Відгуки і рецензії читачів
02.10.2025
«Такі люди є скрізь. Цей тип особистості не назвеш рідкісним. Ними керує бажання бути при владі; ви можете мені заперечити, сказавши, що в США таких немає, але я цілком упевнений, що це не так […] це демагоги, які використовують можливості демократії в антидемократичний спосіб.»
Це цитата з лекції Дугласа Келлі, проведеної 1946. Келлі - психіатр-американець, який працював із обвинуваченими у Нюрнберзі. Свою роботу він розпочав із часу затримання підозрюваних та перебував з ними до грудня 1945 року, не дочекавшись вироку, адже свої дослідження він провів сповна.
Келлі - головний герой цієї книжки. І на вироку трибуналу вона, звісно, не закінчується. Велика частина - це час після, адже у Келлі було надскладне завдання: довести свою думку, яка мало кого влаштовувала.
Час викриття воєнних злочинів, формування правового механізму та безпрецедентне притягнення до індивідуальної кримінальної відповідальності на міжнародному рівні був складний як для юридичного світу, так і для суспільства. Ідея того, що злочинцями такого масштабу мають бути особливі люди з психічними розладами чи певним психотипом, була дещо заспокійливою. Адже легко погодиться з тим, що організовувати та здійснювати масові вбивства можуть люди з певними особливостями й відхиленнями.
І тут повертається доктор Келлі та стверджує протилежне. Він провів масу досліджень, інтервʼю з топ обвинуваченими, наприклад: Ґерінгом, Гессом, Ріббентроппом, Кальтенбруннером, Шахтом, Ширахом (так, дідусем того самого Фердинанда фон Шираха, який написав нині популярну в юридичних колах книжку «Справа Колліні»).
Келлі записував кожну розмову, проводив психологічні дослідження, тести Роршаха і навіть інколи застосував популярні тоді «сироватки правди». Ніщо не дозволило виокремити психотипу нациста. При цьому у багатьох досліджуваних був високий Ай кʼю, що свідчило про те, що вони розуміли, що вчиняли воєнні злочини, та свідомо могли протистояти наказам. Проте рівень інтелекту визначає лише «ефективність роботи мозку та не має нічого спільного ні з характером, ні з мораллю, ні з іншими компонентами особистості».
До слова, психологом разом з Келлі працював Густав Ґілберт, який після повернення до США написав книжку з протилежними міркуваннями. Він стверджував, що усіх цих людей обʼєднує особлива безпринципність та схильність до насильства. Ці твердження суспільство було готове прийняти. Та час усе розставив по своїх місцях.
1961-1962 року після процесу над Айхманом Ханна Арендт у своїх репортажах вперше вживає поняття «банальність зла». А 1971 року соціальний психолог Філіп Зімбардо проводить Стенфордський тюремний експеримент, за результатами якого висновує, що ситуація визначає поведінку людини більше, ніж її внутрішні особливості.
Повертаюсь до книжки. Велика її частина присвячена стосункам Келлі та, як не дивно, Ґерінга. Вони обоє були владні й цілеспрямовані. Келлі навіть закидають певне замилування Ґерінгом, що могло вплинути на інтерпретацію результатів дослідження. Зрештою, і в їхніх смертях є певний звʼязок.
Книжка написана простою мовою, авторська подача затягує. Для тих, кому цікава доля причетних до Нюрнберга та організація роботи навколо самого судового процесу, моя рекомендація.
У листопаді цього року в прокат вийде фільм «Нюрнберг», з чудовим зірковим складом та під режисурою Джеймса Вандербільта, знятий на основі книжки.
Це цитата з лекції Дугласа Келлі, проведеної 1946. Келлі - психіатр-американець, який працював із обвинуваченими у Нюрнберзі. Свою роботу він розпочав із часу затримання підозрюваних та перебував з ними до грудня 1945 року, не дочекавшись вироку, адже свої дослідження він провів сповна.
Келлі - головний герой цієї книжки. І на вироку трибуналу вона, звісно, не закінчується. Велика частина - це час після, адже у Келлі було надскладне завдання: довести свою думку, яка мало кого влаштовувала.
Час викриття воєнних злочинів, формування правового механізму та безпрецедентне притягнення до індивідуальної кримінальної відповідальності на міжнародному рівні був складний як для юридичного світу, так і для суспільства. Ідея того, що злочинцями такого масштабу мають бути особливі люди з психічними розладами чи певним психотипом, була дещо заспокійливою. Адже легко погодиться з тим, що організовувати та здійснювати масові вбивства можуть люди з певними особливостями й відхиленнями.
І тут повертається доктор Келлі та стверджує протилежне. Він провів масу досліджень, інтервʼю з топ обвинуваченими, наприклад: Ґерінгом, Гессом, Ріббентроппом, Кальтенбруннером, Шахтом, Ширахом (так, дідусем того самого Фердинанда фон Шираха, який написав нині популярну в юридичних колах книжку «Справа Колліні»).
Келлі записував кожну розмову, проводив психологічні дослідження, тести Роршаха і навіть інколи застосував популярні тоді «сироватки правди». Ніщо не дозволило виокремити психотипу нациста. При цьому у багатьох досліджуваних був високий Ай кʼю, що свідчило про те, що вони розуміли, що вчиняли воєнні злочини, та свідомо могли протистояти наказам. Проте рівень інтелекту визначає лише «ефективність роботи мозку та не має нічого спільного ні з характером, ні з мораллю, ні з іншими компонентами особистості».
До слова, психологом разом з Келлі працював Густав Ґілберт, який після повернення до США написав книжку з протилежними міркуваннями. Він стверджував, що усіх цих людей обʼєднує особлива безпринципність та схильність до насильства. Ці твердження суспільство було готове прийняти. Та час усе розставив по своїх місцях.
1961-1962 року після процесу над Айхманом Ханна Арендт у своїх репортажах вперше вживає поняття «банальність зла». А 1971 року соціальний психолог Філіп Зімбардо проводить Стенфордський тюремний експеримент, за результатами якого висновує, що ситуація визначає поведінку людини більше, ніж її внутрішні особливості.
Повертаюсь до книжки. Велика її частина присвячена стосункам Келлі та, як не дивно, Ґерінга. Вони обоє були владні й цілеспрямовані. Келлі навіть закидають певне замилування Ґерінгом, що могло вплинути на інтерпретацію результатів дослідження. Зрештою, і в їхніх смертях є певний звʼязок.
Книжка написана простою мовою, авторська подача затягує. Для тих, кому цікава доля причетних до Нюрнберга та організація роботи навколо самого судового процесу, моя рекомендація.
У листопаді цього року в прокат вийде фільм «Нюрнберг», з чудовим зірковим складом та під режисурою Джеймса Вандербільта, знятий на основі книжки.