«Дорослих не існує»: історія про прадіда, який до кінця залишався розбишакою
Після смерті прадіда Андрія його правнука Олеся, головна героїня роману «Журавлі, віхалка й абрикосова теніска», знову й знову повертається до спогадів про нього. Запахи, смаки, старі речі й випадкові звуки стають зачіпками, що ведуть її у минуле. Так із десятків історій, родинних легенд і побутових деталей постає чоловік, який усе життя працював, доглядав сад і пасіку, заварював жасминовий чай для правнуків та вперто знаходив для них козяче молоко. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
Кожен спогад відкриває нову історію — смішну, щемку, часом болючу, а часом зовсім буденну. З окремих епізодів, сімейних переказів і випадкових асоціацій поступово складається мозаїка життя, у якій минуле виявляється ближчим, ніж здається.
Жасминовий чай, крем «Арко», старі фотографії, пісні біля ставка, сімейні застілля, радощі, образи й давні сварки — усе це складається в історію кількох поколінь однієї родини. Історію, яка не закінчується, поки є кому її пам’ятати й переповідати.
________________________________________________________________________________________________________________________________
Квітень веснянів на повну.
Київські парки наповнювалися співом пташок удень і музикою з колонок підлітків увечері. Клумби і двори ЖК буяли тюльпанами, чулися цок-цок-цокотом весняних підборів, пахли абрикосовим цвітом та близькими святами. У квітні з різницею в тиждень і п’ятдесят років народилися улюблені Олесині чоловіки — прадід і тато.
— Якось ніяково, що в цьому списку немає мене, — поскаржився Данило, впорядковуючи продукти у візку.
— Тю, так ти ж не улюблений. Ти — коханий, зимовий, — замуркала у відповідь Олеся. Ці слова з язика злетіли так швидко, так щиро, так тепло, що вона б і сама собі покрутила біля скроні за те, що дивилася в бік того колеги на сірій «тойоті». Ось він, її дім, затишок, опора, безпека, кохання…
— Ну окей. А Дем’ян?
Олеся фиркнула, на мить роздратована, що Данило відігнав від неї чуттєві фантазії про нього ж.
— По-перше, людина, яка могла свою єдину сестричку, свою рідну кровинку, називати «мале гімно», апріорі не може бути улюбленою.
— А по-друге?
— А по-друге, Олексійович мені щодня двері в під’їзд притримує, то що тепер — і його у фаворити записати? — Данило не зовсім зрозумів, до чого тут їхній консьєрж, але хай буде: він занадто втомлений на роботі, щоб розбиратися, хто в Олесі в топі, а хто ні.
— Знаєш що? — дружина зупинилася посеред вітрин із набілом.
— Що? Забули щось купити?
— Та ні! Мені дід днями снився, прикинь. Глянь! — Олеся кивнула в бік дідуся з візком. Тільки в його лежали не пляшки з ігристим, а в’язка бананів, гречка й ціпок.
— Ти про ковезку? — шепіт залоскотав Олесі вухо, але всміхнулася вона не тому: так із ціпком її прадід робив. Данило озвався гучніше: — Киць?
— Ага, я тут. Просто згадалося… Дід Андрій також возив свою ковезку із собою.
— По супермаркету? — Данило справді був дуже стомлений.
— Та по якому супермаркету?! По базару.
* * *
Базарний день у маленькому містечку траплявся двічі на тиждень: у середу й у суботу. Були, звісно, де-не-де ятки й у інші дні, але такого розмаху й розмаю, як у дні на «ес» — ніколи. Хто працював у будні, той ладнався на закупи на вихідних, а от «уважаєме пенсійне общєство», як казав дід Андрій, вирушало на базар у середу.
Базарів було два — на станції (вокзальній) і в містечку (в центрі, прямісінько на головному стадіоні).
Прадід Андрій сідлав лисапету й вирушав на станцію, бо «нашо мені ті тряпки в містечку? Я шось добреньке прикуплю». Зазвичай місією було привезти м’якенькі пряники з корицею до чаю і свіженьку скумбрію до обіду, а для правнуків, що забіжать у гості після школи — по апельсину й по шоколадці «Чайка».
Баба Віра постійно повторювала:
— Татку! Та за одною рибиною будете пертися? Тільки скажіть шо — я вам привезу!
— Нічого мені не нада. Я сам.
І сам викочував із гаража синій велосипед, сам брав синьо-зелену капронову торбу, сам чіпляв упоперек колеса на багажник налакований ціпок і сам-один чкурів у справах.
— Нє, ну ти можеш представить?! — кричала в кабінеті доньки Віра. — Мало того, шо на лисапету видерся, так ше й ковезку вчепив! Ну лю-у-уди добрі…
— Мам, ну а шо ти хочеш? Йому ж скільки вже… Ноги болять…
— Аня!!! — баба кричала так, ніби це Анна давала старенькому в руки лисапету, ковезку й замовлення дістати копчену скумбрію за будь-яку ціну, навіть якщо ціною буде зламана нога. Кричала так, ніби не знала, що ці стіни ніколи не чули звертання «Аня», а тільки «Анна Олегівна». Анна замружила очі й почервоніла аж до вух: добре, що вона тут сама сидить! — Аня! Він не ходить із ціпком!
