Колір існує лише тоді, коли його сприймають: Мішель Пастуро про розуміння кольорів та спадкоємність любові до них

Мішель Пастуро — професор середньовічної історії, експерт із західної символіки, історик-медієвіст, геральдист, автор всесвітньовідомої серії книг про кольори. Має багато публікацій на тему історії кольорів, тварин, символів і лицарів Круглого столу. Пише про емблеми, геральдику, сигілографію і нумізматику. У матеріалі ділимося деталями життя автора, а також його роздумами про колір, який існує лише тоді, коли його сприймають.

Мішель Пастуро — академік Міжнародної академії геральдики та віцепрезидент Французького геральдичного товариства (Société française d'héraldique). З 1983 року очолює кафедру історії західного символізму (Chaire d'histoire de la symbolique occidentale) і є директором досліджень у Практичній школі вищих досліджень Сорбонни. Здобув почесний ступінь доктора Лозаннського університету в 1996 році.

_________________________________________________________________________________________________________

Читайте також уривок із книжки «Синій. Історія кольору».

_________________________________________________________________________________________________________

Мішель Пастуро присвятив значну частину свого життя вивченню кольорів, їхній історії та символіці. Із 2002 року він із пристрастю створює дивовижні книжки, які водночас захоплюють і навчають. Цей підхід не був випадковістю: пристрасть до кольору дивним чином визначала життя історика ще з раннього дитинства. Адже хоча він вважає, що ми бачимо сни у чорно-білому, саме в кольорах Мішель Пастуро пам’ятає своє життя. Нечасто покликання так прямо витікало з відтінків спогадів, що наситили уяву допитливого хлопчика. Тож якщо хтось є дальтоніком, то Мішель Пастуро — його цілковита протилежність: він бачить у кольорах те, чого не бачать інші:

У дитинстві я був чутливий до кольорових відмінностей, мабуть, це була якась особливість сприйняття.

Колір як спадок

Пастуро є своєрідним «спадкоємцем» кольору: його батько був другом Андре Бретона, чий жовтий жилет назавжди залишився на сітківці Мішеля, а троє дядьків-художників прищепили йому смак до палітри в усіх сенсах цього слова:

Я дуже рано почав бувати в художніх майстернях — це були справжні ігрові майданчики для малого хлопця. Я любив гратися з кольорами, упорядковувати їх. Завдяки родині, яка часто водила мене до музеїв, я дуже рано сформував художнє бачення. Так я створив власну палітру і ця чутливість завжди була зі мною.

Пізніше, у ліцеї Мішле у Ванві, викладач малювання пробудив у Пастуро інтерес до геральдики — науки про герби. Навчаючись у École des Chartes, куди колись вступала і його тітка, він присвячує дипломну роботу саме цій дисципліні, яку згодом зумів реабілітувати всупереч академічним упередженням.

Отже, тема дисертації — Геральдичний бестіарій у Середньовіччі. Але, як пояснює сам Пастуро, «колір — це матриця всього іншого». Матриця, історія якої ще має бути написана — і яку не слід плутати з історією живопису, інакше можна (м’яко кажучи) роздратувати цього добродушного вченого:

Мене дратують книжки, у яких у назві є слово колір, а йдеться лише про живопис. Історія живопису — це надзвичайно захоплива річ, я добре її знаю. Але історія кольору значно ширша: вона включає історію живопису, але також історію одягу, лексики, виробництва, пігментів. Я спеціаліст з історії кольору, бо цікавлюся усім цим разом.

І навіть якщо Пастуро створює монографії, присвячені окремим кольорам, досліджує він їх завжди в цілості:

Перед тим як написати монографію, було моє університетське викладання; а перед викладанням — мої дослідження. І моїм дослідженням вже пів століття. У певному сенсі книжка про Жовтий уже існувала до своєї появи, бо я не працюю з кольорами по одному. Коли я проводжу дослідження, я опрацьовую всі досьє водночас. Жоден колір не існує окремо: коли я говорю про Реформацію і кольори — я маю на увазі їх усі разом.

Червона сукня

Великий талант Мішеля Пастуро в його монографіях — це вміння розрізняти кольори, не ізолюючи їх і не повторюючись, вказувати на їхні суперечності й відповідності, змінну символіку упродовж віків, ніколи не виходячи за межі фундаментального культурного релятивізму, рішуче відмовляючись нав’язувати наші західні уявлення іншим цивілізаціям:

Те, що є істинним на Заході, не є істинним всюди. Мені постійно доводиться сперечатися з ученими, які вважають, що існують універсальні істини про колір. Я категорично проти цього.

Дати однозначне визначення кольору — неможливо. Коли я беру участь у міждисциплінарних зустрічах з художниками, фізиками, хіміками, лінгвістами — вже за три хвилини стає зрозуміло, що ми не говоримо про одне й те саме.

Кольорам не потрібно матеріалізуватись, щоб існувати в колективному несвідомому — навпаки, матеріалізація може позбавити їх частини змістовного заряду. Проте, як і в інших гуманітарних науках, Пастуро вважає, що колір існує лише тоді, коли його сприймають: не тільки очима, але й — передусім — пам’яттю, знанням і уявою. Отже, саме суспільство створює колір, надає йому визначення і значення, формує його коди й цінності, організовує практики і визначає виклики:

Якщо встановити лампу і прилад, що фіксує довжини хвиль, у порожній кімнаті — для фізика в точці зустрічі об’єкта і світла відбувається щось, що він назве явищем кольору. Але якщо там немає людини, яка би це сприйняла — розмова про колір не має сенсу.

Цю концепцію чудово підсумовує фраза Гете з Трактату про кольори: «Чи залишається червона сукня червоною, якщо на неї ніхто не дивиться?»

Схоже, що ні. Але якщо на неї подивиться Мішель Пастуро і розповість нам про неї з пристрастю, яка веде його вже понад 60 років, тоді сумнівів немає: ця сукня буде найчервонішою з усіх можливих.

_________________________________________________________________________________________________________

Джерело: petit-bulletin.fr

_________________________________________________________________________________________________________