«Мені здається, що наша суперсила — ми всі травмовані, як би дивно це не звучало...» — інтерв'ю з Марком Лівіним
У новому випуску Антон Мартинов та Олександр Панасюк запросили до розмови Марка Лівіна. Поговорили про життєвий шлях Марка та The Village Україна, про важливість психотерапії, вплив Майдану на покоління, травмованість українського суспільства та трансформацію книжкового ринку.
Слухай. у тебе стільки іпостасей — ти і письменник, і маркетолог, і заступник головного редактора The Village Україна. Що домінує?
Письменник. Всі компетенції, які у мене є, вони працюють на одну роль — письменницьку. Все, що я роблю, я потім, так чи інакше, застосовую у своїх книжках. Тому, можете мене називати письменником.
В інтернеті є цікава інформація, що у 2012 році Валерій Вікторович Катерушин був у пошуках роботи. Він до того працював у «Покупоні», в різних видавництвах, на телебаченні «Галичина» в Івано-Франківську. Співзасновник видання «Вечірній Івано-Франківськ-Плюс». І це — Марк Лівін. Що відбулося? Який мотив?
Як відбувалась еволюція… Просто пофантазувати — воно спочатку там просто щось плавало, потім воно вилізло з води, почало повзти, потім встало, пішло працювати й отак дійшло до того, що тепер пише подкасти разом з вами в студії. Тобто відбувся якийсь еволюційний процес, який почався в якісь точці і триває досі. Всі неважливі речі ця еволюція прибрала, а залишилось тільки те, що має значення і що впливає на мою соціально-економічну, психологічну адаптацію в соціумі, те, що допомагає мені вижити і залишити якомога більше своїх ДНК у часі і просторі: інтелектуальних, до фізичних я ще не дійшов, дітей у мене поки немає…
Ти змінив повністю, перезавантажив своє життя?
Я перезавантажив своє життя після переїзду в Київ у 2011 році. Ми з трьома моїми друзями мали таку романтичну віру, ідею, що в Києві є дядя-продюсер, а ми талановиті музиканти, зараз приїдемо в Київ і нас все складеться найкращим чином. У двох моїх друзів були якісь фінансові запаси і я позичив грошей (у когось 500 гривень, у когось півтори тисячі). У мене було мінус дві тисячі на старті переїзду в Київ. Ці гроші дуже швидко закінчилися. Перший час, єдине, що ми робили — це бахали пивас на Дарниці, на бульварі Верховної Ради.
Музиканти?
Ми хотіли бути музикантами. Наш талант привів нас на Хрещатик, бо гроші закінчилися і треба було на щось жити. Ми грали на Хрещатику, у нас там стояв кофр, у який люди кидали гроші.
Можна заробити вуличною музикою?
Був якийсь день, коли нам вдалося заробити 500 гривень (близько 60 доларів тоді). Це було десь за дві-три години і потім ми ці гроші на радощах спустили в якомусь найближчому пабі, на цьому історія закінчилася.
Я переїхав (до Києва) з цією ідеєю, я тоді ще був Валерієм Вікторовичем, але я вже тоді мав ідею Марка Лівіна. А стати Марком Лівіним у Франківську, де всі тебе знають як Валєру — дуже складно, бо коли ти кажеш, що ти Марк, всі такі: «Пф, чувак. Марк?».
Це складно так змінити своє ставлення персонально?
Мабуть, тому і був переїзд. У Києві ніхто мене не знав. Ніде не чекали. Ти приїхав ніким, разом з мінус двома тисячами гривень, які винен своїм друзям і це те, що може зіпсувати з ними стосунки, якщо ти їм ці гроші не віддаси, бо вони їм теж дуже потрібні.
Багато людей з заходу України їдуть, наприклад, у Варшаву чи інші міста. Чому Київ? Що ти хотів реалізувати в Києві, крім музичної історії, з якої все починалося?
