Вберегти Тринадцятого. Книга 2

Це друга книга в серії про гравців регбі з елітної школи Томмен.
Перші дві книги розповідають історію Шеннон та Джонні.
Вона - новенька в школі, з неблагополучної, багатодітної сімʼї, потерпала від булінгу в минулій школі та сімейного насильства від рідного батька.
Він - капітан команди, зірка регбі, улюбленець публіки, мамин мазунчик.

Джонні в правильний момент часу увійшов в життя Шеннон і просто її врятував. Він показав дівчині як це коли тебе люблять, поважають, турбуються про тебе.

Перша книга закінчилася на дуже драматичній ноті, і здавалося б Шеннон і її брати нарешті вільні від тирана, який руйнував їхні життя з самого дитинства.
Тепер вони в безпеці.
Але не все так просто.
Важко все забути, не оглядатися, не відчувати перманентного страху, коли ти все життя так жила.
Та й їхня мати не вміє жити в психологічно-здорових умовах. Тому влаштовує дітям нові травми та психологічні випробування.
Ну і звісно, Джонні та Шеннон намагаються розвивати свої сексуальні стосунки, але таке відчуття, що всесвіт проти них.

Обʼєм книги взагалі не виправданий. 80% книги нічого не відбувається.
Цікавий лише початок і кінцівка.
Усе решта - як в тому мемі: «я і моя молода команда, щось робимо, щось важливе».
Дуже втомлююча вийшла книга.
Можливо, це через те, що пара Джонні і Шеннон не те, щоб була мені супер цікава, і всі їхні взаємодії мені були по барабану.

А от наступна дилогія в цій серії мене дуже інтригує. Бо вона буде про старшого брата Шеннон - Джоуі. А він мені ще з першої книги сподобався.
Продовжую читати цю серію.

Це набагато краще ніж перша частина,яка мені взагалі не сподобалась.

Я нарешті отримала те,за чим прийшла в цю історію-соціальну і психологічну складову. Концентрацію на домашньому абьюзі,а не на сексуальному потязі підлітків один до одного.

Мені дуже сподобалось,що авторка підняла такі питання як: Жертвою чи співучасницею була мати Шеннон,дозволяючи батькові калічити дітей? Чи мусив старший брат залишатися у пеклі,щоб бути поряд з дітьми або мав право врятуватися сам та покинути інших?

Ще більше сподобалося, що відповідей на ці запитання від самої авторки у тексті немає. Ми все бачимо тільки крізь думки Шеннон,яка звісно ж зла на своїх родичів. Але і чуємо аргументацію тих самих родичів.

Це змушує задуматися та на секунду уявити себе на місці цих людей,задати собі питання: а як би вчинила я? Не як правильно,а от саме,як би вчинила звичайна жива людина?

Цікаво було спостерігати,як мати Шеннон порівнює поведінку Джонні з поведінкою батька абьюзера в молодості. Дійсно,часом дуже важко відрізнити контроль і гіпер опіку від надмірної турботи яку виявляє тут Джоні. Мені не вистачило трохи більшого розкриття цієї теми,бо вона може стати дуже важливою для дівчат-підліток,які читатимуть цю книжку.

Сподобалось як авторка прописала другорядних персонажів. Вони вийшли дуже реалістичні і цікаві. Вона подала лише натяки на психологічні травми,внутрішні проблеми і таємниці минулого кожного з них і це дуже гарний хід. Я тепер з нетерпінням чекатиму на книги про скаліченого не менше ніж Шеннон Джої та про Гібсі,який за маскою блазня приховує реакцію на травматичні події свого минулого.

У другій частині було на порядок менше самоповторів ніж у Захопити 13. Виглядає так,наче авторка розписалася і це вже не так схоже на фанфік. Однак мені не сподобалась купа беззмістовних діалогів про те,як буде пеніс у множині. Я розумію,що підлітки саме так між собою і спілкуються,але не звикла бачити таке в книгах.

Ну і дуже дратуючою деталлю залишилось 100500 думок Шеннон і Джоні зі змістом «вона така маленька і неї все маленьке» «він такий великий і у ньго все велике». Ну камон 😅

Від мене книга отримує 4,5 і я вважаю,що авторка цілком могла спробувати себе у більш серйозних жанрах

Це друга книга з серії про героїв яких ми так полюбили - Джонні та Шеннон.
У ній ми читаємо про продовження їхніх стосунків.

Можна подумати: ну що там тих стосунків? Саме так думала і я. Що ж там можна розтягнути на 2+ тисячі сторінок? Але виявилося, що є про що.

Мене дуже зачепило те, як автор описує хімію між головними героями — цю ніжність, тепло й трепет один до одного.
Читаючи цю книгу, мимоволі ставиш себе на їхнє місце й проживаєш усе разом із ними — настільки щиро, глибоко й реалістично це написано.

Звідки авторка брала всі ідеї — не знаю, але книга не відпускає. Хоча, як на мене, були моменти провисання сюжету. Мені не дуже сподобалося, коли було занадто багато описів їхніх «сюсі-пусі» моментів — тоді я трохи читала по діагоналі. Але таких епізодів було небагато, і я не надто на них зосереджувалася.

Якщо чесно, момент з батьками для мене був передбачуваним — я чомусь саме так і думала, що все піде в цьому напрямку.

І в кінці я б усе ж трохи скоротила книгу, бо останні 100–150 сторінок я вже змушувала себе дочитувати. Там і так було зрозуміло, до чого все йде.

Але загалом книга класна, попри ці моменти, про які я написала вище.
Продовження про друзів головних героїв я все ж таки планую прочитати.
Бо дуже до них прикіпила.