Невигаданий Лятошинський: складний шлях до себе і українства
18 лютого у столичній книгарні “Сенс” за участі авторок книги «Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського» Ірини Тукової, Олени Корчової та літературознавиці Ярини Цимбал відбулась розмова про складність постаті Лятошинського, його свідомий вибір українства та важливість чесної розмови про тоталітарне минуле, тяглість історії української академічної музики і культурний спадок ХХ століття. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________
Як би ви окреслили початкову позицію Бориса Лятошинського, коли перед ним постав вибір: бути українським чи радянським композитором?
Ірина Тукова:Шлях Лятошинського до українства, української музики і порозуміння з музичним культурним середовищем, яке в Києві у 1920-х роках формувалося навколо товариства Леонтовича, був надзвичайно складним. Варто підкреслити, що йшлося не лише про композиторів: відбувалися заходи, де звучала академічна музика, а поруч читали новітню поезію. Там були Рильський, Йогансен – усі разом вони творили українську культуру. Коли ми починаємо розділяти музикантів, поетів і письменників, це є принципово невірно, тому що вони всі були разом. Лятошинський же тривалий час залишався поза цією спільнотою і лише із середини 1920-х років почав до неї долучатися. Чому так сталося – складне питання, на яке наразі немає документальних відповідей, однак у книжці ми також звертаємося до цієї теми.
У двадцять сім років перед амбітною людиною, яка прагне реалізуватися у професії, постає вибір: що робити далі, якщо на місці реалізувати себе не вдається.
Лятошинський пише своєму вчителеві і людині, яка його розуміє – Рейнгольду Глієру, уродженцю Києва, який зробив значний внесок у розвиток київської музичної освіти. Глієр починає розповідати йому про Москву, запрошує і представляє його в тамтешньому музичному середовищі. З цього моменту починаються всі складнощі національної ідентифікації. Вибір між «тут» і «там» відтоді постійно супроводжує композитора. На це дійсно складно заплющувати очі, і вибілювати ці факти нікому не потрібно. Якщо ми хочемо зрозуміти нашу історію і тих, хто формував її, ми маємо чесно дивитися на всі факти.
Водночас у 1944 році, вже будучи професором Московської консерваторії, Лятошинський пише листа, в якому відверто зазначає, що мав усі можливості залишитися в Москві, однак обрав Київ, щоб продовжувати тут свою музичну діяльність. Ось вам ці вибори, які протягом життя так чи інакше робляться композитором. Коли ми це усвідомлюємо, то на життя Лятошинського починаємо дивитися в інший спосіб.
Олена Корчова: Одним із найважчих і найсуттєвіших виборів, який стояв перед Лятошинським, було прийняти чи не прийняти українство: чи дійсно включатися в цю культуру, чи проімітувати українство. Своєю музикою він довів вибір усе ж таки включитися по-справжньому.
Очевидним підтвердженням цього свідомого вибору є його робота з українською піснею, надання тим дорогоцінним життєвим ідеям сучасного звучання через модерністську лексику, найсучаснішу гармонію, найсміливіше поліфонічне ритмічне облаштування. Це була остання золота ідея Леонтовича, і вона була підхоплена Лятошинським у процесі роботи над увертюрою на чотири народні теми, далі у «Золотому обручі» і в десятках опусів наступних років. Рішення Лятошинського увійти в інтонаційний всесвіт української народної пісні врятувало історію української музики, створивши лінію спадковості.
Усі музиканти знають, що сучасна українська академічна музика представлена трьома великими «С»: Скорик, Станкович і Сильвестров. Уже після завершення роботи над текстом книги, на етапі рефлексії, я усвідомила, що в нашій культурі існує ще одна своєрідна триєдина формула — три великі «Л». Це три композитори, з яких фактично починається академічна історія української музики: Лисенко, Леонтович і Лятошинський. Оце триєдинство склалося в безперервну лінію завдяки одному з головних виборів Лятошинського, який і визначає його українським композитором!
Так, це був митець радянського часу, вихований на цінностях російської музики, але митець, який свідомо прийшов до цінностей української культури і відтворював їх у своїй музиці. Тож коли нас питають, де ваші композитори, де ваші справжні генії ХХ століття, ми повинні вистрілювати у відповідь:
«Лятошинський — це наш геній! Послухайте «Золотий обруч» — це опера рівня «Воццека», послухайте його симфонії, які стоять на одному рівні з Онеггером, Бартоком та Гіндемітом, з тими, хто представляє європейську західну музику ХХ століття!»