Зараз скажу більш таку ідею психологічну, але у мене була така нарцистична фантазія грандіозного «Я». Мені здавалось, що Київ це саме те місце, де це грандіозне «Я» можна реалізувати. Якщо переносити цей процес внутрішній психічний, то це фантазія про оплески, фантазія про успіх, славу, популярність. Я живу, наприклад, і думаю, уявляю, фантазую про те, як все буде відбуватися через чотири, п’ять, десять років. Куди я вийду, що у мене буде і так далі. Це такий абсолютно нарцисичний процес здобуття того, що у той період життя здавалося любові. Хоча, це банальне захоплення і в такий спосіб відбувається підміна понять. Ти біжиш за любов’ю, а здобуваєш захоплення, а любові все немає, тому що колись давно ти не зрозумів, як це працює насправді.
Якщо говорити про Варшаву, про якісь такі от категорії, то важко пояснити людині, яка була поза тим контекстом, що означає жити в індустріальному мікрорайоні Франківська, який називається Майзлі. Тобто там з чотирьох сторін заводи і так далі. Варшава у нас була — як зараз жити в центрі Нью-Йорка. Тому частина їхала у Львів, частина їхала у Київ, в інші міста якісь перебирались.
В принципі, тоді все ще була надія, що українська андерґраундна музика стрельне. Тоді дуже популярними були гурти FliT, АННА, Карна (вона досі тримається в топі андерґраунду). Здавалося, що трушна рок-музика може прорватися і ми теж вірили в цю ідею. До того ж була давня така дуже короткочасна зацікавленість продюсера Океану Ельзи Віталія Телезіна, ми навіть записали пісню у нього на студії 211. Вона тоді на Кловській була. Ми їхали плацкартом з усіма своїми гітарами, тарілками туди і коли нас впустили у цю студію, це виглядало так, ніби печерні люди зайшли в Apple Store.
Ви розплакались тоді від радості?
Ми не могли собі це дозволити, розумієш? Ми були настільки сковані внутрішньо, що ми просто заціпеніли.
Ти перебрався в Київ і в інтерв’ю МедіаФоруму сказав, що коли переїхав, ти говорив у Києві російською мовою чотири роки. Як ти потім повернувся до себе, до свого коріння, до усвідомлення і відмовився від цієї ідеї. Оцей конект з Києвом, як ти його сприйняв?
Я тоді потрапив дуже швидко в російськомовне середовище. Я пішов працювати в газету яка виходила російською мовою. Писати українською тоді в Києві… Мені не вдалося знайти для цього можливості.
Я працював і розмовляв російською і це не було ніяким чином нічим забарвлено. Це був спосіб адаптації.
Ти іноземець, який приїжджає в Нью-Йорк, і мусить навчитися говорити мовою, тому що цього вимагає контекст. Але потім був поворотний момент.
З друзями ми говорили вдома переважно українською, тому це була вимушена якась адаптація. Якби я тоді володів засобами психологічної самооборони, можливо, цього б і не сталося. Але як людина, яка потрапила в середовище і мусила вижити якимось чином, я адаптувався тоді до середовища через російську. Проте я добре пам’ятаю слова, які мене перемикнути, це було викрик якогось беркутівця «Сюда, тварь». Так воно звучало і я всередині себе відчув таку хвилю огиди. Не загалом до російського чи російської, а саме до цього моменту і подумав, що мені більше не хочеться говорити російською мовою, хочеться перейти назад. Я вже настільки адаптувався, що часто навіть не помічаю, якою мовою говорить людина, бо українська для мене стала залізобетонною.
Коли ти зробив вибір і чому саме в той момент? Як це відбувалось, можеш згадати? Коли ти в принципі визначився, що ти будеш іти власним шляхом. Я можу сказати, що це власний бізнес? Очевидно, в партнерстві. Як відбувалася ця трансформація?
