Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації

У нас з вами зовсім різний досвід деколонізації. І це нормально. Так і має бути. В моїй деколонізації є пошук статей про мову дарі та пошук прізвищ в переліку людей, які померли від Голодомору. Я намагаюсь співставити своє життя з життям однієї бабусі Олександри, яка була підліткою під час другої світової, та бабусі Маголь, яка, коли була підліткою, народила вже третю дитину. Збираю фотографії старого Кабулу та сучасного Києва. Я шукаю себе в цьому всьому, щоб зрозуміти краще себе та своє коріння. Щоб відповісти собі на питання хто я, з чого я створена, як це бути українкою та що це означає. Ці відповіді не мають відчуватись абстрактно, це дія в першу чергу. Бути українцем – це означає діяти.

авторка Маріам Найем

Повномасштабна війна відкрила для нас гірку правду: російська агресія —  це не лише боротьба за ресурси й території. Це прагнення колонізації однієї держави іншою. І ця колоніальна травма продовжує визначати наше сьогодення і впливати на майбутнє. 

Хто ж ми насправді і що означає бути українкою \ українцем? Чи маємо ми право на злість, коли треба відмовитися від власних спогадів? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно? Культурологиня Маріам Найем пропонує нам навчитися не боятися власної правди і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити. Кожен розділ книги «Як вдихнути вільно?» представляє окремий етап деколонізації: перші три — злість, сором, розгубленість — описують психологічні пастки, в яких ми можемо перебувати десятиліттями, не знаходячи виходу; наступні — допитливість, горювання, створення, прощення — пропонують інструменти і практики для виходу з цих пасток.

Це довгий шлях. Але ви не самотні. Ваша історія важлива. І кожен новий крок — це вже великий акт свободи.

Чому варто прочитати книжку «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації»?

• Розкриває тему деколонізації не як складну політичну концепцію, а як глибоко особистий і емоційний процес — крізь емоції, відчуття, сумніви, страхи, пам’ять і любов.
• Кожна глава — окремий етап деколонізації, а послідовність їх читання може бути індивідуальною: починайте з будь-якого розділу, який резонує з вашим поточним станом.
• Наповнена особистими історіями, цитатами людей, які намагаються осмислити свій шлях у постколоніальному світі, і глибокими роздумами над роллю емоцій і почуттів у процесі змін.
• Містить практичні завдання, які рекомендуємо виконувати саме письмово, що допоможе краще усвідомити процеси внутрішньої трансформації. 

Про авторку

Маріам Найем — культурологиня і дослідниця, яка працює над питаннями культурної деколонізації України. Авторка  історії для мальопису «Коротка історія довгої війни» (Hachette Livre, Франція, Видавництво, Україна, Penguin Publisher). Співзасновниця і співведуча кількох подкастів про деколоніальні практики: «Деколонізатори», «Вродило» і нагородженого «Де ми?» про колоніальне минуле України та його вплив на сьогодення.

Фіналістка престижної нагороди Global Advocacy Award від Advocates for Human Rights Гарвардської школи права (2024), яка відзначає активістів, чия робота надихає наступне покоління правозахисників. Публікувалася в Politico Europe, писала для Heinrich Böll Stiftung та болгарського Institute for Global Analytics.

Регулярно коментує для міжнародних медіа, включаючи The New York Times, Der Spiegel, The Telegraph та Al Jazeera.

З початком повномасштабного вторгнення Маріам працювала над тим, щоб англомовна спільнота зрозуміла культурний контекст російської війни в Україні. Зокрема, вона описує колоніальні і расові аспекти російської культури щодо України й інших народів, колонізованих Росією, та працює над деколонізацією дискурсу про Україну, щоб зосередити увагу на українських голосах і відійти від російських та проросійських імперіалістичних наративів. 

