Дорога від єврейського ліцею до власних спогадів. Уривок з книжки Моніки Гессе «Дівчина у блакитному пальті»
Друга світова війна. Вулицями Амстердаму ходять вороги, що говорять німецькою. Ханнеке щодня дістає на чорному ринку і доставляє багатим клієнтам товари, яких у воєнному місті вже не знайти легально. Її коханий загинув на війні, а робота — своєрідний акт бунту проти нацистів. Однак зникнення єврейської дівчинки змінює все. Втягнута у вир таємниць, що ведуть до руху опору, Ханнеке бачить, наскільки жахливою і страшною є нацистська влада. Тепер вона готова на все заради порятунку людського життя. Публікуємо уривок з роману «Дівчина у блакитному пальті» у матеріалі.
Єврейський ліцей. Може, з’їздити туди? Зараз трішки за третю дня. День почався зі звичайної доставки помади жінці, що живе з дідусем і бабусею, а потім усе змінилось, і я різко відчула сильну втому. Все, що сталося за цей день, — для мене занадто.
Я стомлена від усього, від чого стомлююсь і зазвичай: солдатів, знаків, таємниць і схем, зусиль. Досить сильно стомлена, щоб розуміти, що, мабуть, не варто прямо зараз їхати до ліцею, тому що втома заважає швидко думати. Цьому мене навчила робота на чорному ринку.
З іншого боку, саме зараз ідеальний час для того, щоб непомітно зайти в школу. Уроки саме закінчуються, у приміщенні буде метушня, і навряд чи хтось зверне увагу на незнайомку, що вештається коридорами. Ліцей розташований усього за кілька кварталів звідси. По суті, я проїжджатиму повз нього дорогою додому. Та й коли щось шукаєш, краще не гаяти часу і робити це якомога швидше, щоб ніхто не встиг забрати те, що ти шукаєш, раніше за тебе. Цього мене теж навчила робота на чорному ринку.
Я під’їжджаю на велосипеді до ліцею. Архітектурно він нагадує мені школу, у якій я вчилась.
Це було три роки тому: ми з друзями сиділи на сходах перед входом і сперечались, куди краще гайнути перед тим, як іти додому, де нас чекали батьки. Ельзбет сказала, що в неї немає грошей, щоб кудись іти, і сіла назад, а двоє чи троє хлопців почали змагатися, хто пригостить її кавою чи тістечком. А вона підморгнула мені, показуючи, що гроші в неї насправді є — їй просто подобається дивитись на всі ці пристрасті. Хтось відмовився, заявляючи, що їм треба робити домашнє завдання. Зрештою Бас сказав, що ми йдемо в кав’ярню «Коко» і що він особисто спеціально провалить тест, щоб покращити показники тих, хто так переймається через невиконану домашню роботу.
Тепер Ельзбет для мене немає, і згадувати про неї неприємно.
Кав’ярня «Коко» належала євреям. Через дев’ять місяців після вторгнення там зчинилась бійка, що призвела до першої масштабної облави й сотні вбитих.
А Басу більше ніколи не доведеться сідати за підручники.
Все моє життя, цеглинка за цеглинкою, знищено. Це сталося два з половиною роки тому, але, коли я стою перед цією школою, здається, що минуло всього два тижні. Або й не минуло, а відбувається щодня, знову і знову.
У школі тихо. І якось не по собі. В коридорах немає учнів, із класних кімнат не лунає жодного звуку. Спочатку мені здається, що я неправильно розрахувала час і заняття вже закінчились. Але, зазирнувши в одну з класних кімнат, бачу, що учні є. Просто їх дуже мало. У цьому класі всього п’ятеро. Решта або виїхали, або переховуються, або їх забрали німці, або ще гірше. Ціла школа спустіла. Це був світ Мір’ям. Поки вони не почали переховуватись, саме сюди вона ходила щодня і, сподіваюсь, залишила за собою сліди.
Я проходжу повз одну класну кімнату, і дві учениці років дванадцяти чи тринадцяти помічають мене. Я махаю їм рукою, щоб показати, що не маю злих намірів, але вони продовжують перелякано дивитись на мене, поки я не проходжу далі.
У наступному класі худий чоловік в окулярах щось розповідає біля дошки, а дівчинка за партою уважно конспектує. Я теж сиділа на такому самому місці — у першому ряду, скраю справа, — а Бас проходив за вікном і притискався носом до шибки або губами вимовляв «нудоооотаааа», показуючи на вчителя.
В іншому кутку один із хлопців помічає мене й підморгує. Підморгує і сміється, а вчитель різко повертається й гаркає йому, щоб він замовк. Хлопець темноволосий і круглолиций, зовсім не схожий на Баса, але цей жест так нагадує Баса, що я одразу ж відходжу від вікна, намагаючись відігнати спогади, що накочуються на мене.
