Чи може імперіалізм бути хорошим? Уривок із книжки «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації»
Повномасштабна війна показала: російська агресія — це не лише боротьба за ресурси й території. Це продовження прагнення колонізації однієї держави іншою. І ця колоніальна травма продовжує визначати наше сьогодення і впливати на майбутнє. Ким ми є? Чи маємо право на злість, сором і розгубленість? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно? Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації» пропонує зазирнути за лаштунки власного минулого, перестати боятися і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити. Ділимося уривком у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________________
Улітку 2023 року у Київській школі економіки я стала свідком пізнавальної дискусії про природу імперіалізму. Тема однієї з лекцій в рамках літньої школи присвячувалася дослідженню колоніалізму та фашизму. Головним викладачем курсу «Колоніалізм та фашизм» тоді був відомий філософ та професор Єльського університету Джейсон Стенлі, а я мала честь бути його асистенткою викладання. І от під час дискусії один зі студентів запитав:
— Чи буває імперіалізм хороший? Адже не всі імперії були поганими, деякі приносили технологію та цивілізацію. Наприклад, Британська імперія.
Відповідь професора Стенлі була промовистою:
— Якщо під поняттям цивілізації ви розумієте масові вбивства місцевого населення, економічне пограбування територій та геноцид народів — то так, у такому контексті можна сказати, що імперії справді несли цивілізацію.
Жодні обставини не можуть виправдати насильство над людьми. Безумовно, обмін знаннями та технологіями між культурами — це природний і потенційно корисний процес, але лише коли він відбувається добровільно, а не через військове примушення та насильницьке насадження.
Жодна з імперіалістичних держав не зробила серйозних інвестицій в охорону здоров’я, освіту чи інший соціальний прогрес колоній.
Дейн Кенеді, Decolonization: A Very Short Introduction
Наприклад, британські приватні підприємства побудували перші залізниці в Індії в 1840-х роках. Але важливо розуміти повний контекст: ніхто не просив Британської імперії розвивати цю інфраструктуру ціною місцевого населення. Ба більше, ці залізниці будували передусім для ефективнішого вивезення ресурсів із колонії та кращого військового контролю над територією, а не для покращення життя місцевого населення. Подібну ситуацію можна простежити і в нашій історії з радянським минулим. Коли іноземці згадують про промислову спадщину СРСР в Україні, наша перша реакція — розповісти про жахливу ціну, яку український народ заплатив за ці «досягнення».
Деякі країни намагаються виправдати своє насильницьке колоніальне минуле, подаючи його як «дарунок імперії» підкореним народам. Але це породжує два принципові запитання:
- Чи можна вважати дарунком те, про що ніхто не просив?
- Чи можна називати подарунком те, що супроводжується насильством та приниженням?
У своїй роботі Colonial Violence історик Тревор Гетц робить важливе спостереження щодо зміни в академічному підході до вивчення колоніалізму. Він зазначає, що питання «Чи був колоніалізм добрим або поганим?» уже не актуальне в сучасних історичних дослідженнях та освіті. Ця зміна сталася не через брак окремих прикладів начебто «позитивних» наслідків колоніалізму, як підкреслює автор. Натомість сучасне розуміння історії базується на визнанні фундаментального факту: колоніалізм у своїй сутності призвів до масштабних страждань підкорених народів та насильства над ними. Гетц наголошує, що спроби шукати позитивні аспекти колоніалізму можуть стати на заваді виконанню основної мети — визнанню та осмисленню тих страждань, які спричинив колоніалізм.
До цієї ж псевдопроблеми повертається питання, яке турбує багатьох людей. Хіба колонізовані все-таки не отримали користі від колонізації? Хіба колонізатор не будував доріг, лікарень та шкіл? Це застереження зводиться до твердження, що колонізація зрештою була позитивною; бо без неї не було б ні доріг, ні лікарень, ні шкіл... Чому ми повинні припускати, що колонізовані залишилися б замороженими в тому стані, в якому їх знайшов колонізатор? Ми могли б так само висунути протилежну думку. Якби колонізації не відбулося, було б більше шкіл і більше лікарень… Ми не маємо уявлення, якими були б колонізовані без колонізації, але ми, безумовно, бачимо, що сталося внаслідок неї.
Альбер Меммі
У той час як європейська цивілізація століттями пишалася гуманістичними цінностями, вона також підтримувала систему колоніального гноблення. Цей парадокс став особливо очевидним, коли ті самі практики, які європейці вважали прийнятними у далеких колоніях, раптом з’явилися в серці Європи: «Гітлер застосував на європейській арені ті самі безжальні принципи та політику, які європейці довгий час практикували проти народів, яких вони підкорили за морем».
Коли після Другої світової війни левова частка європейських країн втратила свої колонії, вони все ще намагались повернути власний статус, як могли, але без успіху. Це була не свідома відмова від імперіалізму та колоніалізму, а вимушена: сили колишніх імперій були настільки виснажені, що нові колоніальні війни стали неможливими. Проте окремі спроби розпочати такі конфлікти все ж траплялися. Але настав час для нової форми колонізації та нових супердержав.
