Вік червоних мурах

Вік червоних мурах - текст, який дуже важко давався, адже він піднімає непросту тему голодомору. Це цінний матеріал для розуміння подій у 32-33 роках. Ставало фізично боляче від описів подій. Текст нагадує калейдоскоп з імен та доль.

У тексті протиставлено життя представників влади і звичайних жителів. Одні мали доступ до продуктів харчування і вичищали до останньої крихти будь-яку їжу селян. Інші пухли з голоду і шукали найменшу можливість щось поїсти. Їжа - стає метою для пошуків найдрібніших гризунів, пташок, навіть трави навесні.

Дитина представника влади помирає від завороту кишок і її мати майже сходить з розуму від горя. Жінка неконтрольовано починає їсти, поправляється і чоловік відправляє її на лікування, її морять голодом, щоб вона схудла. Водночас новонароджених малюків починають приносити під вікна сільської ради і чоловік, який втратив свою дитину, відправляє дітей на вірну смерть і підвал. Цинізм цієї особи зашкалює. Він готовий зробити все на догоду партії.

Єдина ціль голодомору - підкорити селян, які не хотіли іти в колгосп і віддавати туди своє майно. Але саме партійні діячі нищать те, що було передано в колгосп. Тварини мруть так само, як і люди. У кожній справі має бути гарний господар.

Люди працюють у колгоспі, отримають за це якусь водяну баланду, яка не дає сил наповнити сили організму. Трупи збирають по вулицях, навіть якщо людина впала і ще жива, її забирають вилами на віз і везуть викидати в яму з трупами.

Людське життя в часи срср не мало ціни, адже сталіну потрібні були лише багацтва республік, щоб люди підкорялись партії і не протестували. Парадоксально, що люди спочатку були винищені голодом, а в 41 змушені були воювати за партію.

Голодомор - чорна сторінка в українській історії. Совєти стирали пам'ять народу завдяки залякуванням, доносам. Тому офіційно голодомор був визнаний за часів Віктора Ющенка.

«Ненависть - єдине з почуттів, котрі Бог забирає в тебе аж наостанку.»
Яку тяжку історію розповідає ця книжка! Про звичайних людей у звичайному селі на Полтавщині, які є уособленням катованого українського народу в часи Голодомору.
Страшні та болючі сцени досі перед очима і просто так не забудуться. Ось люди з опухлими ногами і животами; лежача жінка з виїденою навколо травою; ридаючі немовлята під сільрадою; Оленка на колінах на сцені; Свирид з червонокосою Тамарою; Дуся в руках у ката; Ганна зі зернятами пшениці в роті; Соля в дверях кабінету чоловіка; безумна Ількова молодиця з клунком поперед себе; мовчазний Голод на печі; той віз…
Приступаючи до читання роману, події якого відбуваються під час Голодомору, ніби-то розумієш що очікувати. Але правда приголомшує. Усвідомлення того, на що здатна людина, ні, мураха задля Червоної матки, вкотре вражає. У книжці є все найстрашніше, що можна уявити, думаючи про Голодомор. Ніщо не замовчено.
У Мачухах Голод. Тут же, край села пансіонат, де лікують близьких партії людей зі зайвою вагою. Голодом. Звісно, герої книжки є по обидва боки паркану пансіонату та їхні долі зрештою перетинаються.
Книжка наскільки болюча, настільки й цікава. Розповідь веде Дуся, яка мучиться від Голоду з мамою та братом; Соля, яку лікують голодом за наполяганням чоловіка-партійця; Свирид, який страждає від давнього нерозділеного кохання і віддав свою душу партії.
Я слухала аудіокнигу в АБУК - озвучка прекрасна, так і здійснена трьома особами. Тепер, звісно, придбаю і паперовий варіант. Так, книжка тяжка, з нею не відпочинеш. Але це саме та пожива для мозку, яка змушує думати, робити висновки, говорити про історію, вкладатись у колективну пам’ять.