Геній, перфекціоніст і шоумен: 10 цікавих фактів про Альфреда Гічкока
Творчість Гічкока змушує уже кілька поколінь глядачів тремтіти від страху і напруги, а суперечливі факти із його біографії досі зринають на шпальтах ЗМІ. У найновішій біографії геніального режисера Едвард Вайт розкриває дванадцять аспектів його особистості. Ким же насправді був Альфред Гічкок — цей непересічний чоловік, який ретельно будував власний образ і до кінця життя боявся бути посередністю? Кілька таємниць відкриваємо у матеріалі — для цього зібрали 10 цікавих фактів із його біографії «Дванадцять життів Альфреда Гічкока».
1. У Гічкока було багато страхів
Він буцімто боявся чи не всього на світі — полісменів, незнайомців, кермування, самотності, натовпів, висоти, води й будь-яких конфліктів. Гічкок розказував, що дитинство для нього пов’язане зі страхом, непевністю, сум’яттям і вервечкою доленосних моментів. Ширше кажучи, Гічкок вважав, що в глибині душі лишився дитиною на все життя. Внутрішня дитинність стала не лише основою його неординарного характеру, а й джерелом невичерпної творчості, завжди постачала провідні теми фільмів і підтримувала рідкісний дар, що давав змогу оригінально й легко їх досліджувати.
2. Для натхнення замолоду Гічкок ходив на судові засідання
За багато років він зібрав чималу домашню детективну бібліотеку й докладно вивчив біографії кількох страхітливих серійних убивць. Багатьом своїм сценаристам і виконавцям головних ролей режисер роздавав для натхнення й занурення відповідну літературу, а сам замолоду часто бував на засіданнях Олд-Бейлі — центрального кримінального суду Англії та Уельсу. Ці відвідини суду для нього стояли в одному ряду з численними походами в театр і кіно.
3. На зйомки одного із фільмів Гічкока якось завітали герцог і герцогиня Йоркські
Процес зйомок стрічки «Шантаж» ушанували своїм візитом герцог і герцогиня Йоркські — майбутні король і королева. Асистент оператора Рональд Нім чітко запам’ятав, як святобливо чекали цієї події всі на майданчику — всі, крім Гічкока. Коли Нім працював із Ноелем Ковардом на іншій кіностудії, куди теж завітала монарша родина, Ковард вишколював свою команду щодо протоколу й етикету, «але Гіч нічого такого ніколи не робив». Коли герцог із герцогинею спостерігали за зйомками сцен, вони виявляли жвавий інтерес до дивовижної технології рухомих звукових картинок. Гічкок радо підкорявся, але ритуалів не терпів. «Я бачив, як він здер у неї [герцогині] з голови капелюха й тицьнув у руки навушники, які сам потім натягнув їй на голову». Таке грубе поводження з монаршою особою, м’яко кажучи, не відповідало етикету. Всі зрозуміли, що цим хотів сказати режисер: його майданчик — його королівство, хай які гості туди приходять.
4. У Гічкока була власна компанія, яка працювала над його репутацією
Йому ще не було тридцяти, а він уже пильнував, щоб його ім’я не зникало зі шпальт преси, ділився досвідом у численних публікаціях і розважав новинарів у своєму західнолондонському помешканні на Кромвель-роуд, де часто виходив до гостей у шовковій піжамі. Він зайшов так далеко, що навіть заснував Hitchcock Baker Productions Ltd. — компанію, що турбувалася про його репутацію.
5. Під час Другої світової війни Гічкок працював над створенням воєнних фільмів
Коли у вересні 1939-го Британія оголосила війну нацистській Німеччині, Гічкоки вже почали нове життя в Голлівуді. З початком бойових дій режисер відчув, що зобов’язаний поставити свій талант на службу війні. «Для польових воєнних дій я був затовстим і застарим, але знав, що шкодуватиму про свою бездіяльність до кінця життя». Усі п’ять років він періодично брався до спокійної, але серйозної роботи над кількома проєктами, які мали ідейно підтримати американську інтервенцію й підняти бойовий дух британців на Батьківщині. Долучившись до голлівудських британців, він активно допомагав творцям пропагандистського фільму «Довше за вічність» (початок 1940 — 1943) і перемонтував дві документальні драми для американського ринку — «Люди з маяка» (1940) і «Сьогоднішня ціль» (1941). У першій ішлося про нацистські бомбардування британських баз у Північному морі, у другій — про британські бомбардувальні рейди Німеччини.