Якщо зберігати вже якусь тяглість історії, то я працював з текстами. Спочатку копірайтером. потім почав розвивати діджитал-маркетинг в Україні. Це був такий красивий рожевий єдиноріг, за яким всі погналися і дружньо повалили в діджитал. Поз’являлися різні вакансії копірайтера, креативника. Тоді ще ніхто толком не знав, що воно означає. Поняття стратег взагалі було з розряду космонавта. Я пішов у цей ринок, і він був не те що молодим, він лишень зароджувався. Тоді дуже багато молодих спеціалістів отримали свої стартові позиції.
У якийсь момент я прийшов до маркетингу на Громадському. Там теж була класна історія, на той момент там працювало багато крутих талановитих журналістів.
Я тоді вперше почав переживати такі речі як «цінності». Буквально переживати це на власному досвіді. Не просто знати, що є таке цінне, як ідея, а переживати їх на своєму досвіді. Як проявляється в тілі відчуття свободи, що означає «вияв волі».
Ми познайомилися з Андрієм Баштовим, довго дружили, нас були різні етапи в стосунках. І ми з ним в один день звільнилися з Громадського, не домовляючись, з різницею в десять хвилин.
Потім познайомилися з Кольою Балабаном в межах цих різних взаємодій, і буквально в той же день, коли я звільнився, він мені написав: «Чи не хочеш ти запустити одне медіа в Україні?» Я кажу: «Яке?», а він каже: «The Village».
І я такий: «Звісно я хочу це зробити!» Коля розповів про свої плани, як він взагалі все це бачить, я йому тоді сказав: «Ідея класна, але треба залучати людину, яка побудує редакцію, тому що я цією компетенцією володію менше, і цими навичками володію менше. Я можу маркером поставити там якісь продукти, але для редакції потрібен Андрій». І отак ми зустрілися. Три товариші.
І поділили повноваження?
Так. Коля займається монетизацією бізнесу, а ми займаємося редакційними і творчими процесами. Ми більше за створення нових продуктів, за створення нових напрямів, а Коля за те, щоб це все було рентабельно, маржинально, і щоб ми працювали як бізнес, а не були стартапом, який закінчиться тоді, коли закінчаться гроші власників.
Це складна історія в медіа. Всі стогнуть, що це абсолютно неприбуткове, збиткове, складне, люди йдуть і досвід перекочує в якісь інші сфери. І тут ви пірнаєте в медіа і робите його, наскільки я розумію. прибутковим. І не жалієтеся. Ви відрізняєтеся від більшості гравців на ринку. Де береш енергію?
Тут варто пояснити, як в принципі працює наше медіа. Наша бізнес-модель — рекламна. У нас немає жодних сторонніх коштів, у нас немає політичної реклами, агітації, у нас всього цього немає.
Дві наших складових. це: перше, увага якісної аудиторії до нас. Нам потрібні люди, які активно споживають, тобто які цікаві брендам і різним компаніям. З токи зору HR і з точки розу бізнесу та економіки. Наша завдання як видання і редакції — створювати такий контент, який привертатиме увагу цієї аудиторії. Завдання рекламного відділу (ми його називаємо відділом спецпроєктів, або комерційним) — цю увагу монетизувати. Якщо дуже грубо говорити, то ми беремо очі людей і переводимо їхній погляд на бренд.
Людина має розуміти, що зараз вона буде сприймати рекламний матеріал, за який хтось заплатив. Ми завжди цього «хтось» чітко оголошуємо. При цьому, ми робимо так (у нас є гайдлайни і внутрішні правила. про які ми всі домовилися), щоб цей рекламний контент містив всередині прикольну, цінну, розважальну інформацію, яка зайде аудиторії.
Це можна назвати нативкою?
