Автори Лабораторії: Олена Корчова та Ірина Тукова про те, як постала книжка про Бориса Лятошинського

Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Олена Корчова та Ірина Тукова. Олена Корчова — музикознавиця наукового та педагогічного профілів з понад 35-річним досвідом, дослідниця історії академічної музики кінця ХІХ–першої половини ХХ століття. Ірина Тукова — музикознавиця, лекторка, докторка мистецтвознавства, доцентка Національної музичної академії України і співзасновниця ГО «Фундація Лятошинського». Розмовою із авторками про книжку «Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського» ділимося у матеріалі. 

_______________________________________________________________________________________________________

Олена Корчова

До повномасштабного вторгнення я...

До повномасштабного вторгнення я працювала в Національній музичній академії України імені російського композитора Пєтра Чайковського, особливо не рефлексуючи над цим фактом і не усвідомлюючи до кінця нашої тотальної залежності від імперських символів, включно з іменами російських культурних ікон. Усвідомлення буквально накрило мене в березні 2022-го року і змусило діяти, протидіяти, боротись... Боротьбу за очищення Академії від ворожого неймінгу ми з однодумцями програли (або, якщо дивитися на це оптимістичніше, ще не виграли), однак для мене знайшлася інша форма протидії “русскому міру” - очищення імені українського композитора Бориса Лятошинського від стійких радянських та пострадянських тлумачень. Цим я повністю завдячую своїй співавторці Ірині Туковій, авторці ідеї книги та її головній натхненниці.       

Про книгу

Попри численні — доволі поважні — причини відмовитися від участі в цьому проєкті, я, зрештою, погодилась. Передусім тому, що упродовж десятиліть викладацької кар’єри постійно думала про необхідність відходу, якщо треба, то й відриву від радянських музично-історичних матриць, які ми успадкували й почасти бездумно відтворювали. Не тільки думала, але й наважувалась на певні кроки, хоча й не мала від більшості колег належної підтримки. Їх можна зрозуміти, адже освітянам позбутися будь-якої радянської матриці так само складно, як герою однойменного фільму у виконанні Кіану Рівза перемогти вселенське зло в інтелектуальній подобі. Тож пропозицію Ірини Тукової я сприйняла як шанс зрозуміти самій і поділитися з іншими, яким чином можна подолати “совок” у просторі конкретної композиторської біографії. А оскільки життєтворчість Лятошинського в багатьох сенсах є фундаментом української музичної історії ХХ століття, ми, можна сказати, почали з бази.         

Про назву книги

Назва книги відбиває два її універсальних концепта: незасвоєність нами  власної найближчої історії, її викривленість у радянському дискурсі, що ми позначили як Задзеркалля, і сила особистісного вибору, котрий на цю історію принаймні впливає, якщо не формує її. Сама конструкція назви віднайшлася не одразу і вийшла не надто простою, однак для себе ми від початку сформулювали доволі просте завдання:  “перевідкрити” Лятошинського для фахівців і “відкрити” його для широкого читацького загалу. 

Наразі ми вирішили обійтися без присвят, але, якби було інакше, я би присвятила цю книжку тій своїй колишній студентці, котра сказала, що вдаватись до  очищення музикознавчих текстів від рудиментів совка — це те саме, що знімати лушпиння зі старої цибулини: довго, муторно і без гарантії, що під лушпинням виявиться щось поживне. Хоч ця дотепна сентенція є надто скептичною, вона мене і досі мотивує.           

Коли закінчиться війна, я... 

Я не знаю, над чим буду працювати, коли закінчиться війна, і чи взагалі буду. Я не прагну будувати жодних планів і плекати жодних мрій, окрім перемоги людяності над мороком — хоча б тією мірою, щоб можна було жити далі. Однак зі мною залишиться унікальний професійний досвід, здобутий у час війни — працювати в тандемі, щоразу дбаючи про баланс поглядів, працювати з власної волі, не оглядаючись на жодні інституційні “вимоги і звіти”, працювати над чимось дійсно значущим і таким, що виходить за межі суто музикознавчої бульбашки. За останнє я щиро вдячна команді “Лабораторії”.

