«Лятошинський — це складно»: розмова про музику, травму радянської епохи і вибір бути українським композитором
14 січня в рамках фестивалю Liatoshynsky Space 2026. Перевідкриття за участі музикознавиць й авторок книги Ірини Тукової та Олени Корчової, наукової редакторки книги Оксани Юркової, музикознавця Ігоря Савчука, випускової редакторки Юлії Прядко і модератора Андрія Куликова відбулась розмова про те як рефлексувати і приймати наслідки епохи, що поставала на зламаних долях репресованих музикантів? І як вибір триматись за людську та професійну гідність зробив Лятошинського одним з ключових композиторів, яких коли-небудь знала Україна? Найцікавіше із розмови, що базувалася на біографічній книжці «Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського», публікуємо у матеріалі.
_____________________________________________________________________________________________________
Ця презентація стала важливою подією для всіх, хто цікавиться історією культури й постатями, що формували класику української музики. Видання про Бориса Лятошинського — це не просто біографія, а глибока книга про музику, відповідальність і внутрішню свободу митця в умовах тоталітарного тиску.
Борис Лятошинський — український композитор, чия творчість довгий час потребувала нового прочитання. Саме тому розмова в межах фестивалю Liatoshynsky Space стала нагодою переосмислити його спадщину не лише як частину музичної історії, а як досвід особистого вибору в епоху репресій.
У центрі розмови — питання пам’яті, гідності та того, як сьогодні говорити про складні сторінки минулого через дослідження, музику й відкриту дискусію. Цей матеріал — можливість зазирнути за лаштунки події та глибше зрозуміти, чому постать Лятошинського сьогодні звучить сучасно.
_____________________________________________________________________________________________________
Андрій Куликов: Пропоную неформально почати з випадкової цитати з вашої книжки: “Вмирало місто поступово, з невблаганною послідовністю”
Ірина Тукова: Це цитата з достатньо відомої прози Домонтовича «Болотяна Лукроза». Мені було важливо зрозуміти, як Лятошинський жив і виживав, що відбувалося в цей час. Тому для того, щоб ми розуміли, в яких умовах у двадцятому році писалась нам, наприклад, перша симфонія, нам при нагоді стало емоційне висловлювання Домонтовича.
Олена Корчова: Це цитата про Київ, і вона введена в текст на початку другого есею для того, щоби активізувати на образі міста наші читацькі відчуття та наші реакції на поточну воєнну дійсність. Образ міста - один з важливих героїв цієї книги. Сьогоднішня атмосфера Києва, здається, не суперечить цій цитаті. Місто мерзне, не побоюся цього слова, ледь втримується від колапсу. Але воно не вмирає, це дуже важливо для нас всіх.
У чому історичне значення цієї книжки?
Оксана Юркова: Ми дуже багато говоримо про вибір українства громадськими діячами, політиками, письменниками, літературознавцями. А про те, як українцями ставали художники або ж композитори, знаємо дуже мало. У Агатангела Кримського, сходознавця, було для цього слово – “поукраїнився”.
Але як поукраїнилися композитори, ми не знаємо.
І я вдячна, що про поукраїнення композиторів почали говорити з Лятошинського. Зізнаюся, що я вже була на одному з присвячених його творчості концертів і отримала величезне задоволення. Також, мене порадував інтерактивний формат книги: тут ви знайдете QR-коди, які ведуть до музичних творів. Тобто ви читаєте й одразу слухаєте Лятошинського! Прекрасна ідея. Дякую видавництву і авторкам, які це зробили.
Чому на обкладинці авторки зазначені в такому порядку: Ірина Тукова, Олена Корчова?
Олена Корчова: Порядок імен не випадковий, тому що головним автором, я це підкреслюю в усіх наших виходах до публіки, є Ірина. Основний обсяг тексту, задум і концепція проєкту в цілому належить Ірині і Тетяні Гомон, співзасновниці і голові “Фундації Лятошинського”. Я себе позиціоную, як автора-коментатора.
У цьому проєкті зібралося так багато важливих для мене мотивацій, що я дійсно опинилась на роздоріжжі, але зрештою увійшла в роботу.
Впродовж всієї своєї професійної викладацької діяльності я висувала думку про те, що академічне музикознавство повинно йти в широкий світ.
Ідея: написати книгу, призначену передусім для широкої аудиторії, для непосвяченого читача, для читача-не-музиканта.
Також моя мотивація полягала в тому, що це книжка про ХХ століття. А я глибоко переконана, що значна частина наших професійних музикознавчих, мистецтвознавчих, взагалі гуманітарних бід полягає в тому, що ми досі ментально сприймаємо класику, як фундамент. Ми недооцінюємо вплив ХХ століття на поточну культуру. Не відчуваємо ХХ століття, як новий і вже давно реалізований фундамент сучасних мистецьких та культурних реальній. Тому це була велика спокуса зануритися у ХХ століття.