Так, це те, що всі називають нативка, але ми беремо якусь класну користь, яка відповідає ідеї бренду й інтегруємо її в маркетингову, комунікаційну якусь стратегію. Якщо говорити загалом про людей, як це все працює всередині, то так склалося від самого початку, що ми органічно велику частину уваги приділяємо темі психології, психотерапії, які переживає кожна людина свідомо чи несвідомо. Ми велику кількість уваги завжди звертаємо на емоційний стан наших колег. Слідкуємо за тим, як люди себе поводять, що їм цікаво, наскільки вони заряджені чи ні, які процеси вони зараз переживають у своєму особистому житті. Це так річ, яка тримає нашу команду разом, це те, через що ми можемо взаємодіяти. Ми близькі одне одному, якщо говорити про редакцію.
Скільки людей у вас загалом?
Я думаю, в межах 50.
50 осіб, які взаємодіють разом на одній хвилі, тотальна віра, відкритість?
Важливо розділяти, я зараз кажу про редакційні напрями. Про ті напрями у нас редакція і комерційний відділ розділені. Тобто комерційний відділ не може розповідати, що робити редакції, вказувати «зніми цей матеріал». Бо у нас були такі випадки, коли ми написали про один бренд, до якого є питання в плані його екологічності і так далі, а паралельно з цим, бренд мав стосунки з комерційним відділом і готувався спецпроєкт. Нам довелося зняти цей спецпроєкт, тому що вони нам кажуть: «Ми тут з вами робимо ось, а ви тут нам пишете, що ми бяки». Звісно, що ми не можемо пошурувати стандарти свої і стандарти журналістики, ми не змінили цю новину, а бренд відмовився в такий спосіб від взаємодії.
Коли я кажу про драйв і так далі, то я кажу про редакційний відділ і про людей, які працюють в редакціях. Тут ми справді стараємося слідкувати за людьми, за тим, щоб вони не вигорали. У нас дозволені відпустки, відгули через емоційний стан. Ми стараємося робити так, щоб люди, які приходять на роботу, бо журналістика - це точно не та річ, у яку приходиш за великими бабками, ми всі це прекрасно знаємо…
В цілому люди приходять за якимось самовираженням, допитливістю. Важливо, щоб оці от важливі базові функції в людині зберігалися, щоб вона не відчувала, що її інтерес пригнічують, що її можливості обмежують. Тому, ми завжди намагаємося показувати людям, які до нас приходять працювати нові можливості і стараємося робити так, щоб люди почувалися щасливими в тому, що вони роблять.
У нас є випадок в редакції, коли наша редакторка Юля Беба прийшла з Києво-Могилянської школи журналістики стажеркою. Вона здібна, талановита, ми з кожним новим періодом, коли бачили, що вона доростає, поступово додаємо якісь нові зони відповідальності. Зараз у нас Юля — це основна редакторка редакції Віледжа, яка, окрім своєї прямої редакторської роботи, займається розробкою подкастів і зараз ми дійшли до точки, в якій Юля от-от почне писати книжку.
Такі можливості ми намагаємося створювати для людей всередині команди, щоб оця «текучка» була невисокою. Звісно, що бувають люди які приходять, швидко розчаровуються і йдуть. Такі речі бувають, але якщо говорити про кістяк команди — він у нас не змінився зі старту. Майже 90% людей з якими ми починали працювати, які з'явилися 4 роки тому, на яких ми в принципі розбудували все, що ми робимо, — вони працюють з нами досі і жодна людина поки що не висловлювала бажання йти з компанії.
Ти почав з історії про те, що у тебе була тотальна зміна, включеність під час Майдану. Як ти оцінюєш те що відбулось у 14 році? Як ти відрефлексував для себе трансформацію і зміну нашого покоління?
Я можу говорити лише про себе, я не культуролог, не антрополог, не науковець чи соціолог, щоб такі величезні зрізи робити. Всередині я проживав дуже сильний біль, він душевний, але переживається як фізичний у тому числі. Є така штука як нечутливість до болю, багатьом людям завдавали такої кількості страждань протягом життя, що вони навчилися абстрагуватися від того, що їм боляче. Ці переживання цих людей все одно доганяють у різні етапи життя і ці люди по різному з ними справляються, а декому не вдається з цим справитись. Цей гамований біль потім вилазить у дуже складні стани і патології психічні чи психологічні.
