День народження буковинської феміністки і авторки культової повісті «Царівна»
27 листопада 1863 року народилася буковинська феміністка і представниця українського модернізму Ольга Кобилянська. Вона писала про те, що хвилювало її життя і життя тисячі українок – доля жінки, її право на освіту, працю та громадське життя. «Царівна» – це багатий на сенси текст. Леся Українка відмітила його тонкий психологізм, а Іван Франко вважав, що в повісті надміру «чулості». Це перша повість в українській літературі про письменницю жінку, яка мріє про літературну кар’єру та готова боротися за свої права, попри осуд оточення та навіть попри романтичні почуття. Публікуємо уривок повісті у матеріалі.
— У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не "чуття", — поправилась я мимовільно, — лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсігди задоволені? — звернулась я живо до його. — Завсігди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?
— Ваша праця! — відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
— Яка праця? — спитала я іронічно. Він зчудувався.
— Ну, я маю на увазі писання.
— Справді? Не що інше?
— Ні.
— Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ; цілою душею, не розриваючись!
— То потоніть!
— Я би хотіла.
— Зробіть це якимсь обов'язком для себе.
— О, цього не треба, в мене є досить волі і я люблю писання так само, як напр., і музику, лише що...
— Що?
— О нічо, нічо! — і тут я урвала.
— Що? — домагався він цікаво.
— Я зроблю це якимсь обов'язком, — відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені "культ примх і романтики". А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там "пан" кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті "легенди", і що її донька теж така...
"Щоб ти не посміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!" — казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.
— Я буду про те все добиватися свого, — сказала я, — доки не доб'юся.
— Не піддавайтеся ніяким впливам, — обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, — і кріпіть вашу душу, значить, — не будьте надто вразливі на щоденщину!
— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.
— Можна.
— А тепер... тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! — просила я. — Він дістався без мого відома в Зонині руки...
— Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!
— Для вас може він її ще менше мати.
— Противно. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.
Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.
— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, — відповів він нетерпеливо на мої слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?
— Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.
— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні "ідеали", цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні "вічної" правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної епохи, — і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
