«Зайчик» Мони Авад — сатиричний роман із горором про Саманту, стипендіатку магістерської програми з творчого письма у Ворренському університеті. Чотири заможні одногрупниці ласкаво називають одна одну Зайчиками й тримаються разом. Саманта спостерігає за ними збоку та проводить час зі своєю подругою, доки не отримує запрошення на їхню закриту зустріч. Вона погоджується з цікавості. Згодом університетський семінар, де студентки обговорюють рукописи, має продовження поза кампусом, і правила там визначають самі Зайчики.
Ворренський університет і коло Зайчиків
Перші сцени показують, як звучить і виглядає згуртованість із чужої точки зору. Одногрупниці повторюють одне й те саме пестливе звертання, обіймаються й реагують одна на одну так злагоджено, що Саманта сприймає їх майже як єдине ціле. Для неї важить і те, хто може дозволити собі почуватися в університеті як удома. Вона навчається завдяки стипендії, а дівчата, за якими вона стежить, походять із заможного середовища. Між глузливим поглядом Саманти й бажанням побачити, чим насправді живе цей гурт, достатньо напруги, щоб звичайне запрошення змінило її звички.
На факультеті героїні мають оцінювати тексти одна одної, і відгук про рукопис легко стає оцінкою самої авторки. Поза аудиторією Зайчики переносять цю практику до власної майстерні й випробовують силу спільної уяви. Там розмова про те, як створити персонажа, поступово втрачає суто літературний сенс. Що більше часу Саманта проводить із дівчатами, то рідше буває з подругою, яка знала її до вступу в компанію. Належність до гурту має наслідки для вже наявної дружби, а бажання писати й бажання бути прийнятою починають впливати одне на одне.
Як Мона Авад поєднує академічну сатиру й горор
Спочатку Саманта розповідає про Зайчиків як стороння спостерігачка, проте в міру зближення в оповіді дедалі виразніше лунає групове «ми». Мова є одним зі способів показати, як змінюється її місце в компанії. Пестливість Зайчиків надає цій зміні особливого звучання. Ті самі інтонації, якими дівчата підтримують одна одну, роблять моторошними сцени, де вони вимагають згоди або вирішують, кого допустити до своїх занять. Напруга виникає з близькості між ласкавим жестом і тиском, який Саманта розпізнає із запізненням.
«Зайчик» підійде читачам, яким цікаві суперництво на творчих програмах, ненадійний голос оповідачки й сюрреалістичний горор. У рожевій версії вийшов український переклад Ганни Литвиненко. Якщо для вибору важливе оформлення, в каталозі є також «Зайчик» у чорній обкладинці.