6. Дружина Гічкока була його найвірнішим партнером і другом
Поруч із ним завжди була Альма — помічниця режисера, сценаристка, неофіційна співпродюсерка й усюдисуща порадниця, чиїй думці Гічкок беззастережно довіряв. Альма була осередком Гічкокового особистого життя. У Британії й Америці пара часто поєднувала справи з розвагами, влаштовуючи коктейльні вечірки й звані вечері (від чарівної куховарки Альми) для нових Альфредових партнерів. Пафосний режисер був завсідником фешенебельних голлівудських ресторанів типу Chasen’s, Perino’s чи Romanoff’s, але завжди сидів біля дружини. Коли не рахувати матері, він, здається, не зближувався з іншими жінками, аж поки не почав працювати з Альмою в Лондоні й Німеччині, — хоча відкрито визнавав, що віддає перевагу жіночому товариству й дуже не любить великих чоловічих компаній. Його напружувала перспектива бути «одним із хлопчиків» і з дитинства бентежила й принижувала конкурентна маскулінність.
7. Найчастіше головними героїнями його фільмів ставали білявки
Свої розгубленість, захват і тугу, викликані жінками, Гічкок спрямовував у фільми. Найяскравіший вияв такої спрямованості — його славнозвісні «білявки». Вперше інтерес до білявок виявляється вже у «Саду насолод», звідки переходить у «Квартиранта» (де Месник вибирає лише світловолосих жертв) — хоча першою справжньою «білявкою», за словами самого режисера, стала зірка «39 кроків» і «Таємного агента» Мадлен Керролл. Еталоном жінки останнього типу була Ґрейс Келлі, зірка трьох його стрічок — «У разі вбивства набирайте М» (1954), «Вікно у двір» (1954) і «Спіймати злодія» (1955). Поведінку Гічкока з акторками і мотивацію їхнього відбору можна пояснювати по-різному, але його пристрасне захоплення Келлі не викликає жодних сумнівів — як не викликало десять років тому захоплення Інґрід Берґман. Симпатія виявилася взаємною: Келлі й Берґман оголосили, що їм позносило голови від Гічкока, його вишуканих манер, гумору й таланту.
8. Гічкок першим із зірок зробив тему схуднення публічною
1943 рік став для режисера поворотним як в особистому, так і у професійному плані. Через тиждень після братової смерті вийшов фільм «Тінь сумніву», до появи якого Гічкок доклався і в продюсерському, і в режисерському амплуа. Далі була «Рятувальна шлюпка» — багато в чому найамбітніший його проєкт. Між цими двома стрічками він неймовірно схуд, аби більш ніколи не повернутися до своїх колишніх габаритів. Відкинувши певні елементи свого старого «я», він зародив іще одне життя нового Гічкока — Дієтника. Гічкок не першим і не останнім із голлівудських зірок вирішив змінити комплекцію, але доти ніхто не робив це так публічно. Він не тільки затягнув тему власного схуднення у фільм про воєнну драму у відкритому морі (де вцілілим загрожує смерть від спраги й голоду), а й розклав її в тисячах американських віталень разом із журналом Life, де на розвороті була серія його фотографій до, під час і після радикального зменшення ваги зі 130 до 107 кілограмів за вісім тижнів. У супутній статті можна було прочитати, що це ще не кінець: на час публікації Гічкок важив уже лиш 90, а остаточною метою була цифра 75.
9. Гічкок був перфекціоністом
Він не мав жодних сумнівів, що існує тисяча хибних моделей поведінки — й лише одна правильна. Під час зйомок «На північ через північний захід» він ошелешено помітив, як Ева Марі Сейнт наливає собі кави в пластиковий стаканчик, і зауважив, що така поведінка зовсім не личить кінозірці. «Вам мали її принести в порцеляновій філіжанці на блюдечку». Ще безпардонніше повівся Пол Ньюмен під час спільної вечері на початку 60-х. Він не лише зняв піджак і повісив на спинку стільця, тільки-но підійшовши до столу, а й відмовився від підібраного режисером вина, натомість замовивши пива, яке ковтав просто з бляшанки. Такі вчинки не гідні кіногероя; Кері Ґрант скоріше помер би, ніж сьорбав з бляшанки пиво. Гічкокове ставлення до Ньюмена змінилося назавжди.
10. Після смерті Гічкока кремували, а попіл розвіяли над Тихим океаном
Гічкок помер від ниркової недостатності вранці 29 квітня 1980 року. Поховальна церемонія відбулася в церкві Доброго Пастиря в Беверлі-Гіллз. Через кілька днів його кремували. Попіл розвіяли над Тихим океаном — дуже оригінальне прощання зі світом, як на католика, народженого в дев’ятнадцятому столітті. Ватикан дозволив кремацію в 1963-му, але постановив, що попіл однаково слід поховати, аби не повставати проти ідеї воскресіння. 3 червня у Вестмінстерському соборі (головній римо-католицькій церкві Англії й Вельсу) відслужили заупокійну месу. Першим псалмом був знаковий гімн англійського католицького відродження кінця дев’ятнадцятого століття «Міцно й істинно я вірю» [Firmly I Believe and Truly]. Наскільки міцною чи істинною була Гічкокова віра — досі загадка.
Більше фактів із біографії великого метра читайте у книжці
Едварда Вайта «Дванадцять життів Альфреда Гічкока. Історія короля саспенсу»