Події 14-го року пробудили в мені оце відбуття болю, яке протягом тривалого часу я якось від себе відтерміновував, і тоді почався якийсь початок переживання цього всього як самого себе і що є частиною мене. Почалась з’являтись якась чутливість до переживань, бо знову ж таки, ми поза кадром з тобою говорили, що ми як люди, як соціум, мій мікросоціум так точно, звикли утримувати всередині себе дуже багато всього. Тобто ми не ділимося тим, що нам насправді болить. З близькими ми можемо дуже так здалеку про щось поговорити, але загалом теми розмов дуже загальні. Культури терапії у нас нема досі і хоч ми дуже багато пишемо про психотерапію, але для багатьох людей психотерапія це досі щось про «проблеми з головою». Я чув, що якщо ти йдеш до психотерапевта, то наступна станція — це білі сорочки. «Меня вылечили и тебя вылечат», як в тому радянському фільмі було.
Майдан велику кількість проблем моїх внутрішніх вскрив і коли почалася повернення до себе до суті всі неробочі ідеї та схеми почали поволі відвалюватися. Це насправді дуже тривалий процес. Якщо дивитися на те, якби ми виростаємо, то все відбувається через взаємодію з різними мікросередовищами. Починаючи від сім’ї і закінчуючи почуттям ідентичності себе як громадянина своєї країни.
Це все такими сходинками наповнено, якими я рухався не до кінця відчуваючи, що моє, а що — ні. Цей процес роботи з болем, який назбирався протягом тривалого часу з моєю тривожністю, він триває і досі. Я стараюсь максимально чесно говорити про те, що я переживаю, навіть якщо я максимально якісь складні речі, і ті речі, якими непопулярно ділитися. Розповідати про те, що я можу плакати і так далі.
Якщо повертатись до питання про Майдан — цей біль якраз в мені тоді прокинувся. Я запитав себе чи можу я конструктивно з ним справитися, а не йти в рознос, ненависть, проєкція своїх переживань на інших людей ітак далі, тобто писати хейтерські коментарі або виявляти відкриту агресію, це точно не мій спосіб переживати емоції. Я краще випишу це все собі і потім відправлю психотерапевту і ми поговоримо про це з ним, я це засвою як досвід у своєму житті і завдяки йому буду рухатись далі більш усвідомлено
Але разом з тим зміни середовища як ти відчуваєш зміни нашого покоління. Ти почав писати подкаст «Простими словами» і дуже багато працюєш з відкриттям себе з терапевтичними моментами.
Ми завдячуємо популяризації психотерапії саме містам великим і індустріалізації. Тобто люди почали відщеплюватися від комфортних зручних середовищ і переїжджати в великі міста. і там стикатися з новими викликами які до цього моменту людям не доводилося переживати. взаємодія. стосунки, етика. нова етика і так діл. Людям потрібно було якось вивозити і терапія те це, що допомагало їм справлятися зі своїми проблемами. Тому насправді. якщо говорити відверто, психотерапія річ не дешева. Хороший психотерапевт має мати хорошу освіту, а хороша освіта коштує грошей. Відповідно, час цього психотерапевта теж коштує нормальних грошей.
Скільки? Які зараз розцінки?
Мій терапевт коштує 50 доларів за годину. Це не найвища, є терапевти, які беруть 300, 400 доларів і які розв'язують питання, мабуть, швидше і ефективніше. Але насправді, терапія — це недешева річ і перш за все потрібно наважитися на неї і люди часто не розуміють як це все працює. А вже потім, відчувши її ефективність відчути і зрозуміти, що це така даність часу і періоду, завдяки якій можна цікавіше і глибше справлятися з тими речами, я якими стикаєшся в житті.
