«Їжа була мовою любові»: Наталія Оздемір про «Любцю», бабусю і дім на відстані
20 квітня у столичній книгарні “Сенс” за участі авторки книги «Любця. Ми по тебе скоро приїдемо!» Наталії Оздемір та керівниці комунікацій і маркетингу Фестивалю Фронтера Ірини Юрченко відбулась розмова про їжу як мову турботи, галицьку самоідентифікацію, локальну ідентичність і особливі словечка й традиції, без яких книжка про Тернопіль була б неправдивою. Про пам’ять, родину, їжу, любов і надію — ті речі, з яких складається внутрішній дім, навіть коли зовнішній світ стає небезпечним. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________________
Ірина Юрченко: Як до вас прийшла ідея книжки? Розкажіть про неї
Наталія Оздемір: Моя донечка зараз живе на дві країни — у Туреччині та в Україні. Я мала ілюзії про те, як моя дитина буде проводити час із моєю мамою та мамою чоловіка, житиме у двох культурах і двох мовах. Але почалася війна, і стало зрозуміло, що часто їздити в Україну з маленькою дитиною немає змоги. Мені було дуже важко й сумно, бо я хотіла, щоб моя мама проводила з нею більше часу. Хотіла, щоб моя дитина мала спогади про мою маму так само, як і про іншу бабусю. Тоді я почала фантазувати: якби вони справді проводили багато часу разом, які спільні заняття могли б мати?
Наприклад, моя мама любить ходити в ліс. Як би це могло виглядати? У мене в голові одразу з’явилася цікава картинка.
Або моя мама щось готує — як вона це коментує? Можливо, донька допомагала б їй ліпити вареники.
Так поступово в мене з’являлися невеликі замальовки. Тримати їх окремими пазлами було нецікаво, натомість хотілося об’єднати. Так вималювалася одна історія, потім друга, третя, і згодом я побачила, що їх можна скласти в цілісну картину. У мене не було мети сісти й одразу написати роман. Це вийшло спонтанно.
__________________________________________________________________________________________________________
Чому саме «Любця» і чому її бабуся — Софія? Що за цим стоїть?
Моя донечка дуже схожа на мою маму. Коли я думала, як назвати героїню, не хотіла давати їй ім’я своєї дочки, бо це було б надто очевидно. Але вона схожа на мою маленьку маму, а маму звати Люба. Тож нехай буде Любця. Потім я думала над іменем для бабусі. Вона відчувалася мені мудрою — принаймні такою, що намагається нею бути. Ім’я теж якось саме прийшло — Софія.
__________________________________________________________________________________________________________
Перше, що робить Софія, коли до неї приходить Любця, з якою вони давно не бачилися, — намагається її нагодувати, це для неї дуже важливо. Розкажіть про роль їжі в цій історії
Мені здається, що в галицьких містах і селах їжа — це основа основ. Мої дитячі спогади про бабусю й дідуся саме такі: коли я приїжджала, і ми давно не бачилися, мене насамперед саджали за стіл і давали їсти. А вже потім питали, як у мене справи.
Мені було б дивно, якби в «Любці» цього не було. Це дуже важлива частина галицького життя. Написати книжку про Тернопіль без їжі було б неприродно — мені б вдома ніхто не повірив.
__________________________________________________________________________________________________________
Чи можна тут говорити про їжу як про щось, чи не єдине, що ми взагалі можемо контролювати? Можливо, навіть як про одну з небагатьох речей, на яку можемо спертися й у якій можемо знайти підтримку в часи страшної невизначеності. Тобто коли їжа стає певною опорою
Мені здається, що багатьох людей у стресі їжа заспокоює.
У моїй сім’ї їжа була мовою любові. Якщо ти не годуєш того, кого любиш, — значить, ти його не любиш. І навпаки: якщо ти не їси те, що тобі приготували рідні, — значить, ти теж їх не любиш. Для моїх бабусі й дідуся слова були не такими важливими. А от «я тобі борщик зварила» — це вже щось значуще. Якщо ти його з’їв, я знаю, що ти мене любиш.
__________________________________________________________________________________________________________
Чи можна говорити про їжу як про певний вид супротиву? Поки з того боку нас намагаються вбити, ми тут робимо своє
Напевно, так. Це частина самоідентифікації: я не їм щі, я їм карманадлі.
Я загалом дуже люблю локальні словечка та кухню. Мені хотілося показати світу свою частинку традицій та звичаїв, але я також хотіла б читати інші такі історії — де хтось розповідає про свої карманадлі. Це дуже збагачує і допомагає по-іншому дивитися на людей.
__________________________________________________________________________________________________________
У книжці є героїня Ася — етнічна росіянка, яка колись давно переїхала з Норильська до Тернополя. Розкажіть, як з’явився цей персонаж і яку роль він відіграє?
Ася має реальний прототип — сусідку моєї мами. Вона дуже складна особистість. В один момент я хочу її придушити, а в інший — дати гроші на корм котикам. Я подумала, чи зможу поєднати це в книжці — навіть для себе. Переломним моментом стала сцена, коли вона вибачається за війну. Вона досі не говорить українською і це всіх бісить. Її просто ненавидить увесь двір. З іншого боку, їй уже 70 років і перевчатися пізно.
Для мене вона досі залишається загадковою жінкою. Я так і не поставила для себе крапку: вона класний персонаж чи поганий.
__________________________________________________________________________________________________________
Скажіть, що вам було найскладніше писати? Що було найскладніше емоційно, а що — фактологічно, бо потребувало великої кількості досліджень?
Найскладніше було писати про все, що стосувалося війни. Я дуже боялася написати щось таке, що може тригернути людей. Спочатку в тексті було більше складних моментів пов’язаних із війною. Але бета-рідери й редактори вирішили, що це може бути надто боляче, тому ми їх прибрали. Хоча, мабуть, недостатньо, бо все одно були відгуки про те, що людей зачепила тема війни в книжці.
