книги не говорить про те, що вона погана.