У мікросоціумі, в якому я живу, ці речі стали нормою. Цей процес вже можна назвати якимось метамодерністським. Злості як такої направленої в соціум і намагання на когось перемістити відповідальність за свої проблеми у моєму соціумі стає все менше і менше. А коли люди починають отак відкрито злитися — то вони ідуть і з цим працюють. Процес з постмодерністського, з такої насмішки, безапеляційного стьобу, знецінення і так далі поступово переходить до присвоєння собі своїх переживань, до переживання свого власного досвіду.
Ця емпатійність, яка вибудовується в людях через краще розуміння себе це дзеркало, яке працює у дві сторони: перше, людина може побачити в тобі себе, а друге — ти можеш побачити більше людей навколо себе, більше їхніх переживань, проблем і так далі. Для мене критерієм того, що соціум і моє навколишнє середовище змінюється — це популярність серіалу «Кінь БоДжек».
Якщо його дивитися перші сезони, то там справді здається, що серіал про ненависть, про чувака, який створює мільярд проблем людям навколо. Якщо ти перейдеш за третій сезон, то ти побачиш, як змінюється герой, як змінюється контекст, дискусія і так далі. Це вже не прикол поржать, а те, що називається «сміх крізь сльози», ти місцями плачеш, місцями смієшся.
Як ти взагалі взаємодієш з книжковим ринком? Відчуваєш його, не відчуваєш?
Ми підтримуємо книжковий ринок, у нас є різні формати для цього: книга місяця, книга тижня. У нас є «Читати», більш суб'єктивний формат Ганни Улюри, у нас є подкаст «Станція 451», тобто ми докладаємо помітну кількість ресурсів до того, щоб це рухалося вперед. Я думаю, що наявність письменника в редакції робить цей напрям сталим.
Як оцінюєш ринок? Що змінилось, що подобається? Що розвивається? Що взагалі не резонує?
З тенденцій, які я помітив за останній рік — це інтерес до українського нонфікшну. Він з’явився і є, це я відчуваю по своїм книжкам і по переліку того, що виходить. Місцями здається, що художка вже починає навіть відставати в кількості найменувань. Це пов’язано так само з появою ряду видавництв, яким цікаві українські автори в плані нонфікшну. Це відчувається по взаємодії. По інтересу аудиторії. Наш досвід він все-таки зараз в такому пріоритеті для багатьох «капсульного світу». Кожному хочеться закрити свою маленьку потребу, розібратися у своїй маленькій ніші й нонфікшн це книжки, які часто таку потребу закривають.
Якщо говорити загалом про книжковий ринок, то я встигаю помічати що міцнішають команди. Тобто якщо раніше піарники і комунікаційники мінялися раз в місяць-два, то зараз я вже тривалий час взаємодію з одними і тими ж людьми, в нас вже відбувається якась стала історія. І для редакції завжди в такому економічному сенсі стрес починати все заново. Ми будуємо стосунки, потім команда або людина міняється і все впало, все спочатку.
Ти вже попрацював, якщо я не помиляюсь з трьома видавництвами?
Як автор — так. Як автор я попрацював з Віватом, працюю з Книголавом і з Нашим Форматом зараз. Це великі гравці і я маю змогу оцінювати, бо я беру участь 100% у промо, маркетингових кампаніях і часто я та людина, яка їх розробляє. Я бачу і відчуваю рівень, як вони працюють і так далі. Моє спостереження — це те, що «хвости» підтягуються.
А який найбільший наклад твоєї книжки?
«Простими словами». 12 тисяч.
Це менше ніж за рік?
З січня. Книга вийшла 27 грудня, ми тоді підписували книжки. «Сторітелінг» в межах 10 тисяч, а художку я, чесно кажучи, я навіть не…
Це, можна сказати, бестселер для українського ринку.
Але погодься, це звучить досить сумно. Робота письменника, все, що лишається роботою з соціальним капіталом, для здобуття, розбудови і віри в те, що колись вдасться написати книгу, і виросте у нас настільки ринок, що можна буде продати 100 тисяч..
