«Усе вело мене саме до Японії»: бліц із Леслі Даунер про письменницьке та особисте

Поділитись

12 листопада 2025, Ср

Леслі Даунер — авторка книжки «Найкоротша історія Японії», британська журналістка, письменниця й експертка з японської історії. Тривалий час проживала в Японії, де навіть пройшла курс навчання для гейш. Працює на британських телеканалах і викладає в одному з університетів Лондона. У матеріалі ділимося розмовою із авторкою про її шлях до зацікавлення Японією та інші особисті деталі.

______________________________________________________________________________________________________________

Коли Ви вперше зрозуміли, що станете письменницею?

Я завжди писала, але просто мати хист до слова — недостатньо. Потрібно мати тему, про яку ти палаєш бажанням писати. Свою я знайшла в Японії. Коли повернулася, виявилося, що британці майже нічого не знають про країну, яку я так полюбила, і мені захотілося показати, яка вона насправді. Саме тоді я почала писати серйозно.

Які аспекти письма Вам даються найпростіше, а які — найважче?

Я починала як тревелрайтерка, тому обожнюю описувати. І постійно мушу нагадувати собі, що треба скорочувати описи. Найцікавіший для мене момент — коли персонажі починають діяти самостійно, і історія раптом іде у зовсім несподіваному, не запланованому напрямку.

Ви маєте китайське походження. Що саме привабило Вас до Японії?

Так, ви маєте рацію. Моя мати була китаянкою, а батько — професор китайської мови в Школі східних і африканських досліджень Лондонського університету (SOAS). Я зростала серед китайських книжок, і в нас були друзі, дядько Лао та дядько Лю, яких я вважала просто родичами.

Але мій батько любив усю Азію, не лише Китай. Він бував у Японії й розповідав мені про неї. У його книжковій шафі стояло видання з гравюрами Хіросіґе із серії «Види Фудзі», яке завжди мене зачаровувало. Згодом я зацікавилася японською літературою, мистецтвом, театром, керамікою, кухнею. Усе вело мене саме до Японії. І коли з’явилася нагода подорожувати — саме туди я й вирушила. Це жодним чином не було пов’язане з моїм походженням.

Я зрештою прожила там п’ять років і безнадійно закохалася в це місце. Частково тому, що воно просто здавалося домом. Мене полонила витонченість культури, точність, краса, храми й святині, пристрасна історія й легенди, переказані у віршах, театрах кабукі та но, а також незмінна доброта й делікатність людей.

Найкоротша історія Японії

Ви викладаєте креативне письмо. Наскільки ця роль впливає на Ваше власне письмо?

Я сама ніколи не вивчала креативне письмо. У мої часи цьому просто навчалися на практиці. Зараз я відчуваю, що маю чималий досвід, яким можу поділитися зі своїми студентами. Моє головне занепокоєння полягає в тому, що викладання креативного письма часто встановлює певні правила, тоді як, на мою думку, найкраще письмо — це те, що виходить за межі правил.

Якій ще країні Вам хотілося б присвятити майбутні тексти?

В університеті я вивчала англосаксонську культуру й просто закохана в неї — вона дивовижно схожа на культуру самураїв. Також я думала написати книжку про історію своєї родини, пов’язану з Китаєм, або про подорожі мого батька Південно-Східною Азією, чи про мої власні мандри цим регіоном. Але свою найкращу ідею я поки що тримаю в таємниці!

Якби Ви не стали письменницею, чим би Ви займалися як творчим самовираженням?

Я одержима мовами. Люблю слова й люблю вивчати іноземні мови. Куди б я не їхала, одразу починаю вчити місцеву мову й розмовляти з людьми. Я завжди малювала й писала тушшю; у Японії навчилася живопису тушшю та каліграфії. Також я колись займалася гончарством — власне, саме це першим привело мене до Японії.

Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

У дитинстві я хотіла бути моделлю або стюардесою. У підлітковому віці — мандрувати світом і переживати пригоди. Перше мені не вдалося, але друге — цілком.

Яка книжка змінила Ваше життя?

Повернувшись із Японії, я не знала, що робити далі. Жила у квартирі подруги поблизу Овалу й працювала на безперспективній роботі (для японського телебачення, якщо цікаво), водночас збираючи гроші на іпотеку. У Японії я збирала вегетаріанські рецепти. За порадою друга зібрала їх у книжку, додала історії, зробила копії й розіслала п’ятьом видавцям. Я була приголомшена, коли отримала спершу один, потім другий лист із зацікавленням. Потім у моїй квартирі задзвонив телефон, і жіночий голос сказав:
«Я з Jonathan Cape. Ми вважаємо, що ви можете писати, і хочемо, щоб ви стали авторкою Jonathan Cape»

У ту мить у мене, ніби, засвітилася лампочка над головою. З того моменту я зрозуміла, ким є — письменницею. Japanese Vegetarian Cooking давно вийшла з друку, але саме її публікація змінила моє життя.

Які слова або фрази Ви найчастіше повторюєте?

«Коли я була в Японії…» — а слідом за нею — «У Японії вони…».

Що Вас дратує найбільше?

Історичні анахронізми — наприклад, коли герої фільмів за романами Джейн Остін цілуються наприкінці. У її часи вони ніколи не зробили б цього публічно.