Я рада, що моя мама померла

Ух…
Це було тяжко.

Ця книга була номінована в категорії «Мемуари року» на GoodReadsChoiceAwards, але Брітні Спірс зі своєю травматичною історіє перемогла.
Хоча, прочитавши обидві книги, можу сказати - що тут немає переможців.

Авторка книги “I’m glad my mom died” відома своєю роллю в серіалі «АйКарлі» (який я ніколи не бачила).
І так як з творчістю акторки я не знайома, то думала що не зможу проникнутися її історією.

Але я помилялася.
Бо це історія про травматичне життя дівчинки, яка все своє життя намагалася догодити своїй мамі. А її мама експлуатувала свою дитину, травмуючи її морально, фізично та психологічно.

Ця реальна історія доводить те, що не всі жінки повинні народжувати дітей.
Бо привести в цей і так складний світ нову людину, з якої ти будеш знущатися, вкладати в неї свої травматичні досвіди, нереалізовані амбіції - це дуже не ок. Вважати, що раз ти її народила, то тепер вона має відпрацьовувати - це взагалі має бути протизаконно.
Народити дитину, щоб вона тобі в старості склянку води подала - дуже погана мотивація.

Що ж, мати Джаннетт померла, а от її травмована донька тепер має лікуватися по всім фронтам.

Ця книга - автобіографія акторки Дженнетт Маккерді, яка не хотіла ставати акторкою, це була ідея-фікс її матері. Мама водила доньку на прослуховування з шести років, а донька просто хотіла зробити маму щасливою.

На початку книжки я думала, що можливо не все так погано: так, можливо Дженнетт і не хотіла ставати акторкою, але можливо потім вона була би вдячна своїй мамі за наполегливість. Але потім ситуація за ситуацією стає зрозумілим, що у її матері були проблеми з психікою: вона перемогла рак, але потім весь час хизувалась цим, і намагалась “давити на жалість” захворюванням, також є моменти, де видно, що скоріш за все у неї був ОКР, вона обсессивно накопичувала речі. Мама сама хотіла стати акторкою, але не змошла, тому вирішила нав'язати це бажання доньці, вона навіть казала доньці, що заради цього йде на жертви.

Згодом у Дженнетт такоже починає проявлятися ОКР, з нею розмовляє “Святий Дух”, який вказує їй, що робити, він каже, що якщо “ти виконаєщ те, що я кажу, то нарешті здобудеш цю роль і твоя мама буде щасливою”. Так як Дженнетт із сімї мормонів, для них це навіть нормально, коли до них промовляє “Святий Дух”.

Дженнетт “готується” до кастингів, мама хоче покращити її “природну красу”: фарбує волосся, вії, відбілює зуби, відправляє на заняття танцями 14 тренувань на тиждень. Також, щоб Дженнетт давали ролі більш молодших дівчат і щоб у неї не росли груди, мама пропонує їй сидіти на дієті і зменшити кількість калорій.

Ця книга - про ту межу, де любов і піклування за дитиною, а де нездорова прив'язаність і порушення кордонів: Її мама до 18 років сама миє їй волосся і оглядає її статеві органи, “щоб не пропустити рак”.

Коли вона отримує роль у серіалі “Айкарлі”, вона не відчуває себе щасливою: “Мама хотіла цієї слави. А я хотіла, щоб вона здобула бажане. Хотіла, щоб вона стала щасливою”. “Цей серіал забрав моє дитинство, позбавив мене життя нормальної підлітки, у якому, хай би що я робила, мене не критикували б, не обговорювали й не висміювали.” “Це мамина мрія. І мама мені її навязала. Я маю право ненавидіти чужу мрію, навіть якщо вона втілилася в моє життя.”

Друга частина - вже після смерті матері Дженнетт мені здалась більш відразливою: тут про її залежність від алкоголю і боротьбу з булімією і анорексією (тут були прямо гидотні моменти, читаючі які мене саму починало підташнювати).

В другій частині Дженнетт починає працювати з психологами, і що цікаво, що вона навіть не зразу розуміє, наскільки мама тиснула на неї, адже для дітей їх батьки завжди роблять правильно. Тільки згодом вона починає дивитися на ситуацію зі сторони і розуміти, що її стосунки з матір'ю були аб’юзивні і токсичні, що мама нею маніпулювала.

Також ця книжка про індустрію дитячого телебачення і про те, що ця індустрія по суті використовує дітей (і цьому також можуть сприяти і батьки), забирають у них дитинство, і хочуть вичавити з цих дітей максимум, а потім коли діти виростають, цим акторам дуже складно отримати “нормальні” ролі в дорослих стрічках.

Чимось ця автобіографія нагадала історію Брітні Спірс, у якої також була проблема з аб’юзивним батьком, який довгий час намагався її контролювати.

Як тільки я побачила назву "Я рада, що моя мама померла", то зрозуміла, що це буде щось особливе. І так, ця книга мене не розчарувала. Вона шокувала, розчулила, змусила замислитися про власне життя і стосунки з близькими – все в одному флаконі.

Джаннетт відверто розповідає свою історію так, як є, без прикрас і фільтрів. Це не просто мемуари, це сповідь про те, як бути дитиною в індустрії, яка нещадно використовує тебе, поки твоє життя розсипається на шматочки. Читаючи, я часто забувала, що переді мною історія акторки з популярного шоу, адже Джаннетт ділиться такими інтимними деталями свого життя, що стає зрозуміло: слава – це ще не щастя.

Головною темою книги є стосунки з її матір'ю – токсичні, маніпулятивні, але настільки глибокі, що вони просто засмоктують. Я була вражена тим, як Джаннетт розповідає про своє дитинство, про те, як мати повністю контролювала її життя, змушувала бути акторкою, контролювала її вагу і буквально знищувала її самооцінку. Це було настільки сумно, що я не раз відчувала щем у грудях.

Але, попри весь цей біль, книга сповнена чорного гумору. Джаннетт вміє посміятися над ситуаціями, які в іншому випадку могли б довести до сліз. І це надає книзі особливої сили. Вона показує, що навіть у найтемніших моментах можна знайти місце для сарказму і іронії, і це робить історію ще більш реальною і щирою.

Я рада, що моя мама померла – це книга про виживання, про пошук себе після років психологічного знущання і про те, як важливо мати сміливість сказати правду, навіть якщо ця правда ламає всі стереотипи. Вона показує, що звільнення від токсичних стосунків – це не завжди легкий процес, але він необхідний для того, щоб почати жити по-справжньому.

Ця книга точно не залишить вас байдужими. Вона змусить вас сміятися, плакати і думати, і, можливо, навіть переосмислити власні стосунки з близькими. Джаннетт показала нам, що навіть у найскладніших ситуаціях можна знайти сили для того, щоб стати щасливішими. І це, безумовно, заслуговує на увагу.