Дарма я прийшла сюди, це погана ідея. І чому я не прислухалась до своїх інстинктів? Це був необачний і погано спланований вчинок. Мене можуть помітити, а якщо це станеться, у мене не буде жодної легенди, щоб пояснити, чому я тут. Треба пізніше прийти по фотографію. Прийду і принесу натуральну каву, принесу їм хабар.
«Нудооотаааа» — так він любив казати, стоячи за вікном.
Ця школа нагадує лабіринт. Не пам’ятаю, куди і коли я повертала, зайшовши всередину. Прямо переді мною є вихід, і хоч це й не той, через який я увійшла, я прямую до нього.
— Я можу вам чимось допомогти?
У дверях, як я здогадуюсь, учительської стоїть якась жінка. Вона вища за мене, але з вигляду старша всього на кілька років. У неї гострий погляд, а волосся закручене в ґульку на маківці. Вона одягнена в кохтинку, на якій пришито жовту зірку. Єврейка.
— Ви заблукали?
— Я саме виходила.
Вона поспішає, щоб наздогнати мене й загородити вихід.
— Але що ви робите тут? Ви не учениця.
— Я... — я не можу вигадати, що збрехати. — Я шукала фотографію.
— Яку?
— Просто фотографію учнів.
— Учнів, — повторює вона. — Яких саме учнів?
— Неважливо. Я прийду іншим разом. Не варто було вас турбувати.
Я намагаюсь пройти повз неї, але вона стає так, що єдиний спосіб вийти буде відштовхнути її. Вона перевіряє мене, хоче знати, наскільки сильно мені потрібно те, по що я прийшла.
— Чию фотографію? — наполягає вона. — Яка справжня причина вашого візиту?
Вона бере мене за руку і вже м’якше повторює:
— Що вас насправді сюди привело?
— Бас, — шепочу я, не встигнувши зупинитись вчасно.
Його ім’я само злетіло з язика. Вся моя зібраність, що була ще п’ятнадцять хвилин тому, поступово розсипається на дрібні шматочки. В цій школі мені все нагадує про нього — запах крейди, дошки, те почуття, коли я напам’ять вивчала його розклад і знала з точністю до хвилини, коли вже зможу йти коридором разом з ним. Він був не надто сумлінним учнем, але іспити складав, тому що всі його любили — і учні, й учителі.
Вона хитає головою й міцніше стискає мою руку.
— У нас немає учнів на ім’я Бас. Хто такий Бас?
Але з мене вже вириваються емоції, які я так старанно тримала в собі.
— Бас загинув. Я його кохала.
Вираз її обличчя м’якшає, але погляд досі підозрілий.
— Мені шкода. Але в нас немає його фотографій. Хто б цей Бас не був. У нас узагалі немає фотографій. Усі записи згоріли під час пожежі кілька тижнів тому.
— Я піду.
Вона не відпускає мою руку.
— Не думаю. Гадаю, мені варто відвести вас до директора. Ви зайшли сюди незаконно.
До мене поволі повертається холодний розум. Я викручую руку так, що їй доводиться відпустити її.
— Я мушу йти.
— Стійте. Як вас звати?
Але вона не повідомить про мене. Кому повідомляти? Єврейка не захоче привертати до себе зайву увагу з будь-якої причини, навіть щоб повідомити про злочин. Їй немає куди звертатись.
— Стійте, — повторює вона, але вже не так наполегливо.
Я йду далі до виходу, а вона не робить нічого. Я відчуваю її погляд на спині, вона дивиться, як я виходжу на вулицю з цієї будівлі, що збудила в мені стільки гірких спогадів.
Дорогою додому холодний вітер б’є мені в обличчя й повертає в реальність. Я злюсь на себе. Мені треба було всього-на-всього знайти світлину, і я провалила завдання. Треба було прийти з кавою й добре продуманою історією. Могла ж сказати, що шукаю дівчину, у якої була нянькою, або яка жила по сусідству. Треба було зробити саме так, а я не зробила і зіпсувала одну з тих небагатьох зачіпок, які в мене є. Дурепа. Аматорка. Пустоголова.
Дорогою я виконую ще кілька доручень від мами і, вже прямуючи додому, бачу, що вулиці, якими я зазвичай їжджу, перекрили солдати. Вони знову крокують — це для них можливість похизуватися своїми кашкетами й чорними чоботами. Вони ще й співають. Сьогодні це «Еріка», пісня про німецьких дівчат і німецькі квіти. Пісня, наче черв’як, залазить мені в голову й застрягає там. Ці огидні слова й мелодія продовжують крутитись у голові.
Коли я нарешті доїжджаю додому, то вже ледь стою на ногах.
Удома мене зустрічає густий оксамитовий аромат. Мама робить гарячий шоколад. Чому? Я ж казала їй, що краще зберегти його для особливої події. Мама не з тих, хто схильний вигадувати приводи для святкування. Принаймні більше не з тих.