Ти віриш в те, що ринок виросте в тиражі в 100 тисяч? Чи може бути інша стратегія - продати на західний ринок?
Я б дуже хотів, щоб у нас це було й у мене питання: чому ми досі, маючи досить непогані нонфікшн-найменування, досить якісну художку, дитячу книги, дитячу ілюстрацію сильну, чому в нас досі немає жодної книги, яка б пролунала на Заході?
Чому, є. Є «Снігова Королева» Малковича. Є левівські ліцензії «Видавництва Старого Лева». Є. Але це дитяча книжка.
Але комунікації чомусь про це немає.
Це про відкритість. Люди досі не розуміють, що розказати про бізнес і побудувати — це дві різні речі.
Бренд не будується фізично, як би дивно це зараз не звучало. Бренд будується емоційно, у відчутті причетності до якихось речей, які зробили група людей і це завжди робота зі зв’язками емоційними. Ми ж зараз все міряємо на себе, все що нас не стосується — ми не бачимо. Зверніть увагу, як ви взаємодієте з вітринами магазинів чи з кав’ярнями. Я настільки звик пити фільтр-каву, або мені смакує ранкова доза допіо, я настільки звик користуватись послугами саме таких кав’ярень, які мають в найменуванні свою каву, що вже просто проходжу повз кіоски, я їх не бачу. Я не помічаю їх, тому що я знаю, що, як і де мені купувати. Коли йдеться про побудову бренду, йдеться про побудову емоційного зв’язку і видимості якоїсь речі для людини, щоб вона якраз зайняла місце в голові, житті, цієї людини.
Як ти оцінюєш персонально рефлексуючи - в чому секрет успіху The Village Україна?
Дивлячись, що ми вкладаємо в поняття «успіх». У нас є помітна велика кількість хейтерів, людей, які знецінюють, зневажають нас, називають нас різними словами. Ми з цим давно навчилися жити і сказати, що ми досягли якогось успіху, принаймні внутрішньо, всередині себе, ми не можемо. Інколи ми прокидаємося, маю на увазі зі свого потоку життєвого, і такі: «Опа, у нас велика класна команда, у нас там класний офіс, ми заробляємо свої гроші чесно, ми жодного разу не переступили через свої принципи». Ці речі дають внутрішнє відчуття спокою і відчуття того, що все відбувається правильно, але якщо говорити про відчуття те, чому Віледж може бути комусь цікавим, то перш за все ми робимо велику ставку на емоційний зв'язок.
Ми намагаємося створювати такі продукти, до яких люди зможуть щось відчувати. Вони можуть переживати різні емоції з приводу того, що ми робимо, найважливіше — що вони не залишаються байдужими. Однак, у нас є кілька якісних продуктів, які допомагають людям краще, усвідомленіше жити, вести більш екологічний спосіб життя так далі.
Мені здається, що наша суперсила — ми всі травмовані, як би дивно це не звучало.
«Гітлер і Сталін» видавництва «Лабораторія». Ті, хто нас слухають, прочитайте і ви зрозумієте принаймні відправну точку другої світової війни, чому це наша основна і найболючіша травма і чому ми всі, навіть ті, хто народився у 2000-х, досі її переживають. Це історична травма, ще ж є персональні травми виходу в соціум і так далі. В чому наша сила… На днях теж жартували, у нас є чатік на трьох і я кажу: «Чуваки, я навіть не уявляю, що б було, якби ми не були такими травмованими. Ми б вже просто не вивезли».
Через те, що є відкритість до цього болю, який дістався кожному у спадок, у різній мірі, він і допомагає нам краще відчувати ті процеси, які зараз і відбуваються в нашому середовищі.
