Автори Лабораторії: Емілія Гарт про історичні події, що надихнули на створення книжки, символізм воронів та спільне з головними героїнями
Сьогоднішнє знайомство з авторами Лабораторії присвячуємо британсько-австралійській письменниці Емілії Гарт. Її дебютний роман «Непокірні», частково заснований на реальних історичних подіях, отримав нагороду Goodreads Choice Awards 2023 і схвальні відгуки від численних читачів. Детальніше про творчі будні авторки, її натхнення кельтською міфологією та палке бажання написати книжку про жінок, що покоління за поколінням борються за свої права, — читайте в матеріалі!
Про письменницькі будні під час карантину
Я писала «Непокірних», працюючи повний робочий день, тому мій письменницький графік змінювався залежно від дня тижня. У будні я вставала дуже рано й витрачала мінімум годину перед роботою на написання тексту. Я робила це буквально не встаючи із ліжка — навіть не випивши кави. Водночас я думаю, що перебування в такому туманному, сонливому стані було насправді дуже корисним для книжки.
Письмо для мене було втечею від самотності карантину. У мене був інший світ, куди я могла втекти, коли реальність здавалася надто похмурою та монотонною.
Роль воронів у книжці
Попри те, що я боюся птахів, мені подобається символізм воронів. Ці створіння завжди були й будуть потужним мотивом у літературі, що повсякчас привертає увагу письменників: Едгара Аллана По, Дафну дю Мор’є, Чарльза Дікенса та багатьох інших. Коли писала книжку, я трохи заглибилася в цю тему й дізналася, що містичний символізм, що приписують воронам, походить із фольклору. Чи знали ви, наприклад, що ворони й круки пов’язані із Морріган — кельтською трьохликою богинею? Мене це дуже зацікавило, зрештою, я якраз писала книжку про трьох жінок.
В інших культурах воронів асоціюють зі смертю чи величають їх посланцями богів. Мені досі цікаво, чи не тому це, що їх шовковисте чорне пір’я нагадує плащі, а химерне каркання відлунює криком людського голосу?
Звідки зародилася ідея створення «Непокірних»
Починала я писати книжку у розпал пандемії, у 2020 році. Я тоді працювала віддалено в Англії, у графстві Камбрія. Швидке розповсюдження Covid-19 світом лякало, тож я знаходила розраду від нав’язливих моторошних думок, гуляючи на природі. Так багато часу на свіжому повітрі я не проводила аж з моменту свого переїзду з Австралії до Англії. Я весь час поверталася думками додому, до родини, і мучилася питаннями: коли я нарешті зможу їх побачити. Прогулянки допомагали мені відновити себе та надихали, власне так і з’явилося моє бажання творити.
Переломний момент стався, коли я дізналася, що прекрасні пейзажі приховують страшну історію: колись цими землями безжально ходили мисливці на відьом. Мало того, один із найгучніших судів над відьмами в історії Англії відбувся в Ланкастері — зовсім неподалік від місця, де жила я.
Мене дуже вразив цей контраст між красою пейзажу та жахливими подіями, свідком яких він став. Я не могла спекатися думки, що мізогінія тягнеться крізь віки: вона була давно, вона існує й досі. Тоді я зрозуміла, що хочу про це написати.
Наявність кількох сюжетних ліній була прописана з самого початку — я прагнула показати, як жінки покоління за поколінням запекло боролися за свої права. Гадаю, нам є чому повчитися в наших сестер, мам і бабусь. Я хотіла, аби сила «Непокірних», яка віками передавалася від жінки до жінки, нагадувала нам про цю спадщину.
Що спільного в авторки та її персонажок
Я б сказала, що в кожній із головних героїнь є частинка мене.
Подібно до Вайолет та її брата Грема, я маю напрочуд гарні стосунки зі своїми братами й сестрами. З іншого боку, гадаю що Вайолет — та, на кого я лише прагну бути схожою: вона надзвичайно рішуча, смілива та оптимістична, попри весь біль, через який їй довелося пройти. Я часто хвилююся через дрібниці, тому щиро захоплююся людьми, яким притаманний оптимізм.
Альта стає аутсайдеркою через позицію, яку займають жінки роду Вейворд у громаді — цілительки, яких не очолює чоловік і на яких жителі села неохоче покладаються. У дитинстві я теж почувалася аутсайдеркою, мабуть, через те, що була надто сором’язливою і любила книжки. Я часто проводила обід, ховаючись у бібліотеці.
Але найбільше, певно, в мене спільного із Кейт. На початку роману ми зустрічаємо її людиною, що сумніваються у власних здібностях. В минулому я припустилася тої ж помилки. На щастя, я ніколи не була в стосунках із такою ж жахливою людиною, як Саймон, але, пишучи про Кейт я час від часу спиралася на власну травму. Найдужче я прагнула передати їй свою любов до книг, що й зробила: ми обидві знаходимо втіху в оповіданнях і поезії.
У матеріалі використано уривки з інтерв'ю Емілії Гарт для Los-Angeles Public Library, CBC та Book Browse