— Як не ходить? Слухай, ну я на роботі… — Анна хотіла якнайшвидше спекатися мами. — Я тебе ввечері наберу.
— Шо ввечері? Шо ввечері? Він же вб’єцця! — Вірин голос задрижав: вона уявила, як просто зараз її татко падає з лисапети, ламає ногу чи руку, або ще гірше — і ногу, і руку одразу. Тоді ж вона засяде з ним, і всі заплановані концерти в музичній школі, де вона ведуча, полетять скумбрії під хвіст.
— Мамо! Годі! — Анна й собі підвищила голос. — Ну скільки можна?! Нічого з дідом не станеться. Він же не мала дитина: покатається і вернеться додому.
— Та як покатаєцця, якшо він ціпок той тягне?! — не вгавала Віра.
— Боже… Мамо, який ціпок і до чого тут велосипед?! — Анна позирала на годинник і вже починала прокручувати в голові промову для начальства, чому вона запізнилася на нараду.
— Дід наш, Андрій, — почала із самого початку Віра. Але донька її перебила.
— Мамо, давайте чуть-чуть рєщє!
— Дід поїхав на базар на лисапеті. А до лисапети, на багажнік, вчепив ковезку. Ціпок той свій!
— Ну?! — підганяла Анна.
— Ну і всьо. Почкурів так на станцію! А як ковезка в колесо впреться? Він же не дивицця на неї, пре, як танк, попід машинами. Ковезка випаде, у колесо влізе, і він гуне через руль пикою в асфальт! Ну Аня! — Віру трясло від збудження, від злості й від безсилля: вона тут, у кабінеті доньки, а її старенький татко — там, на базарі, падає з лисапети. І вона ніяк зарадити не може. Ще й донька вдає, що нічого не розуміє.
— Так, всьо, давай ідем, — Анна рушила до дверей і по дорозі зазирнула в дзеркало на дверях шафи з документами, щоби перевірити, чи зійшов той клятий рум’янець, який дає про себе знати навіть із-під шару дорогущої тоналки. — Шо я маю зробить? — на цих словах жінки вийшли в загальний кабінет, де сиділи Аннині підлеглі, нашорошивши вуха.
— Будь ласка, поговори з дідом, — сказала Віра, обвівши поглядом колег, які тільки й чекали, поки мати з донькою підуть геть, щоб обговорити, чому це до Олегівни серед білого дня явилася Віра Андріївна.
— Поговорю, — кивнула Анна, провертаючи ключем у дверях.
Про що, як і коли саме Анна говорила з дідом Андрієм, Олеся не знала.
Тільки те, що мама сміялася, коли переповідала татові, і розводила руками при бабі: «Горбатого тільки могила, мамо».
— Ну я і кажу йому: «Діду, а нашо вам та ковезка на лисапеті?». А він мені: «Га?». Кажу: «Одчепіть її, бо ше в колесо впреться!». А він: «Не пойму, шо ти там кажеш!». Ну я і знов: «Не туліть ціпка до лисапети, нашо він вам!». А він мені, знаєш шо, каже? — Анна взяла паузу, щоби почути бодай припущення чоловіка. Але визнавши, що такого не вгадати, одразу видала відповідь: — Для солідності!
— Для солідності? — перепитала Олеся, хоч удавала, що їсть, а не слухає дорослих. — Ага. Каже: «Як ти собі представляєш, я буду ходить по базару без ковезки? Мене ж тоді каждий встрєчний обважить! А так — солідний мужчина». Я не знаю, чого він вирішив, що із ціпком його не обважать, — Анна дзвінко-дзвінко засміялася. — Але оце «солідний мужчина» із ціпком, у костюмі, у кептурику й на велосипеді — це щось!
— Може, він думав, що по спині ціпком втулить тому, хто його обважить, — втрутився Дем’ян і ложкою показав, як саме дід має «втулити» обманщику.
* * *
— То ви таки з’ясували, навіщо дід возив із собою ціпок? — запитав Данило, викладаючи на касову стрічку продукти.
— З’ясували — для солідності, — Олеся продовжувала хихотіти, як і під час усієї розповіді.
— А серйозно?
— А дід із ковезкою на багажнику лисапети — це для тебе прикол? — Олеся завмерла з усмішкою і з банкою ананасів у руці. — Дорослих не існує, забув? Навіть люди, які вік прожили, правнуків виняньчили й щомісяця пенсію від поштарки отримували, усе одно іноді дуркують і сумніваються, чи їх бачать достатньо солідними. Щоб здаватися старшими, мало казати: «Ох, ця маладьож…» або обзивати всіх біля під’їзду наркоманами. Треба для цього й почуватися відповідно. Не знаю… Мені здається, що в нашого діда Андрія до кінця був характер і манери підлітка…
— Ну, не скажи, — Данило забрав із рук дружини ананаси й підставив їх ближче до касира. — Ваш дід був мудрою людиною, розважливою. У підлітків тієї мудрості — як у козла молока.
— Ну й так, і ні. Я більше про те, що він скільки жив, стільки був такий, знаєш… — Олеся підбирала слова, щоб із першого разу влучити. — Розбишака, чи шо. Вар’ята грав! Але якось красиво, не по дурному, без зла, без капостей…
— Солідно, — докинув до розмови касир і підморгнув подружжю. — Пакет давати?
________________________________________________________________________________________________________________________________
