Шарм літніх пригод і дитячої дружби: цитати з книжки «На вулиці Солоній» Ії Морели
Іноді достатньо кількох рядків, щоб згадати запах річкової води, голоси з подвір’я і довгі літні дні, які здавалися безкінечними. «На вулиці Солоній» Ії Морели — це тепла книга про пригоди, дружбу і той короткий час, коли світ здається величезним, але твій двір усе одно лишається його центром. Зібрали кілька цитат із цієї літньої книжки — про дитинство, вигадки, дивакуватих дорослих і про дружбу, яка розфарбовує будь-які літні пригоди у ще яскравіші тони.
Ці цитати про дружбу й дитинство передають атмосферу роману «На вулиці Солоній» — теплої історії про літо, двір і світ, у якому кожен день перетворюється на маленьку пригоду. Ця літня книжка поєднує гумор, спостережливість і ніжність до деталей дитинства, тому її легко читати і як книгу про пригоди, і водночас як ностальгійну історію про дитячу ейфорію, яка залишається в наших серцях як орієнтир щастя на усе життя.
_____________________________________________________________________________________________
Новий день не віщував жодних змін, але, як завше це буває, біда прийшла, звідки не чекали. Сьогодні телевізор нікому нічого не показував і навіть не говорив, тільки шипів і весело блимав кольоровими смужками. Вся родина зібралася на нараду, як рятувати ситуацію. Дід Гнат пропонував перевірену часом методику — бити кулаком по кришці.
Уже до вечора на подвірʼї лишається сама тільки рідня: баба Векла із сестрою Тетяною, старший бабин син Федір із дружиною, головна вулична розпорядниця баба Оляна і моя мама. Дід Йван, на якого весь день сердито шикали й махали руками за його зусилля завести пісню про Гриця, що на конику вертиться, від образи притулився до яблуні й заснув.
А якщо баба не хоче щось говорити, то її неможливо ні примусити, ні вмовити. Такий характер. Дід у таких випадках каже: — Чого ти до неї причепилася? Вона не скаже. І не скигли, бо ти така сама. Вперта, як і твоя баба. Щоправда, коли на мене сердиться сама баба, то каже, що я схожа на діда. От і розбери цих дорослих.
Запиваючи вергуни киселем, я балансую на двох ніжках табуретки. — Сама вбʼєшся і стільчик зламаєш, — сердиться баба. — А тобі кого жальче: мене чи стільчик? — хапаюсь за стіл, щоб не впасти. — Тебе, Славцю, жальче, бо як розкурочиш стільчик, то дід тобі вуха накруте. Я повертаю стілець у нормальне положення. Мої вуха знають, що з дідом краще не звʼязуватись.
Уже за мить сусід вужем пірнає у воду і простягає мені шматок чорного мокрого хліба, щедро присипаного цукром. — Що робиш? — порушує він мовчанку. — Їм твій гостинець, — чемно відповідаю. Я ніколи не ігнорую Тюбиних дурних запитань, адже часто вони передують «А знаєш, я оце подумав і придумав». Те, що вічно голодний сусід ділиться зі мною поцупленою у матері з кухні здобиччю, ні в кого не залишає сумнівів, що ми найліпші друзі.
_____________________________________________________________________________________________