Наступна мотивація була дуже егоїстична, тому що в мене з'явилася ще одна платформа поговорити про модернізм. Модернізм – моя хвороба, ідея фікс і головна тема моєї попередньої музикознавчої роботи. Маю глибоке переконання, що тільки підібравши поняттєвий модерністський ключик до всього масиву мистецького ХХ століття, ми зможемо якось його для себе систематизувати, зрозуміти, прийняти й, зрештою, засвоїти.
І, мабуть, найважливіша мотивація зводилася до ключового українського музиканта ХХ століття. Це було в той момент, коли всі ми в різному обсязі, з різним професійним тиском на себе, відчували значущу вагу імен. Вагу імен, як зброї в нашій поточній війні. Підняти ім'я Лятошинського на якийсь інший рівень розуміння і визнання здалося мені таким життєвим викликом, від якого неможливо відмовитись. Тому я доєдналась до проєкту Ірини і Тетяни.
Яке ваше ставлення до тези, що академічна музика має вийти в широкий світ?
Ірина Тукова: Як професійні академічні музиканти ми прекрасно розуміємо, наскільки герметична наша спільнота, на жаль, не так багато людей зацікавлені в академічній музиці. Тому для нас, зокрема для діяльності “Фундації Лятошинського”, дуже важливо запрошувати людей із різних сфер, зацікавлювати музикою людей різних професій. Коли з'явилася ідея написати книгу на широку аудиторію, від неї складно було відмовитись.
Ми прекрасно знаємо, як робляться академічні книжки за наші власні гроші, які даруються колегам і на цьому вся історія закінчується, бо вони не мають аудиторії. Тому співпраця з Лабораторією для мене своєрідний подарунок долі. Це крок до людей. Ми спрямовуємо наші зусилля на поширення й розповсюдження інформації. Наприклад, у видавництві прізвище Лятошинського вже відомо всім працівникам. Отже, хоча б декілька людей ми вже навернули на свій бік. (сміється)
Наскільки ця книга є науково-популярною?
Оксана Юркова: Коли я починала працювати з цією книгою, то одразу попередила видавництво, що не маю музичної освіти. У дитинстві в 70-х роках у мене була Ангеліна Никодимівна – старенька вчителька музики, яка приходила до мене, коли я вчилась в третьому класі в школі, і двічі на тиждень давала мені уроки музики. Але Ангеліна Никодимівна, на жаль, померла, і далі я не продовжувала свою музичну освіту. І коли в травні я почала роботу із рукописом, то як раз пригадувала свої такі вже дуже далекі уроки музики.
Я хотіла бути помічною авторкам: ставила питання, просила якісь пояснення й уточнення. І дуже вдячна, що авторки сприйняли все не як намагання їх повчити, а як підказки, де можна шукати і на що варто б звернути увагу.
І особисто для мене було надзвичайно цікаво читати уривки з листів Лятошинського. Я взагалі дуже полюбляю епістолярну спадщину. Коли починаєш читати листи, відкриваються якісь потаємні речі, що розкривають людину з неочікуваного боку. Наявність в тексті влучних цитат приваблює і дуже багато пояснює. Таким чином знання про композитора йдуть до людей, які абсолютно не пов'язані із фаховим музичним світом.
Олена Корчова: Я одну коротку репліку хочу додати про приклад колосального впливу на кінцевий вигляд тексту пані Оксани. А саме іменний покажчик на сотні імен.
Коли ми попередньо уклали цей перелік, перед нами постала формально технічна, але водночас дуже специфічна задача, як нам представити цих людей: російський, радянський, український-радянський, український, але без радянського... Кінцеву формулу, що відсікла все зайве й зберегла головну інформацію, нам підказала пані Оксана. Прошу всіх читачів заглянути в цей іменний покажчик – скільки імен там позначено словом «репресований».
Це додатковий шар сенсу книжки. Епоха, яка поставала на кістках репресованих людей, в тому числі митців, серед них музикантів.
Ми повинні щоразу брати це до уваги. Треба деталізувати і позиціонувати кожне ім'я в належному йому секторі української культурної історії. Треба пам'ятати оцей головний контекст молоху сталінізму.
Наскільки вам, як рецензенту, близька теза про те, що академічна музика має йти в широкі маси?
Ігор Савчук: Лятошинський – композитор, який народився на перетині XIX-XX століття. Як для митця того часу його доля ділиться на “до” і “після” смерті Сталіна. З цим пов'язано багато дискусійних моментів, до яких і підводить книжка: авторки цікаво схарактеризувати імперський період з вкрапленням української незалежності до 20-го року.
Видання, яке сьогодні ми обговорюємо, базується на широкому, розлогому масиві джерел, що свідчить про його надзвичайно високу професійну якість. Я ще раз хочу привітати своїх дорогих колег і побажати, щоб другий том з'явився, і продажі перевершили очікування. Для нас це буде добрим знаком, що імена, творчість яких складна для пересічної людини, потрібні. Вони формують наш український постколоніальний дискурс. І доки ми не позбудемося колоніальних психотравм, майбутнє нам буде лише снитися.
Юлія Прядко: Коли ми тільки розпочинали роботу над проєктом, то я мала побоювання, що це буде нудно читати. Текст, написаний науковицями про сферу й людину, про яку мені майже нічого не відомо.
