«Тільки з певної відстані можна отримати той огляд, без якого я не можу розповісти історію»: розмова із автором книжки «Подвійне життя»
«Подвійне життя» – роман про останні роки життя братів Гонкурів і подвійне життя їхньої економки на тлі розкоші й злиднів Парижа часів Наполеона ІІІ. Автор, Ален Клод Зульцер, швейцарський письменник і перекладач. Зульцер працював бібліотекарем, перекладав із французької частини щоденників Жульєна Гріна. Як журналіст писав для різних газет і журналів. У матеріалі ділимося розмовою із автором.
________________________________________________________________________________________________________
Ви добре говорите французькою. Які у Вас стосунки з цією мовою?
Це мова, якою я говорив у дитинстві, у перші роки свого життя, перш ніж знову перейти на німецьку. Це мова, якою я й досі розмовляю зі своєю матір’ю. А потім у якийсь момент мені здавалося, що я зможу заробляти на життя як перекладач. Але, думаю, для цієї професії потрібен інший тип особистості, ніж мій.
Письменство — давнє покликання?
У дитинстві я мріяв бути письменником. Це було так само як інші діти мріють стати кінозірками. Я ненадовго замислювався про музику, але доволі рано відмовився від цієї ідеї, зрозумівши, що можу стати хіба що оркестровим музикантом. Я грав на флейті — інструменті, який мені не дуже подобався. Я віддав би перевагу фортепіано, але в моїх батьків не було на нього грошей. Та й, думаю, я сам не досить у це вірив.
Як у Ваше життя прийшло письмо?
Через читання, а потім через це бажання бути письменником — не дуже розуміючи, що це означає і що за собою тягне. Я почав писати радіоп’єси досить рано. Спершу хотів писати для театру, але мої п’єси не ставили. Натомість у 18 років я опублікував свою першу радіоп’єсу, і вона мала успіх. Я завжди писав прозу, але свій перший справжній роман видав у 30 років. Це пізно, але в глибині душі все, що я робив до того, не вартувало книжки…
Яким є Ваш досвід написання книжки?
Він дуже різниться від роману до роману. Моя остання книжка, Une Mesure de trop (One Measure Too Many), складалася швидко й легко, бо я мав перед собою цей образ піаніста, який раптом припиняє гру посеред концерту. Я знав, що хочу включити кількох персонажів навколо нього. Тому книжка розвивалася як низка коротких романів. Та, яку я пишу зараз, дається значно важче. Чим старшим стаєш, тим прискіпливішим, це ускладнює процес письма.
Ви працюєте за планом?
У одному зі своїх романів я з самого початку знав — і говорю про це в першому розділі, — що батько вчинить самогубство. Але я не знав як. З романом, який я пишу зараз, багато дилем, багато виборів; я дуже невпевнений. Тож намагаюся якнайкраще використати цю невизначеність. Це як у житті: ти не знаєш, що станеться з тобою чи з людьми поруч. Те саме стосується і персонажів.
Ви дуже чутливо пишете, і передовсім — не говорите всього…
Я ненавиджу те, що роблять деякі американські автори: пояснюють абсолютно все, що знають про персонажа. Часто це зроблено дуже добре, але мені видається дратівливим знати все, коли автор буквально завалює нас інформацією. Я прибираю інформацію в процесі роботи. Це не означає, що текст стає коротшим; навпаки, він може стати довшим. Слів може бути більше, але інформації — менше.
Що для Вас означають подорожі?
Я не належу до пристрасних мандрівників, я не бачив більшості речей, які можна побачити й які бачили інші. Але те, що я побачив, особливо у Сполучених Штатах — чи то пейзажі вздовж Тихого океану, чи такі міста, як Нью-Йорк — на щастя, залишається дуже живим у моїй пам’яті. Образи, які я зберігаю, не слабшають — вони супроводжують мене, так само як види з Піц Корвача чи Пілатуса. Вони настільки сильні, що навіть коли я не там, я знову й знову живу ними. Але, звісно, наше сучасне подорожування дуже відрізняється від подорожей XVIII чи XIX століття.
Ваші романи розгортаються у Швейцарії кінця 1960-х, у Бохумі 1970-х, а іноді навіть у Парижі XIX століття. Що саме у минулому так Вас приваблює?
Причина не може полягати в моєму нинішньому віці, адже майже всі мої ранні романи були теж занурені у далеке минуле. Можливо, саме ця історична дистанція дає той необхідний наративний відступ, без якого деякі історії просто неможливо розповісти? Романи, як відомо, важко писати у теперішньому часі; читати їх зазвичай також втомливо. Навіть перфект — завершений теперішній час — є такою літературною формою, від якої читач швидко втомлюється. Тобто: тільки з певної відстані можна отримати той огляд, без якого я не можу розповісти історію. У французькій це краще передає слово recul, ніж просто «distance»: воно означає крок назад. Стоїш перед картиною й відходиш, щоб побачити її повніше, а потім знову наближаєшся так, щоб роздивитися кожен мазок. Картина стоїть нерухомо, але перспектива постійно змінюється.
________________________________________________________________________________________________________
Джерела: klosters-music.ch, letemps.ch, galiani.de
________________________________________________________________________________________________________
Більше історій із французьким флером шукайте за посиланням