Цитати:

Колонізатори цілеспрямовано дискредитують або забороняють традиційні звичаї, вірування, мову, мистецтво та інші культурні вияви підкореного народу. Вони подають місцеву культуру як «примітивну», «нерозвинену» або «варварську», протиставляючи їй «вищу» та «цивілізовану» культуру метрополії. Також важливо, щоб це відбувалось не надто очевидно, принаймні не завжди, щоб якісь переконання навіювались майже підсвідомо. Потрібно створити такі умови, щоб колонізована людина не тільки повірила в те, що про неї кажуть, а й сама відтворювала ці стереотипи поза межами навіювання. У такий спосіб поступово зовнішнє приниження трансформується у внутрішній стан. 

Акт приниження не просто викликає сором, він потребує його та сприяє тому, щоб він закріплювався всередині людини. Дослідження показують, що приниження відбувається, коли одна сторона має владу над іншою. Той, хто принижує, може відчувати задоволення від своєї влади, тоді як жертва — приниження, збентеження, безсилля, ізоляцію та страх. Крім того, це внутрішнє почуття провини робить людину більш вразливою до нових принижень у майбутньому. Колонізований народ починає сприймати свою «примітивність» як об’єктивну реальність і навіть захищати її, ототожнюючи себе з нав’язаними стереотипами. Тому колоніалізм має глибокі психологічні наслідки для колонізованих, які відчуваються й після здобуття формальної політичної незалежності. Це підтверджується постколоніальною теорією, згідно з якою колоніальні впливи залишаються у свідомості місцевого населення навіть після того, як воно звільнилося від явного політичного контролю.

Щоб краще зрозуміти, хто ми є, і власну ідентичність, важливо проаналізувати та відкинути ті уявлення про нас, які нав’язав колонізатор. Процес деколонізації вимагає як відкидання цих нав’язаних наративів, так і переосмислення того, ким ми є насправді. Розуміння того, ким ми не є, та звільнення від фальшивих о́бразів, які створила імперія, стають важливими кроками до формування справжнього розуміння власної ідентичності.

Корпус знань та ресурсів, які вкладає імперія у свою міфологію, неможливо порівняти з тим, що мають у руках суспільства, які пережили колоніалізм. Допитливість дає нам перевагу над імперією — вона стає інструментом протидії владі, насамперед в інформаційному просторі. І саме тому лише щире захоплення та зацікавленість своїм — це важливо й нормально. Звернення цікавості до себе є початком визначення та розуміння себе.

Несправедливість у прямому ефірі руйнує наше уявлення про світ, про людей, про добро, нашу надію та впевненість у тому, що ми це все розуміємо. Стаючи свідками несправедливості на власні очі, ми змінюємо уявлення про світ — фундаментальні опори починають ламатись, і в цьому просторі з’являється місце для абсолютного шоку від нової реальності, яка проростає просто тут, на руїнах того, що було щойно нашим «зараз». Коли ми переживаємо руйнівні події або стаємо їхніми свідками, наша віра у справедливість світу зазнає серйозних випробувань. Цей досвід змушує переосмислити базові уявлення про людяність та моральні межі, які ми вважали вічними: «Війна та геноцид, а також індивідуальні акти насильства, як-от катування та зґвалтування, є лімінальними* переживаннями, які ведуть нас до безодні людської відрази. Ці насильницькі акти спричиняють вбивство душі та соціальну смерть. Жоден інший вид не катує і не веде війни. Жоден інший вид не займається вбивством душі заради задоволення».

Нам треба знаходити порозуміння одне з одним. Це не етичне питання, а питання нашого виживання. У нас немає вибору, окрім як об’єднуватись та усвідомити, що всі люди різні. Створювати держави, утримувати єдність та цілісність було б дуже легко, якби ми працювали з людьми, у яких ідентичні цінності з нами. Але, на жаль, це далеко не так. Це така сама частина нашої відповідальності, як і голос на виборах. Створення нашого деколоніального майбутнього залежить від того, як ми будемо знаходити порозуміння між собою.