Безперечно, ні американська, ні радянська імперії не нагадували ті, що розпалися в десятиліття після Другої світової війни. Обидві засуджували колоніалізм як несумісний з їхніми ідеологічними принципами й обидві уникали можливостей встановлення прямого імперіалістичного правління над іншими народами, принаймні здебільшого… Сполучені Штати та Радянський Союз розробили нові способи влади, які надавали своїм залежним територіям бодай видимість національного суверенітету. І хоча вони час від часу прямо втручалися у справи інших країн, все ж частіше використовували посередників або здійснювали непрямі форми тиску для досягнення своїх цілей.
Дейн Кенеді, Decolonization: А Very Short Introduction
На відміну від класичних колоніальних імперій, СРСР дечим відрізнявся. Радянська влада контролювала численні народи всередині самого Союзу, застосовуючи до них колоніальні практики й керуючи централізовано з метрополії, тобто з Москви. Ця внутрішня колонізація (або internal colonization — це поняття щодо росії використовує Александр Еткінд. Він пояснює, що росія «поширюється колонізуючи — одразу ж розширюючи так свої кордони»: як два в одному — зовнішня і внутрішня колонізація) доповнювалась зовнішньою, коли за межами СРСР створювались підконтрольні уряди у Східній Німеччині, Угорщині та Чехословаччині. Будь-які вияви непокори чи спроби здобути справжню незалежність піддавалися рішучій відсічі — режим застосовував ті самі методи придушення повстань, які використовували колись «традиційні» імперії, зокрема військові втручання та репресії проти місцевого населення.
Під час холодної війни Радянський Союз допомагав країнам, які боролись за незалежність, але через власні геополітичні інтереси, що теж було стратегічно. Це подавалося як ідеологічне протистояння капіталізму, але мало чітку прагматичну мету — розширити сферу впливу. Військова та економічна підтримка комуністичних режимів давала СРСР змогу залучати союзників проти США та діставати доступ до стратегічних ресурсів. Ось перелік далеко не всіх країн, у яких СРСР мав такий вплив: Єгипет, Ємен, Індонезія, Конго, Лаос, Куба, Нігерія, Сирія, В’єтнам, Ангола, Ефіопія, Афганістан, Нікарагуа, Північна Корея, Пакистан.
Хоча підтримка зовнішніх рухів ставала дедалі обтяжливішою для радянської економіки, вона сформувала особливе сприйняття СРСР (а пізніше росії) в країнах, які отримали цю допомогу. Як наслідок, для багатьох людей із колишніх колоніальних держав Радянський Союз закарбувався в історичній пам’яті як визволитель від західного колоніалізму. Через цю призму їм складно розгледіти колоніальну сутність самого СРСР та усвідомити, що відбувалося всередині Союзу з іншими підкореними народами.
Ця розбіжність у сприйнятті радянської спадщини створює суттєві перешкоди для взаєморозуміння. Потрібно тактовно пояснювати причини формування українського світогляду, основаного на досвіді перебування під радянським контролем.
* * *
Масштаби та системність колоніального насильства, які при звели до геноциду численних народів, знищення їхніх унікальних культурних традицій та поневолення раніше суверенних держав, спонукають замислитися над природою цієї історичної жорстокості. Що змушувало колонізаторів вдаватися до таких нелюдських методів і чому колоніалізм неминуче супроводжувався масовим винищенням людей, руйнуванням культур та поневоленням цілих країн? Історик Тревор Гетц у своєму фундаментальному дослідженні Colonial Violence розкриває цей феномен через три ключові причини, які пояснюють системну природу колоніального насильства.
- Суть колоніалізму полягала в повному контролі над іншими групами людей. Коли місцеве населення природно чинило опір проти поневолення та втрати своїх земель, це призводило до жорстоких репресій з боку колонізаторів.
- Головною метою колоніалізму було отримання прибутку, тож колонізатори систематично використовували примусову працю місцевого населення. Для підтримки такої системи експлуатації потрібен був постійний примус та насильство.
- В основі колоніалізму лежить ідеологія расової та культурної вищості колонізаторів над колонізованими народами. Ця ідеологія виправдовувала жорстокість та насильство як «цивілізаторську місію».
Іншими словами, колоніалізм має на меті досить прагматичне бажання самозбагачення за будь-яку ціну. Колоніалісти не прагнуть винищити саме цих людей через те, що вони особливі У цьому сенсі це все суперечить ідеї мультфільму «Астерікс та Обелікс», де Цезар хотів знищити галлів саме тому, що вони галли. Якби мультфільм був більш реалістичним, метою Цезаря було б просто захопити територію без занурення в те, хто там живе і чому.
Колоніалізм жодним чином не цікавлять культури, які він знищує. Він це робить лише задля самозбагачення. Як зазначає Фанон:
Колоніалізм — це не машина, здатна мислити, не тіло, наділене розумом. Це голе насильство, яке поступається лише тоді, коли стикається з більшим насильством.
Франц Фанон
__________________________________________________________________________________________________________