Подкаст «Простими словами», який зараз є суперпопулярним, №1 в Україні. Знову ж таки, ми жартуємо, що в нього теж армія хейтерів, не менш помітна від тих, кому цей подкаст подобається, але цей подкаст про цю неусвідомлену багатьма до якогось моменту потребу відчувати підтримку та розмову. Таку от чесну, щиру коли ти говориш від почуття. І оце полегшення якщо слухачі звернуть увагу, як змінюється їхній стан, коли вони висловлюють свої почуття, вони зрозуміють, що це якесь певне знеболювальне, певна емоційна розрядка.
Найважливіше розуміння - це те, що немає ні «хороших», ні «поганих» людей.
Давайте так: є злочини, за які людина несе кримінальну відповідальність, але все, що знаходиться в межах закону і все, що знаходиться в межах особистої історії — все має право на життя і все має бути пережитим. Люди, які відчувають себе поганими людьми, як правило, це веде до самотності і ізоляції і всього того, що розповідав Вівек Мурті у книзі «Самотність». Там мене здивували взагалі програми адаптації людей, які виходять з в’язниць, програма адаптацій людей самотніх. Для мене це було таке величезне відкриття на той момент, що самотність насправді є і причиною, і наслідком одночасно великої кількості інших проблем.
На мою думку, це найважливіша нонфікшн книга, яка виходила в Україні. Тому що вона пояснює насправді чому часто люди бувають такими злими. Вони не відчувають зв’язку, близькості з тими, хто знаходиться навколо них і злість, агресія — це форма якимось чином з цим справлятися. Я коли цю ідею прочитав, я такий це все на себе одягнув і подумав, що схоже, що так.
Марк, ми завершуємо останнім питанням — яке місце займає література у твоєму житті?
Я та дитина, людина яка не встигла зрозуміти, цінність іншого контенту у своєму житті, тому що книга була першим способом отримання інформації. До 18 років вдома не було телевізора і моїм Нетфліксом, Амазоном, HBO Max і всім іншим були книжки. Це був один з небагатьох способів розваги, тому книга починається рівно тоді, коли з’являється свідомість. Мої перші кадри — це як мама мені читає книгу і потім як я починаю отримувати задоволення від першого самостійного читання.
Моя бібліотека була рандомно розкидана і вирішив розкласти за критерієм «на чому я стою» і побудувати якусь типу структуру взаємозв’язків на своїй полиці і я зрозумів, що я починаюся з дитячої літератури, це мій наріжний камінь.
Якщо говорити про авторів, то центральний автор мого дитинства це Нестайко. «Тореадори», «В країні сонячних зайчиків»… Це одна з таких центральних книжок і праворуч від неї — там іде «Муммі Троль», «Чарівник Смарагдового міста», потім Астрід Ліндгрен «Брати з Лев’ячим серцем», «Міо мій міо», «Карлсон», «Пеппі Довгапанчоха». Це така права частина.
Перехідний автор для мене Селінджер «Ловець у житті». Від неї одразу перескочив у контркультуру. Якщо дивитись на схему взаємозв’язків, то там Паланік, Буковскі, Велш, така контркультурна тусовка, а в іншій частині там від дитячої літератури з’являються мої книжки і переходять вони в тему психології. У другій частині моєї полиці психологічна література. Зверху наді мною автори яких я мрію хоча б колись наблизитися, я не фантазую про це, але це люди, які мені справді подобаються — Фенеган, Янагіхара, Донна Тарт, Роман Гарі. Фоер, люблю всі його книжки, вони завжди про трагедії, про якісь великі такі події.
Полицею нижче знаходяться книжки про другу світову війну, як центр взагалі всього, що ми створюємо. Є окрема полиця з книжками про письменників, біографії і так далі. І окремо полиця української літератури. Найважливішим українським автором для мене, сучасником, є Тарас Прохасько. Його «Так, але», яка отримала Шевченківську премію для мене є вершиною есеїстики. Коли я прочитав Прохаська, все, що я робив до цього, здалось мені таким грубим, неотесаним деревом. Просто яке накидано в якомусь порядку на полиці. Там настільки все чуттєво відточено... Дуже майстерно зроблено.
