Доля не попереджає, коли збирається поділити твоє життя на «до» і «після»: 5 цитат із нової книжки Юлії Лаби
Чи може міцна та безпечна дружба витримати спалах раптової пристрасті, якщо один із вас переконаний, що кохання — це пастка, а інший готовий терпляче доводити протилежне? Історія Рії та Лесика доводить: інколи найкращі почуття народжуються там, де ми найменше цього очікуємо. Вона — амбітна архітекторка, яка понад усе цінує власну свободу й уникає прив'язаностей, він — стриманий і надійний власник бару, готовий стати тією самою непорушною опорою. Ділимося чуттєвими та веселими цитатами з книжки Юлі Лаби!
________________________________________________________________________________________________________________________________
У променях низького вечірнього сонця наша обшарпана квартира була наче кадр із дорогого кіно. Суворий робочий простір моєї кімнати втратив свою графічну різкість і став теплим, майже бронзовим. А крізь навстіж відчинені двері Ліниної кімнати ніби лився мед. О, там світло творило справжню магію. Її вічний хаос із купою різноколірних подушок, пледів та стосів книжок на всіх можливих поверхнях перетворився на вишуканий натюрморт. Пилинки, що танцювали в повітрі, на вигляд були як чарівний пилок феї Дінь-Дінь. У такі моменти навіть орендоване житло здавалося найкращим місцем на землі.
Тур де бар — наша давня традиція. Такі собі екстрені канікули для дорослих дівчат, коли світ навколо втрачає сенс, а ми — терпець. Не скажу, що цього разу ситуація була критичною, але, як іноді любить казати Ліна, «або п’ємо, або когось вб’ємо». Тож ми обрали мирний варіант.
Він — мій кент по кентах. Мій персональний Харон, що перевозить через митницю не душі, а елітний алкоголь
Бути мною — це робити три справи одночасно. Якщо не більше. Фокус уваги стрибає з одного на інше. Сортуєш документи й не можеш знайти один. Шукаєш на комп’ютері — розумієш, що треба перегрупувати файли на робочому столі, бо тут чорт ногу зломить. Сортуєш — згадуєш, що потрібний файл у пошті. Відкриваєш браузер, а там вкладка меблевого магазину — і далі все як у тумані. У світі, який обожнює планування, я почуваюся як вічний баг. Мозок генерує думки з шаленою швидкістю. Це як феєрверк у банці — якщо не дати йому виходу, він зірве кришку. Хтось для розрядки ходить у спортзал. Я ж віддаю перевагу іншим фізичним активностям. Так півтора місяця тому в моєму житті з’явився Вітя. Не заспокійливе — радше вітамінка. Ми з Ліною так його й прозвали — Вітя Вітамінчик.
Доля не попереджає, коли збирається поділити твоє життя на «до» і «після». Нема жодних знаків, дзвіночків, феєрверків. Нема навіть якогось благенького передчуття. Нічого. Ти живеш, як жив. Прокинувся, почистив зуби, випив кави, знов почистив зуби. Виходиш зі своєї комірки. Ти ще «до». Працюєш, комусь телефонуєш. Розкладаєш пляшки на полицях, протираєш склянки. Смієшся, сердишся, може, навіть мрієш, якщо життя ще не обрубало тобі крил. Замикаєш касу, вимикаєш світло. Тарахкотиш начинням на кухні. Думаєш, що цей до нудоти звичайний день нарешті скінчився. Раптом чуєш шум, голоси. Лаєшся подумки, що не замкнув дверей.
________________________________________________________________________________________________________________________________