Ось що ми повинні відповідати.
__________________________________________________________________________________________________
Що саме спонукало Лятошинського зробити вибір на користь українства?
Ірина Тукова: Лятошинський планував поїхати до Москви, однак цього не сталося, і в середині 1920-х років він залишається в Києві, працюючи в музично-драматичному інституті імені Лисенка. Серед його колег було багато активних членів товариства Леонтовича. Поступово між ними починається зближення, і вже в серпні 1926 року Лятошинський стає членом цього товариства. Надалі йому необхідно було підтвердити свій статус і працювати у тих напрямах, які були провідними для товариства Леонтовича. Було оголошено конкурс на твори, що передбачали використання української народної пісні в тому чи іншому варіанті. У відповідь Лятошинський пише твір — увертюру на чотири українські народні пісні.
У цей самий час триває процес українізації: виникає потреба створення національної опери, і саме українським композиторам доручають працювати з відповідними сюжетами. Лятошинський отримує замовлення на оперу «Золотий обруч» — другий твір, у якому він повною мірою виявив свою унікальність і глибоко занурився у фольклор.
Тому дати однозначну відповідь складно: на формування цього шляху вплинули як обставини часу, так і власний вибір композитора залишитися і працювати в Києві.
Олена Корчова: Я ризикну припустити, що момент входження Лятошинського в український культурний простір справді припадає на 1920-ті роки. Усі зовнішні обставини, ідейні рухи та професійні можливості були пов’язані саме з цим часом — із готовністю або неготовністю включитися в процеси українізації, у комунікацію з українською культурою, її сюжетами й сенсами.
Водночас головним аргументом тут є «Золотий обруч». Ідея долучитися до цього процесу могла виникнути ззовні, однак, по-перше, композитор прийняв цю пропозицію, а по-друге — виявив надзвичайну активність у виборі сюжету. Те, що він запропонував саме «Золотий обруч», свідчить щонайменше про глибоке знання української літератури.
Вершинні сюжети української літератури відтворюють український характер, ментальність і історію — у згорнутому вигляді це своєрідна мистецька ДНК. Лятошинський обирає ці сюжети не під тиском, а свідомо.
Однією з базових рис композиторського мислення Лятошинського є вірність ідеї музичного тематизму. Він мислив цілісно: через музичні ідеї, що мають чітку внутрішню структуру. Згадую про це тому, що епоха модернізму є ще одним маркером, який пояснює, чому Лятошинського не можна повністю вписати в рамки радянського композиторського канону. Він значною мірою продовжив і розвинув західний модернізм, створивши власну версію — український модернізм.
__________________________________________________________________________________________________
Чи почувався Лятошинський вільною людиною передусім у творчості?
Олена Корчова: З огляду на реалії українських 20-х, я думаю, що ніхто з митців не міг почуватися вільним. Усі почувалися заручниками тих реалій, в яких вони опинилися: постійні зміни статусу консерваторії, нескінченні бюрократичні реорганізації мистецьких інституцій, а також глибокий дисонанс між офіційною, демонстративно оптимістичною риторикою, яку потрібно було підтримувати публічно, і внутрішнім відчаєм, що дедалі більше посилювався наприкінці 20-х — початку 30-х років. Нав’язана системою вимушена гра в оптимізм була, по суті, вищою формою емоційної несвободи, у якій митці жили, творили і робили свої вибори.
Водночас ступінь волі та внутрішньої свободи Лятошинського визначався його, щонайменше, ризикованими, а подекуди й відчайдушно сміливими вчинками — аж до реальної загрози опинитися у в’язниці або стати об’єктом політичного обвинувачення з автоматичним вироком. Саме це свідчить про те, що, будучи, як і багато інших, заручником радянської системи, він прагнув зберегти свою внутрішню зону свободи, демонструючи готовність до вчинку.
У сучасних реаліях ми добре розуміємо ціну індивідуального вчинку. На жаль, небагато людей здатні діяти всупереч налаштуванням системи й усім пов’язаним із цим ризикам. Шана і честь таким людям, серед них і Лятошинський.
__________________________________________________________________________________________________