_______________________________________________________________________________________________________

Ірина Тукова 

До повномасштабного вторгнення я...  

До повномасштабного вторгнення я понад десять років писала свою наукову монографію, викладала в консерваторії, читала багато книжок з історії науки, особливо фізики та астрофізики. Я від душі захоплювалася науковцями, таким як Нільс Бор, Вернер Хайзенберг, Річард Фейнман. І вже тоді у мене зароджувалася думка написати про музику щось таке, що було б цікаво читати всім, а не лише професійним музикантам.

Про книгу

 Написати цю книгу мене надихнула робота у «Фундації Лятошинського». Мабуть, лише тоді я усвідомила всю непопулярність і маргінальність класичної музики в нашому суспільстві. Ми так цікавимося історією, стільки знаємо про літературу, кіно та живопис, а на місці класичної музики — порожнеча. Зрозуміло, що мені, з одного боку, професійно прикро. З іншого боку, ситуацію треба виправляти. Суто ж до написання книги підштовхнули декілька подій, що сталися одночасно: моя робота над дослідженням опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч» (до речі, у режисурі Івана Уривського і під орудою Івана Чередниченка опера зараз йде у Львові, дуже рекомендую організувати вікенд у Львові і відвідати оперний театр); пропозиція від «Лабораторії» написати щось цікаве про класичну музику; згода Олени працювати зі мною над книгою разом. Так що зірки мені вказали: пиши книгу про Бориса Лятошинського.

Якщо серйозно, то книга написана в неймовірно стислий термін — за півтора року. Я досліджувала матеріал, шукала документи, осмислювала й переосмислювала віднайдене і писала. Деякі фрагменти приходилося переписувати кілька разів, бо ти ніколи не знаєш, коли архів захоче тобі щось сказати, коли ти знайдеш той чи той документ і що там буде зазначено. До архівів у мене взагалі ставлення містичне, бо коли вони щось мені говорять, то усталена в голові картинка одразу стає принципово іншою, ніж ти щось там собі уявляла. Правда, архіви починають говорити інколи дуже невчасно, коли текст майже написано… І після цього починаєш покірно все переписувати. Але то так цікаво: ставити питання і знаходити на них відповіді (правда, не завжди)..

Ці всі питання і пошуки допомагали і допомагають зараз не просто уявити собі Бориса Лятошинського, але й спробувати зрозуміти його вчинки та їхні причини. Я навіть серед знайомих старшого віку намагалася знайти тих, хто нагадував би мені Лятошинського. Людину завжди так хочеться зрозуміти.

У книзі ми з Оленою хотіли показати живого композитора: як він закохався, як ненавидів юриспруденцію, як мріяв подивитися виставу бенгальських тигрів у цирку, як налаштовував радіоприймачі… І, безперечно, яку музику він любив і чому таку музику писав.

Що у нас вийшло — оцінювати читачеві.

Про назву книги

 Мабуть, ніхто вже не зможе порахувати скільки варіантів змісту книги у нас з Оленою було… Розпочинали ми з ідеї розповісти про все життя Бориса Лятошинського. Потім я зрозуміла, що про все життя книга вийде так сторінок на півтори тисячі. Ми вирішили описати період до Другої світової війни. Але потім з’ясувалося, що про 1930-ті треба писати дуже багато, і це може вийти окрема книжка. Ось так ми й обмежилися лише 1910-ми–1920-ми роками.

Назв було багато, поки ми зупинилися на «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського», але ключові слова — задзеркалля і вибір — як би віднайшлися самі. Їх підказала доля композитора і час, у якому він жив… Все інше вже просто робота.

Коли закінчиться війна, я... 

Якщо я залишуся живою, то і після нашої перемоги буду продовжувати досліджувати архіви, шукати невідоме, ставити незручні питання і писати книжки про українську музику. Дуже хотілося б, щоб наша класична музика була такою ж популярною, як і наші література, живопис, скульптура, кіно...

_______________________________________________________________________________________________________