Але, коли я отримала рукопис, то прочитала його за два вечори. Мені була дуже цікава любовна лінія Лятошинського з його дружиною, листування з його Котею. Саме за ними можна побачити Лятошинського людиною, а не видатним композитором.
Для мене, як для читача, це найважливіше.
У книзі є сюжет опери «Золотий обруч», що побудована на повісті «Захар Беркут». А які ще супутні твори ви розкриваєте?
Ірина Тукова: Я уникала музикознавчого аналізу творів, для мене було важливіше показати сприйняття цих творів самим Лятошинським і його сучасниками. Також я цитувала великі фрагменти різноманітної преси 20-х років, де показано атмосферу того часу. Стає боляче, коли читаєш як митці один одному кидали звинувачення в буржуазному націоналізмі, контрреволюції, хто з них більше революційний й більше ідеологічний. Наприклад, в четвертому есеї описано, як під впливом політичних обставин і тиску, просто на ходу повністю змінюється риторика. Боляче усвідомлювати, що з цими людьми відбувалося і наскільки вони змушені були пристосовуватися до ідеології.
Стає сумно, коли зараз починають категорично ділити на чорне та біле.
Для мене найважливіше – це розуміння людей, епохи, складності, неоднозначності. Це наше минуле, наша спадщина, яку ми маємо вивчати і усвідомлювати.
Це основне, що я хотіла показати в своїх розділах книги про Лятошинського. Лятошинський – це складно. Просто так підійти, розібрати на чорне-біле, там нахвалити, а тут насварити – у цьому, та й у багатьох інших випадках, не спрацює.
Олена Корчова: Що стосується якихось відкриттів під час роботи над цим текстом, для мене, мабуть, головним стала його професійна і соціальна поведінка.
З погляду свого життєвого і часового досвіду, ми маємо певне уявлення про радянські часи і певні поведінкові моделі, притаманні радянським композиторам. Нам казали, що Шостакович, Прокоф'єв та інші титани радянського музичного світу каялися, коли їх до цього змушували, щоби вижити фізично, творчо і мати можливість працювати далі. Оця модель довгий час вважалася єдиною прийнятною формою опору для радянського композитора.
Занурення в біографічну конкретику Лятошинського показує, що він для себе обрав свідомо і принципово зовсім іншу поведінкову модель. Відстоювати власну гідність, як людську, так і професійну, без героїчного спротиву, жертовності і прямого зіткнення з режимом. Однак, цей опір, оце небажання прогинатися під нав'язані наративи, вигадані провини, під чітко сформульовані ярлики про формалізм, про антинародність – це і був його виклик цілій системі. Тихий виклик, але саме він зробив Лятошинського лідером.
Останнє, що я хочу додати, книжка називається «Часи задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського»: перша конструкція «Часи задзеркалля» вказує на те, що це книжка не тільки про Лятошинського й музику, а й про ранньорадянські часи. Як вони виглядали, вирішували й ламали долі людей, як творили ренегатів або героїв і як ці ранньорадянські часи творили усвідомлених українців. Такий контекст проговорювання радянського минулого, знімання шар за шаром радянської облуди, цієї начебто невинної, суто професійної пропагандистської частини.
В останні роки моєї роботи в Національній музичній академії України я вже на фізичному рівні відчувала, що ми повинні пропрацювати радянський матеріал. А як його пропрацьовувати, коли ми вже відійшли від прямих радянських наративів? Все, що можна було на цьому первинному рівні фактології, базової ідеології ми проговорили і усвідомили. Але глибше в деталях у нас залишається дуже багато менш помітних наративів. Наприклад, коли йдеться про симфонізм Лятошинського – його вписували до російської симфонічної лінії і він сам це визнавав. Ми і в книжці пишемо, що російська школа була однією з його професійних платформ. Але простий момент недоговорювання впливу на Лятошинського української пісенної лінії, про захват обробками та творчістю Леонтовича повністю перетворює оцю начебто об'єктивну конструкцію на спотворену. Пропрацювання оцього радянського минулого – це робота з тонкими матеріями. Коли якісь факти варто приглушувати, а інші підіймати. Коли пропорції минулого варто ставити на належне їм місце. Для мене це було найскладніше і найважливіше в роботі над текстом. Я хотіла на сегменті біографії Лятошинського показати, як можна пропрацьовувати нашу професійну травму залежності від радянських і пострадянських наративів.
Я хочу наприкінці повернутися до початку, до структури книги. В ній чотири есеї. У першому сказано, що Лятошинський обрав бути музикантом і композитором. У другому, що він обрав бути київським композитором. В третьому, що він обрав доєднатися до українського національного проєкту створення опери. В четвертому, що він обрав зберегти свою гідність в найскладніші і найтемніші часи.
Я думаю, що цих чотирьох виборів більш ніж достатньо для того, щоби берегти, звеличувати й масштабувати його ім'я. І пишатися тим, що ми маємо композитора світового масштабу і людину з великої літери.
_____________________________________________________________________________________________________