Ще було складно придумати конфлікт між Любцею і Софією. Я люблю цих двох персонажок і не хотіла їх стравлювати чи створювати їм проблеми. Але без цього історія була б занудною й монотонною. Треба було якось загорнути їхню дружбу в конфлікти — і це справді було складно.
Фактологічно найскладнішою для мене чомусь виявилась дотримуватись хронології перед Великоднем. Я сиділа з календарем і рахувала дні: «Я не встигаю посмажити карманадлі до посту». Бо дід Микола з бабою Марусею були віруючими й дотримувалися посту.
__________________________________________________________________________________________________________
Якби в цієї книжки було продовження — можливо, воно вже заплановане? Яким би було це продовження?
Не те щоб заплановане, але інколи я про це думаю. Мене також читачі питали, що буде з Любцею далі. Я подумала, що, можливо, коли вона виросте, то стане ветеринаркою, бо очевидно любить тварин, і повернеться в Херсон. Але поки що я не знаю, що там буде, бо вона ще маленька.
__________________________________________________________________________________________________________
Як у книжці з’явився Херсон?
Це вийшло якось інтуїтивно й спонтанно. У мене з Херсоном пов’язані приємні дитячі спогади: ті самі кавуни, поїздки на море. Коли я думала, звідки ці герої, з якого вони міста, можна було зробити їх із Бучі чи Ірпеня. Але мені здалося, що це було б уже дуже тригерно.
А з Херсоном у мене є приємні спогади, тож я могла хоч щось написати про це місто. Воно якось саме виринуло зі спогадів.
__________________________________________________________________________________________________________
Ким є Любця і Софія одна для одної?
Любця для Софії — це батарейка, яка її живить. Завдяки їй Софія може жити далі й робити більше, ніж раніше.
А для Любці Софія — це квочка, яка може накрити крилами й захистити від небезпеки. Такою мала б бути мама, але оскільки зараз мами немає поруч, цю роль бере на себе бабця.
__________________________________________________________________________________________________________
Які три найтепліші, найкайфовіші моменти вам було б приємно написати ще раз?
Найкайфовіші моменти — це Різдво, похід у ліс і карманадлі.
Чому саме момент із карманадлі? Я дуже люблю поринати в атмосферу різних квартир: приходиш до інших людей, розглядаєш старі фотографії, слухаєш історії. Особливо коли старші люди розповідають про своє життя — це цілий новий світ. Я це дуже любила і досі люблю. Коли писала ці сцени, мені здавалося, ніби я сама ходжу цією квартирою, роздивляюся все й слухаю. Мені було класно, я б написала про це знову.
__________________________________________________________________________________________________________
Хто ваш улюблений персонаж, окрім головних двох? І кого з персонажів ви, можливо, із задоволенням викинули б із цієї історії?
Улюблений — дід Микола. Як написали в коментарях, і я з цим згодна, він — краш.
А кого б я викинула? Я думала про Мільку, але без неї історія не була б такою колоритною. Завжди потрібен хтось такий, хто всіх ганяє. Якщо чесно, напевно, я б викинула Марину й Сашка. Вони не основні персонажі. Прожектор мав бути на Софії та Любці, але тоді виникало питання: а де мама й тато? Тому вони й з’явилися. Я не планувала писати їх із самого початку, бо мене цікавили інші персонажі. Але бета-рідери запитували: «А чому так?». Треба було відповісти на ці питання, тому Марину й Сашка я б, мабуть, вилучила.
__________________________________________________________________________________________________________
А чому дід Микола — улюблений персонаж?
Цей персонаж списаний із мого дідуся. Він дуже колоритно говорив, любив співати на сцені, був дуже артистичним.
Я шкодую, що смартфони з’явилися так пізно і ми не могли все це записати, коли були молодшими, а його історії — ще цікавішими. Мені захотілося трохи перенести це в книжку, щоб читачі відчули вайб діда Миколи.
__________________________________________________________________________________________________________
Якби вам треба було дуже коротко розказати про свою книжку — у п’яти ключових словах, — що б це було?
Їжа, любов, очікування, надія, сервіз.
__________________________________________________________________________________________________________
Розкажіть про ваші творчі плани
Загалом я часто щось пишу, але не завжди дописую. Нещодавно сталася цікава історія. Мені у Facebook написав чоловік, який шукав інформацію про свого родича. Його дядько був ОУНівець і загинув у 1950 році в бою з НКВД. Виявилося, що це сталося біля будинку моєї бабусі. Я нічого про це не знала й дуже здивувалася. Прийшла до мами, а вона сказала: «Так, було таке». Той чоловік ховав ОУНівців, але хтось їх здав. Недалеко від нас була операція НКВД, сталася перестрілка, і цей хлопець загинув.
Його родина дуже злякалася через усе це. Багато років вони жили під іншим прізвищем й лише у 2007 році зважилися повернути своє справжнє. І от цей чоловік вирішив знайти всю інформацію про свого дядька: хто його здав, де він ховався, що саме сталося. Випадково він вийшов на мене, бо писав про це в групах.
Виявилося, що в мене вдома є фотографії того чоловіка. І там є дуже цікавий момент: хто ж його здав? Мама каже: «Так ми всі знаємо, що це був такий-то».
В архівах знайшли інформацію, є відповідна справа. Коли я почала її читати, там виявилося багато неочікуваного. І що більше ми це досліджували, то більше я розуміла, що це дуже цікава історія. У Тернополі ще є живі свідки з того покоління, які можуть розповісти свою версію подій. Я думаю про це написати.
__________________________________________________________________________________________________________
