Колір любові: добірка цитат із праці Мішеля Пастуро про зелений колір
Зелений століттями асоціювався з усім мінливим і нестійким: дитинством, коханням, азартом і навіть фінансами. Його пов’язують із римським імператором Нероном, ісламом і екологічними рухами. Ґете називав зелений кольором середнього класу, авангардисти Баугаузу фактично «очорнили» його, а науковці XIX століття були переконані, що стародавні греки взагалі не розрізняли цієї барви. Французький історик-медієвіст Мішель Пастуро розвінчує численні міфи й досліджує неоднозначність зеленого — кольору, який лише в епоху романтизму остаточно утвердився як символ природи. Колись зневажений і маргіналізований, він поступово завоював своє місце, і став універсальним, заспокійливим та всюдисущим у сучасному світі. Ділимося добіркою цитат із книжки.
Мішель Пастуро — професор середньовічної історії, експерт із західної символіки, історик-медієвіст, геральдист, автор всесвітньовідомої серії книг про кольори. Академік Міжнародної академії геральдики та віцепрезидент Французького геральдичного товариства (Société française d'héraldique). З 1983 року очолює кафедру історії західного символізму (Chaire d'histoire de la symbolique occidentale) і є директором з досліджень у Практичній школі вищих досліджень Сорбонни. Здобув почесний ступінь доктора Лозаннського університету в 1996 році.
Має багато публікацій на тему історії кольорів, тварин, символів і лицарів Круглого столу. Пише про емблеми, геральдику, сигілографію і нумізматику.
______________________________________________________________________________________________________________________________
Читайте також:
Колір існує лише тоді, коли його сприймають: Мішель Пастуро про розуміння кольорів та спадкоємність любові до них
______________________________________________________________________________________________________________________________
З початку XII століття йому приділяють дедалі більше уваги при створенні вітражів, емалей і мініатюр, особливо в германському світі, де нещодавній успіх синього кольору був менш помітним, ніж деінде в Європі. Кілька десятиліть потому куртуазна література робить зелений символічним кольором не лише рослинного світу, але й молодості та кохання, а лицарство відводить йому особливе місце на шляхах пригод і турнірних полях.
Отже, зелений — це не лише колір весни, а й колір любові. Принаймні любові, що зароджується, любові молодої, сповненої надій, а також нетерпіння.
У Середньовіччі, однак, палітра любові була дуже широка. Зеленому кольору мінливого юнацького кохання протистоїть синій колір законної і вірної любові, сірий колір нещасливого кохання, і червоний колір християнської любові і милосердя. До цього переліку можна також додати жовтий колір ревнощів, чорний колір відчаю від втрати коханої людини і фіолетовий колір кровозмісної або забороненої любові. Щодо червоного, то він може мати різні символічні значення: з одного боку, це христологічний червоний, колір крові, пролитої Христом і за Христа; на іншому полюсі — зовсім інший червоний: колір еротики, тілесних утіх, хоті, розпусти і проституції.
На символічному рівні це аж ніяк не один і той самий колір, та і з погляду мистецтва також: художники ніколи не використовували один і той самий пігмент, коли їм була потрібна червона фарба для картини про божественну любов і для сюжету про любов плотську, навіть якщо фарби на полотні чи дошці здавалися однаковими.
Отже, зелений колір, пов’язаний із почуттям любові, — це колір молодості, нетерпіння тіла і неспокою серця. Дуже часто це мінливий, непостійний і легковажний колір, як і сама молодість.
Одного лише зеленого кольору недостатньо, щоб зобразити всі якості куртуазної людини: прямоту і щиросердність найкраще виражати білим кольором; вірність і відданість — синім; честь, хоробрість і щедрість — червоним.
Натомість зелений — це у всіх сенсах колір вишуканості, юності, звеличення прекрасної дами і любовних почуттів. Знову ж таки, його часто поєднують із червоним, який уособлює бажання, тобто надію на плотські стосунки.
«Зелені лицарі» — це не лише літературні персонажі: вони існують і в реальності. Найвідоміший із них жив у XIV столітті: Амадей VI, граф Савойський, який народився у 1334 році і помер у 1383 році, отримав за життя прізвисько «Зелений граф», і з тих пір це прізвисько закріпилося за ним, оскільки він завжди брав участь у двобоях і турнірах в одязі цього кольору. Легенда уточнює, що він вибрав цей колір під час турніру в Шамбері навесні 1353 року: зелений колір, можливо, був кольором вбрання дами, в яку він був закоханий і чий рукав він спочатку носив.
Ім’я дами нам невідоме (і чи існувала вона взагалі?), але зв’язок між зеленим рукавом і любовними почуттями пережив століття. Відома пісня, яку багато меломанів вважають найкрасивішою піснею всіх часів, називається Greensleeves («Зелені рукави»). Вона датується XVI століттям, її мелодія — це мелодія старовинної ірландської балади, а слова приписують англійському королю Генріху VIII, жорстокому коханцю і ревнивцю. У пісні, власне, автор скаржиться на непостійність почуттів своєї коханої...
Для багатьох поетів і романістів (Вуатюра, Скаррона, Фюретьєра), а також дотепних інтелектуалів епохи, зелений колір є передусім недоречним, якщо не сказати сміховинним: це колір міщан-скоробагатьків, які прагнуть вивищитися, не знаючи світських манер, або простакуватих і неосвічених провінціалів, які незграбно намагаються наслідувати столичну моду. У Франції 1630–1660‐х років вивести на театральну сцену персонажа, одягненого в зелене, часто означало представити дивакуватого або бурлескного героя і, у такий спосіб, викликати у публіки сміх.
______________________________________________________________________________________________________________________________
