Те, що ми вважаємо огидним чи відразливим є набагато цікавішим ніж те, що ми вважаємо красивим чи привабливим

Як межа між красивим та огидним допомагає глибше зрозуміти людську природу, і чому реальна історія Ліонського ненажери Таррара виявляється набагато трагічнішою за будь-який міф? У своєму романі британська письменниця А. К. Блейкмор звертається до феномену людського тіла та культури споживання, створюючи винятковий сучасний історичний роман на стику краси й гротеску. У інтерв'ю авторка розповідає, як народився задум книжки, чому книги про їжу та стосунки людини з поживою зачіпають наші найглибші табу, а також як естетика Просвітництва у Франції ХVIII століття поєднувалася з моторошними викликами тогочасної дійсності. Читайте про внутрішню кухню написання тексту, історичний фактчекінг та інші цікаві факти про їжу, які лягли в основу історії.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Що першочергово привабило вас в історії «Ліонського ненажери»? Чи був певний момент, коли ви відчули зв’язок із цим персонажем і зрозуміли, що хочете розповісти його історію?

А. К. Блейкмор: Уперше я дізналася про нього багато років тому — ще до того, як взагалі думала про написання романів. Це було під час чергової нічної «вікіпедійної кролячої нори», у яку зазвичай провалюєшся у свої двадцять з хвостиком, коли маєш проблеми зі сном. Ну, принаймні я провалювалася. Окрім очевидної драматичності та інтенсивності його життя, яким його показують джерела, найбільше в історії Таррара мене зачепив дисонанс. Дисонанс між жахливими, кошмарними реаліями його досвіду та легковажною, майже комічною формою, у якій його подають у фольклорній традиції чи попкультурі (якщо взагалі згадують). Ідея постійного, ненаситного голоду здавалася мені однією з найстрашніших і найруйнівніших для психіки речей, які тільки можуть трапитися з людиною — і все ж його зазвичай сприймають як кумедного персонажа. Мабуть, мені хотілося підійти до нього як до людини. Поглибити й ускладнити його як історичну постать — наскільки це можливо, залишаючись максимально близько до того, що ми знаємо про його реальне життя.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Таррар — це не перший ваш історичний персонаж. Як вам вдається тримати баланс між правдою та вигадкою і які дослідження ви для цього проводите?

А. К. Блейкмор: Загалом я намагаюся триматися фактів історії якомога точніше, або принаймні зберігати «дух» цих фактів у тому вигляді, у якому вони до нас дійшли. Мабуть, саме тому мене поки що приваблюють історичні постаті, чиї біографії вже самі по собі стали яскравішими або химернішими завдяки контексту, у якому їх зафіксували: циркові артисти, мисливці на відьом — постаті, яких маргіналізували, перетворювали на монстрів, виштовхували за межі суспільства.

Я намагаюся проводити достатньо історичних досліджень, щоб вільно почуватися у світі, який відтворюю, але, як на мене, цим можна й зловжити. Коли пишеш про персонажів, про яких збереглося обмаль архівних чи документальних свідчень, левову частку роботи всеодно виконує уява. Зазвичай я проводжу більше часу за літературою сучасною тій епосі, аніж за нонфікшном про саму епоху. Мені це справді допомагає схопити відчуття часу, зрозуміти лексику, текстуру, контури — словом, ту саму «атмосферу», яку мені потрібно передати.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Ви і поетка, і романістка — яка з цих ролей дається вам природніше?

А. К. Блейкмор: На практиці я не відчуваю між цими навичками особливої різниці. Мої перші чернетки зазвичай досить цілісні, оздоблені, «виряджені» тощо. Мені легше скорочувати на пізніших етапах, ніж розписувати. Звісно, у випадку з «Ненажерою», де я намагалася створити відчуття апетиту, чуттєвості та спонтанності, які відповідали б Таррару та його психології, я просто пірнула в це з головою і йшла туди, куди, здавалося, мене хотіли вести сюжет і сам Таррар.

Думаю, принаймні наразі, мені насправді легше писати прозу. Я досить велика перфекціоністка, коли справа стосується поезії, а робота з таким стиснутим простором, як у вірші, створює значно більший тиск. Проза все ж відчувається радше як простір для гри.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Значна частина «Ненажери» присвячена моторошному та гротескному. Для суспільства, яке возвеличує красу, який сенс криється в огидному? Можете розповісти, чому важливо розповідати такі, на перший погляд, «потворні» історії?

А. К. Блейкмор: Мені здається, що те, що ми вважаємо огидним чи відразливим є набагато цікавішим ніж те, що ми вважаємо красивим чи привабливим.

Останнім часом я багато розмірковую про гротеск і про те, що ми маємо на увазі, коли називаємо щось «гротескним». Французький літературознавець і філософ Бахтін сформулював багато цікавих ідей довкола «гротескної літератури»: він розглядає її як літературу, що поміщає людське тіло в природний світ і зображує його як частину цього світу, а не як щось відокремлене, ізольоване чи «краще» за нього. Тобто це мистецтво отворів, виділень і речей, які входять у тіло й виходять із нього — мистецтво гниття й розпаду.

І коли ми бачимо жахливі глобальні наслідки того, як людство знущається з природи (знущання, породженого відчуттям зверхності та відокремленості від неї, закріпленого капіталізмом), політичне значення «гротескного мистецтва», яке кидає виклик цим уявленням, стає очевидним. Гротеск також може бути потужною формою «аутсайдерського мистецтва» — способом привласнити те, що інші вважають у тобі огидним або використовують для твоєї маргіналізації. Останнім часом я всім рекомендую книжку Лорен Елкін «Art Monsters» — вона чудово описує використання гротеску у феміністському образотворчому мистецтві та літературі.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Ви їли щось дивне, готуючись до написання історії про «ненаситного чоловіка»? Чи важко було виходити з емоційного стану Таррара після завершення роботи?

А. К. Блейкмор: Абсолютно ні! Насправді навіть навпаки — я вегетаріанка усе свідоме життя і не їм м'яса вже понад десятиліття, тож м'ясо, плоть і кров самі по собі викликають у мене певний сенсорний дискомфорт. Наприклад, мені дуже важко дивитися, як хтось їсть стейк, а від запаху смаженого бекону чи м'ясної лавки мені стає трохи зле. Тож, мабуть, до певної міри під час написання роману я черпала натхнення з цієї власної огиди, і це виявилося досить корисним. Також я багато думала про табу довкола їжі, які й досі існують у нас. Мені було цікаво, чому так мало літературних творів ставлять у центр уваги наші стосунки з їжею, хоча вони настільки глибоко структурують усе наше життя.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Чиєю творчістю ви захоплювалися до того, як видали The Manningtree Witches? На які книжки ви дивитеся з думкою: «Якби ж це я це написала»?

А. К. Блейкмор: Серед моїх улюблених сучасних письменниць — Клер-Луїза Беннетт (її роман «Checkout 19», на мою думку, найкращий роман, виданий за останні п'ять років), Ґвендолін Райлі та Фернанда Мельчор. Також я люблю Кафку, Маккарті.

____________________________________________________________________________________________________________________________

Джерело: parnassusmusing.net

____________________________________________________________________________________________________________________________