Креативність — те, що народжується, коли ідеї займаються сексом

Історія вчить нас, що чимало найкращих представників різних професій цікавили роботи інших представників цієї галузі з самого дитинства, задовго до того, як вони потрапили в неї й стали помітними. Як не крути, а найбільше ідей ми генеруємо тоді, коли самі постійно маємо справу з новими та свіжими поглядами. Цього і вчить «Розгадка геніальності. Як працює інженерія ідей».

Використовуючи приклади кращих виконавців — від Агати Крісті до Джоан Ролінґ, Барака Обами і Стіва Джобса —  і новаторські дослідження в області розпізнавання образів та творчого генія, Рон Фрідман розкриває основні принципи, як бути креативнішим коштом активного споглядання та залученості в діяльність конкурентів. З книжки ви дізнаєтеся, як розбирати моделі, якими ви захоплюєтеся, точно визначати, що змушує їх працювати, і застосовувати ці знання для розробки нових ідей, методів і продуктів, які є унікальними для вас. 

Щоб створити родзинку, можна скористатися багатьма іншими джерелами. Один зі способів — це об’єднати ідеї інших людей. Коли перший великий фільм Квентіна Тарантіно, «Кримінальне чтиво», у 1990-х підірвав кіноринок, режисера називали одним з найоригінальніших кінотворців його покоління.

Робота Тарантіно справді вирізнялася серед інших, але вона не матеріалізувалася нізвідки.

Такими унікальними фільми Тарантіно зробила його схильність інтегрувати в сюжет, що базується на діалогах, фірмові ознаки інших, менш популярних жанрів: музику фанк, довгі сцени боїв і надмірну жорстокість. Тобто він поєднав ідеї інших людей і врешті отримав стиль, який сьогодні всі знають як стиль Тарантіно.

Такий самий підхід часто застосовують і музиканти, коли шукають свій саунд. Коли гітарист Doors Роббі Кріґер уперше зіграв іншим музикантам гурту акорди запальної пісні, яку недавно написав, реакція була дуже спокійною. Клавішник Рей Манзарек пригадує, що приспів йому взагалі прозвучав, як у Сонні та Шер, що в 1967 році було синонімом «мейнстримно й нудно».

Але гурт уже сидів у студії, мелодію треба було писати. Спочатку вони додали барабани, які позичили з латиноамериканської музики. Потім — кілька джазових соло в дусі Джона Колтрейна. Останній пазл — вступ, зроблений за прикладом Йоганна Себастьяна Баха. Вони й гадки не мали, що написали вступ до пісні, який стане одним з найвідоміших в історії музики. Назву пісні придумав Джим Моррісон: Light My Fire.

У світі бізнесу теж уже давно й успішно поєднують ідеї. Багато технологічних новацій, які ми сьогодні сприймаємо як належне і які повністю змінили наш світ, — по суті, є лише коктейлем відомих концепцій з різних галузей.

Стів Джобс не придумав mp3-плеєр чи мобільний телефон. Але він керував командою, яка їх об’єднала, — і так з’явився iPhone. У 1995 році двоє студентів зі Стенфорду взяли спосіб цитування джерел в академічних дослідженнях і за його допомогою організували інформацію в інтернет-мережі, внаслідок чого з’явився Google.

Історія новацій так сильно залежить від змішування ідей, що навіть книжки не з’явилися б на світ, якби виноградний прес (який дав нам чорнило) не поєднали з пуансоном для карбування монет (так з’явився набірний шрифт), унаслідок чого постав перший у світі друкарський верстат. Як сказав письменник Метт Рідлі: «Креативність — те, що народжується, коли ідеї займаються сексом».

Тож об’єднувати ідеї — один зі способів виявити свою родзинку. Але такий підхід має одне важливе «але»: вам треба вміти придумувати унікальні ідеї. Таке об’єднання найкраще вдається тим, хто, як Квентін Тарантіно, шукає натхнення за межами культурного мейнстриму й використовує тільки ті елементи, які йому найбільше подобаються.

Є ще один спосіб виявити родзинку: застосувати підхід, який добре працює в іншій сфері.

Менш ніж за 10 років до того, як Барак Обама неочікувано став президентом США у 2008 році, він з’явився на складній політичній сцені Чикаґо й робив усе можливе, щоб переконати виборців обрати його в Конгрес. Була єдина проблема: він був жахливим спікером. Як колишній професор права, Обама звик читати аудиторії лекції, а не вражати її емоційно. До того ж він мав неприємну звичку сипати складними академічними ідеями, які виборцям в одне вухо влітали, а з іншого вилітали. Його промови сприймали дуже прохолодно.

Команда Обами молила його перестати використовувати професійний жаргон і додати емоцій. Обама не піддавався, аж його консультант Рон Девіс зірвався:

«Та в біса, тобі ж нічого не вдасться. Тебе й вигулювати собак не виберуть. Ти надто високої думки про себе. Розслабся».

Заклики лишилися непочутими. Того листопада Обама зазнав нищівної поразки: він не набрав навіть удвічі менше голосів, ніж опоненти. Обама опинився на узбіччі політики, без керма й вітрил, узагалі з нічим. Якийсь час він навіть думав піти з політики. Але його радник підказав йому якийсь час провести у церквах Чикаґо й подивитись, як проповідники доносять свої повідомлення та надихають аудиторію.

Коли Обама за кілька років став кандидатом у Сенат Сполучених Штатів, стиль його промов повністю змінився. Замість того щоб говорити абстрактними поняттями, він розповідав історії, цитував Біблію й використовував повтори, щоб донести свої ідеї аудиторії.

Але річ була не тільки в тому, що він говорив, а також у тому — як. Обама зрозумів, коли слід говорити голосніше, а коли — тихіше, навчився користуватися інтонацією й акуратно передавати емоції, а також наголошувати на важливих аргументах за допомогою спокійної, продуманої паузи.

Обама адаптував техніки, які постійно застосовують у церквах, і переніс їх на політичну арену — і так розвинувся як спікер, що став унікальною політичною силою.