«Якщо історія — це камʼяний лев, то Таррар — плющ у його пащі»: 5 цитат із книжки «Ненажера»
Франція кінця XVIII століття, голод, злидні й суспільство, розділене прірвою між бідністю та привілеями. У романі «Ненажера», натхненному реальною історією Великого Таррара, Блейкмор створює моторошний і водночас захопливий світ, де ненажерливість стає не лише фізичною потребою, а й метафорою людських бажань, страхів та прагнення вижити. Ця історія поєднує риси готичної книги, історичного роману та соціальної сатири, досліджуючи людську природу на тлі Французької революції й глибокої соціальної нерівності. Зібрали кілька цитат із книжки, які допоможуть відчути атмосферу цього незвичного й незабутнього тексту.
_________________________________________________________________________________________________________________
Роман «Ненажера» поєднує історію Франції кінця XVIII століття, атмосферу готичної літератури та глибоке дослідження людської природи. На тлі Французької революції автор розмірковує про ненажерливість як фізичну потребу й метафору людських бажань, порушує теми соціальної нерівності, бідності, виживання та пошуку власного місця у світі. Книжка буде цікава читачам, які люблять історичні романи, готичні книги, незвичайних персонажів і літературу, що досліджує темні сторони людської натури.
_________________________________________________________________________________________________________________
Ще, як вона чула, він поглинав такі кількості їжі, що здавалися просто неможливими. Цілісінький бушель яблук одне за одним. Казали, заледве зупинявся віддихатися. Три здоровецькі мʼясні пироги, чотири галони молока, тридцять фунтів яловичих легень і печінки. Кишковий сік аж стікав по підборіддю. Справжнісіньке чудо медицини. Це видовище рідкісної мерзенності ошелешувало навіть у ті часи, коли вулицями урочисто носили відрубані голови під вигуки «Віват!»† .
Він не хотів бути таким (хай там на що він хворів), пішов до лікаря і сказав: «Вилікуйте мене». Усе це чула сестра Перпетуя. Лікар справді намагався його вилікувати й опіумною настоянкою, і яйцями, і клізмами. Та поки добрий лікар бавився з пʼявками, пацієнт сновигав лікарнею, як нічна тінь, і сягнув нової міри порочності там, де відкрито лежало й пашіло людське мʼясо…
— Їсти, — повторює він, — їсти або помру. Хіба не з цього розпочалися всі проблеми? З того, що людина має їсти або вмерти? Як на мене, то все саме так. Не дуже тямлю в політиці.
— Маєте на увазі, ваші проблеми? — запитує сестра Перпетуя.
— Маю на увазі народ. Батьківщину. Patrie, — він совається на матраці. — Де були ви? Зачаїлися у Божому домі за найтовстішими стінами, коли кров лилася ріками? От бачите, — на обличчі з’являється гримаса зболеного самовдоволення, — мене всі мають за дурня. Моя проблема, ця проблема, — він притискає палець до грудей, — від того, що я зʼїв виделку. Трикляту виделку.
Пацієнт морщить брови й відвертає голову до стіни, вдивляючись у неї так довго, немов у камені висікли вікно. Тужливо. Сестра Перпетуя вперше побачила, що він щось відчуває. Справді відчуває.
— Я вам не друг, — відрізає сестра Перпетуя, — і не бачу в цьому нічого смішного. Насправді ні у ваших жартах, ні в недбалості, ні в богохульстві немає нічого смішного. Розповідаєте мені всі ці історії, гадаєте, я вас пожалію, подумаю, що вас скривдили, проте я не вірю жодному вашому слову. Ви не жертва. Ви просто підлий та огидний чоловік.
Він закочує свої сині страдницькі очі.
— Хіба ж я не можу, — запитує Великий Таррар, — бути і тим, і тим?
Якщо ж описувати його з гарного боку, то, певно, варто зауважити його допитливість до світу і всього, що є в ньому. Вона зародила в його душі своєрідну любов. Можливо, достатньо сказати, що йому не притаманна справжня жорстокість.
Якщо історія — це камʼяний лев, то Таррар — плющ у його пащі.
_________________________________________________________________________________________________________________
