Ліна Костенко

Ліна Василівна Костенко — українська поетеса-шістдесятниця, авторка романів у віршах «Маруся Чурай» і «Берестечко», драматичних поем та прозових «Записок українського самашедшого». У «Марусі Чурай» суд над героїнею дозволяє почути суперечливі голоси козацького міста. У «Берестечку» історична поразка звучить насамперед ізсередини, через роздуми гетьмана. У ліриці Костенко схильна переходити від конкретної деталі до короткої фрази, яка змінює масштаб усього вірша.

Ліна Костенко, шістдесятництво й радянська цензура

Костенко народилася 19 березня 1930 року в Ржищеві на Київщині. Навчалася в Київському педагогічному інституті, а 1956 року закінчила Літературний інститут у Москві. Перші вірші друкувала на початку 1950-х. Збірки «Проміння землі», «Вітрила» та «Мандрівки серця» вийшли між 1957 і 1961 роками, у період післясталінської відлиги. Підготовлений 1962 року «Зоряний інтеграл» затримала цензура. Частина його поезій згодом з’явилася в закордонній антології українського самвидаву «Широке море України».

У 1960-х Костенко підписувала відкриті листи проти арештів і закритих процесів над українськими інтелектуалами. Після тривалої перерви її нова збірка «Над берегами вічної ріки» вийшла в Україні 1977 року. За роман у віршах «Маруся Чурай», виданий 1979-го, і збірку «Неповторність» вона отримала Шевченківську премію 1987 року. Написане в 1960-х «Берестечко» окремою книжкою з’явилося 1999-го. Ці дати важливі для читання доробку Костенко, адже час створення історичного твору може суттєво відрізнятися від часу його публікації.

«Маруся Чурай», «Берестечко» та драматичні поеми

У «Марусі Чурай» Костенко працює з переказом про полтавську піснетворку. Суд над Марусею за смерть Гриця Бобренка збирає людей, які по-різному судять про її вчинок, її пісні й те, чого громада може вимагати від людини. Від цієї справи розповідь переходить до ширшого досвіду війни, зокрема через подорож героїні Україною. У «Берестечку» Костенко обирає іншу форму. Богдан Хмельницький після поразки 1651 року повертається думкою до власних рішень і намагається зрозуміти, що може зробити далі. Віршований монолог тут передає зміну настрою гетьмана від виснаження до здатності знову діяти.

У поемі-баладі «Скіфська одіссея» молодий грек з Ольвії вирушає Борисфеном, теперішнім Дніпром. Подорож дає змогу зіставити грецький і скіфський світи Причорномор’я. У драматичній поемі «Сніг у Флоренції» Костенко звертається до іншого часу й місця. Історія скульптора Джованфранческо Рустичі дозволяє розглянути, як життя митця співвідноситься з долею його творів. За історією козацької доби можна почати з «Марусі Чурай», а за розмовою про свободу художника — зі «Снігу у Флоренції».

«Триста поезій», «Вітер з Марса» і прозові «Записки»

«Триста поезій» дають змогу читати поруч інтимну, громадянську та пейзажну лірику Костенко. «Вітер з Марса», виданий 2026 року, містить нові й раніше не друковані вірші від початку незалежності до часу повномасштабної війни, а також частину вже опублікованого. Його доречно обрати, щоб простежити, як пізня лірика авторки реагує на політичні події, втрату й війну. За ширшою добіркою різних періодів варто звернутися до «Трьохсот поезій».

У першому прозовому романі «Записки українського самашедшого», що вийшов 2010 року, говорить 35-річний програміст. Він стежить за новинами й записує, як публічні події переплітаються з його роботою та родинними труднощами. Костенко поєднує щоденник, публіцистику й художню розповідь. Для читача, якого цікавить Україна початку 2000-х, ця книжка дає погляд людини, котра намагається знайти власну мову серед безперервного потоку чужих повідомлень.