Автори Лабораторії: Ія Морела про те, як зі збірки оповідок виріс роман
Рубрика знайомств із авторами й авторками Лабораторії продовжується! Знайомимо вас із Ією Морелою, авторкою затишної книжки «На вулиці Солоній» про дитячі спогади, яскравість буденності, дружбу й дорослішання.
Ія Морела — українська письменниця, яка пройшла шлях від пристрасної читачки і дипломованої бібліотекарки до авторки свого дебютного роману. Її історії народжуються з уважного спостереження за людьми, пам’яті про дитинство і тих дрібних деталей, які з роками перетворюються на теплі дитячі спогади.
Роман «На вулиці Солоній» — це книга про дружбу, дорослішання і світ, у якому двір може стати центром Всесвіту. У цьому матеріалі знайомимося ближче з авторкою та її історією — однією з нових голосів сучасної української літератури.
____________________________________________________________________________________________________
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення я мала достатньо часу, щоб зрозуміти, що життя прекрасне.
Під час зламу 90-х, коли Україна тільки-но проголосила незалежність, я отримувала вищу освіту в Харкові. Пізніше, зрозумівши, що вибрана мною професія в новому світоустрої втратила свою привабливість, я ухвалила важливе рішення і одного листопадового ранку ступила на перон Київського вокзалу з тринадцятого вагону криворізького поїзда, маючи при собі невелику валізу і великі сподівання.
Випробування не забарилися. Примусити себе не втекти зі співбесіди на телеканалі «1+1» вимагало мужності. На щастя, мужності в мені значно більше, ніж здорового глузду, тому я таки залишилася і отримала роботу своєї мрії. Тележурналістика - один з найцікавіших етапів мого життя: красиві люди, магічна атмосфера телебачення, творчі друзі, довгі години монтажу, написання сценаріїв, інтервʼю, вокзали, поїзди і тепле відчуття дому від напису «Київ», який я бачила, повертаючись у складі знімальної групи з кожного відрядження.
Це було звичайне людське життя — з успішними, або навпаки, не дуже вдалими рішеннями, з мріями про кохання, розчаруваннями, розбитими серцями — моїм і кількома чужими, з вигоранням і пошуком себе.
____________________________________________________________________________________________________
Про книгу
Книга «На вулиці Солоній» комічна, бо у мене дуже дивакуваті родичі. Усі без винятку. І з ними постійно трапляються смішні історії. Деякі з цих історій зовсім нові, а деякі живуть напрочуд довго — роками, а може навіть десятиліттями, і ми їх часто переповідаємо одне одному, коли збираємося разом. Завжди виходить весело.
Прислухавшись до поради близької мені людини, я наважилася записати найсмішніші оповідки і відправила чернетки батькам. На тому етапі я вирішила, що місію зі збереження сімейної памʼяті виконано, і заспокоїлася.
Але подія отримала продовження. Через батьків імпровізована збірка потрапила до рук їхніх приятелів, чий онук — військовослужбовець — якраз перебував на позиції без звʼязку з рідними. Ми дуже переймалися власною нетактовністю, невчасністю запропонованого гумору, тому відповіді не чекали. Але десь за тиждень таки її отримали. Там було повідомлення, що онук нарешті вийшов на звʼязок, а до того щира подяка за збірку.
Виявилося, що прості й смішні історії з вулиці Солоної відволікали літнє подружжя від безкінечної тривоги за онука, додавали надії і навіть змушували посміхатися.
Це коротке емоційне повідомлення так вразило мене, що я зовсім інакше подивилася на свою роботу. За кілька місяців я вже дописувала повноцінну збірку новел. Я працювала так серйозно і так старанно як тільки уміла, бо вірила: якщо нашвидкоруч зібраний текст зміг розрадити, насмішити й втішити людей в складний для них час, то він має бути написаний.
А потім з легкої руки випускової редакторки видавництва «Лабораторія» Дзвінки Завалій збірка перетворилася на роман.
____________________________________________________________________________________________________
Про назву книги
Чому «На вулиці Солоній»?
Бо у мене є сентимент до українських топонімів. Скільки я себе памʼятаю, я постійно жила на вулицях Артема, Жукова, Гашека, Тітова. Хай вже мене вибачить Ярослав Гашек за таку непривабливу компанію. Раніше я особливо не звертала на це уваги. Але одного разу, коли син гостював у моїх батьків, я отримала коротеньке повідомлення «Їздили з малим у Грушівку (колишнє Ленінське), продали там відро вишень, а на вторговані гроші купили кіндер сюрприз». І від однієї тільки назви «Грушівка» я раптом фізично відчула тепло сонця, шум Каховського водосховища і запах полину.
Так, зовсім неочікувано, сталося це кохання між мною і українськими топонімами. У нас найгарніші в світі назви. От вам приклад: місто Горішні Плавні звучить як музика, село Грушівка пахне вишневим цвітом, а вулиця Солона заселена щасливими людьми.
____________________________________________________________________________________________________
Коли закінчиться війна, я...
Коли закінчиться війна, я сидітиму на затіненій київськими каштанами лавці і читатиму книгу, я нарешті наїмся маминого борщу, обійму брата і мовчатиму з ним про війну. Я пройдуся ще зовсім молодим Великим Лугом, що виріс на місці знищеного Каховського водосховища, я лежатиму як щокатий кавун посеред херсонського степу і дивитимусь у синє спокійне небо.
Я піду у театр на виставу «Місто» за романом мого земляка Валерʼяна Підмогильного, дивитимусь, як Степан Радченко намагається підкорити Київ, бо так само і я колись намагалась його підкорити, а потім питиму каву десь на Подолі.
Я дихатиму на повні груди, стоячи посеред Північного мосту — того самого, який уже більше ніколи не стане московським.
Я потроху вчитимуся радіти, голосно сміятися і нарешті дозволю собі бути по-справжньому щасливою. А коли я щаслива, мені вдаються дійсно гарні тексти.
____________________________________________________________________________________________________
