«Приходь без дзвінка» - це дуже сумна історія, яку навряд чи вийде прочитати швидко… Бо хочеться після кожного розділу зупинитися і на хвилинку задуматись, щось згадати…
Я особисто думала про свою бабусю, яка живе одна і не може виходити на вулицю, бо вже важко (живе на 3 поверху без ліфта)… Часто у буденних справах я забуваю їй подзвонити… Могла б частіше приходити в гості провідати…
А на такі думки мене наштовхнула історія Василя Васильовича - дідуся, якого хотіла б мати головна героїня Яна… Тому знайомлячись випадково з ним у поїзді, дуже з ним зближається… І тим часом ділиться і своєю непростою життєвою історією… Про випадок у тюрмі досі не можу забути…
Якщо не боїтеся плакати, то читайте!
Відгукнеться тим, хто любить гори, бо тут вони займають особливе місце в оповіді…
Звісно рекомендую!
Це книга для тих, хто дивиться на мандрівку як на спробу відшукати власний голос у цьому безмірному світі. Для тих, кому важливіший шлях, аніж кінцева точка.
Чи було це абсолютно моє? Ні.
Але я певна, що чимало людей запам'ятає цю книгу і знайде в ній щось для себе.
Яна ще не раз поїде в гори, але ці постійні мандрівки – не від хорошого життя. Це спроба втечі і пошук себе. Це не буде легенька прогулянка, це важке й болюче повернення до травмованої дитини і пошук відповідей на питання: що я зробила не так? Чому досі відчуваєш сором? Як перестати маліти перед рідними і відстоювати себе?
Історія Яни поступово розгортається перед нами і це лютий треш, мушу визнати. От просто неможливо не співпереживати і не плакати її сльозами. Бажання розповісти її таке сильне, що іноді жертвується сюжетністю і технічністю, але воно того варте.
«Я заплуталася настільки, що вже не знала, чого боятися дужче: що одного разу випалю усе вголос, чи того, що всі махнуть на це рукою і скажуть: «Це такі дрібниці – й навіщо було роздувати такого слона?». А той слон – заввишки з багатоповерхівку».
Ця книга дуже співпала із моїм настроєм. Вона – про різницю поколінь і схожість цінностей, про втрати, травми і те, що зцілює. Про любов і випробування.
При розмові про цю книгу не можу не згадати ще й «Там, де заходить сонце», «Весілля Настусі», «Толіків». Не для порівняння, ні. А тому, що бачу, як у нас з’явилась ціла ґенерація авторів і авторок, що пишуть прості людські, щемкі, теплі, а головне – хороші тексти! І велика подяка видавництву «Лабораторія», що взялись підтримувати і видавати нові імена. Ще й у співпраці з такими крутими ілюстраторками, адже обкладинка Марії Кіянович прекрасно передає атмосферу книги: енергійні штрихи, соковиті кольори і оригінальний сюжет.
А присвята книги – перше, що розбиває серце.
Бо коли почала її читати, очікувала теплої ностальгічної розповіді з флером подорожей залізницею.
Натомість головна героїня взяла мене за руку і повела в гори, там поступово відкривала свою душу.
Повільно й шокуюче.
Тоді вже ми разом шукали сили, сенси та самих себе.
Ця історія про людей, справжніх, добрих і злих, таких як є.
Вона про любов і тепло.
Про страх і нерозуміння.
Про те, що говорити важливо і ще важливіше чути.
Вона така глибока! Така жива! Така справжня!
Шалено рекомендую цю неймовірно емоційну подорож.
Можливо, вона нагадає ваш захват від першої вершини, чи неочікувано відверту розмову з незнайомцем з потяга. Чи відгукнеться сум за рідними через відстань. А може розблокує спогади, які хотілось би забути.
Ця книга тепла попри всі тригерні точки. І що точно, то це те, що байдужим вона не лишить нікого.