«У якому часі ти живеш?»: Ольга Богомаз про покоління позачасся і його тимчасові труднощі
23 червня у Київській книгарні Книголенд за участі авторки роману «Весілля Настусі» та збірки «Тимчасові труднощі» Ольги Богомаз та літературознавиці, редакторки видавничих проектів видавництва «Темпора» Богдани Романцової відбулась розмова про те, як особиста криза стала початком нової книжки, чому дитячий досвід формує нас значно сильніше, ніж здається, і як література допомагає осмислити пам’ять, самотність та надію. Це відверта бесіда про покоління, яке намагається подолати тимчасові труднощі у світі, де сам час заплутався в лабіринт. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Ти розповідала, що почала писати цю збірку ще у 2022 році, одразу після «Весілля Настусі», але потім зупинилася. Як це сталося?
Ольга Богомаз:Насправді я не відкладала книжку, а починала писати її двічі. Уперше — одразу після «Весілля Настусі». Я працювала в розміреному темпі над великими оповіданнями. За обсягом у мене вже було більше половини майбутньої книжки, залишалося написати ще кілька оповідань. Я поставила крапку, перечитала все й зрозуміла: це жах. Я не хочу, щоб це хтось бачив.
Потім настала пауза, така собі особиста криза виникла, і якийсь час я взагалі думала, що більше нічого не писатиму. Повернення почалося з одного оповідання. Воно було зовсім іншим за все, що я писала до того. Першим текстом із цієї книжки став «АСМР».
Минуло ще кілька місяців, і я вирішила, що все ж хочу написати збірку. За один тиждень з’явилися ще два оповідання. Одне з них — «Наша освіта» — я написала буквально за добу. Іншим була «Гра в слова».
Саме тоді я зрозуміла, що бачу вже не просто збірку оповідань, а цілісну концепцію. У ній мало бути дитинство, проблеми й своєрідний хронологічний погляд на те, що відбувалося протягом останнього століття і як це вплинуло на нас. Коли ця концепція вималювалася, разом із нею почали з’являтися й теми для всієї книжки.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Хочу запитати тебе про час. У книжці ти пишеш про злам епох — момент, коли на зміну радянському тоталітаризму приходить новий світогляд, а разом із ним і хаос. Твої герої часто схожі на тих дівчат, які розносять листівки ветеранам: ніби загублені у світі, що тільки формується, і намагаються знайти бодай якусь точку опори. Чому тобі було важливо підсвітити саме цей стан і цей період?
Ольга Богомаз:По-перше, тому що я сама дитина цього періоду. Не можу сказати, що книжка загалом автобіографічна, але саме це оповідання — так. Я справді ходила й розносила листівки ветеранам. У мене була така подружка — трохи холоднувата, яка дуже дивно зі мною взаємодіяла.
Думаю, я фокусуюся на цьому стані, тому що це особисто про мене. Але водночас я реально думаю, що воно сформувало дуже багатьох із нас.
Здається, в анотації є слово «позачасся». Оця загубленість у часових лініях дуже характерна для нашого суспільства. Інколи говориш із людиною й ловиш себе на думці: «У якому часі ти живеш? Якими категоріями мислиш? Чому з тебе досі пре радянщина?»
Мені здається, це дуже добре вкладається в концепцію «Тимчасових труднощів». Бо як можна подолати щось тимчасове, якщо самого часу ніби не існує? Або якщо він настільки заплутаний у цей лабіринт, що ти не бачиш із нього виходу.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Що для тебе найважливіше в образі дитини?
Ольга Богомаз:Мені важливо не спрощувати дитячі думки. Хочеться, щоб діти в моїх текстах не були пласкими. Водночас я постійно думаю: а чи не здаються вони надто дорослими?
Для мене важливо знайти в дитячому досвіді ті точки, на які колись натиснули й з яких почалися майбутні проблеми.
У більшості оповідань це не якісь великі, святкові чи драматичні події. Навпаки, це дуже тихі, майже фонові моменти, які легко могли залишитися непоміченими. Повз них могли пройти батьки, дорослі, усе оточення.
Тому я намагалася розкривати дітей через їхній досвід і взаємодію зі світом. Якщо щось і об’єднує всіх цих персонажів, то це самотність.
Мені здається, дитяча самотність дуже важлива. Перше усвідомлення того, що ти сам, — це водночас і перший самостійний вибір, це можливість поглянути на себе збоку, взаємодіяти зі світом без підказок. Коли поруч постійно є батьки, брати, сестри чи друзі, ти часто просто рухаєшся за течією, робиш те, що роблять інші. Так само, зрештою, буває і в дорослому житті.
У цій книжці є дуже самотні діти, як-от у «Задирках», є й ті, поруч із ким начебто хтось є, але вони втрачають цих людей, віддаляються від них або просто не можуть до них достукатися. Саме цю самотність мені хотілося дослідити, бо здається, що вона потім стає тією точкою, з якої починається внутрішня трансформація.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Хочу поговорити з тобою про літературне батьківство. У книжці дуже багато інтертексту: епіграф із Ельфріде Єлінек в оповіданні «За дверима», багато Стуса в «Задирках». Що для тебе означає присутність інших авторів у власному тексті?
Ольга Богомаз:Я зараз процитую свою керівницю дипломної роботи, яка любила казати: «Не для того ваш батько вішався, щоб ви на ньому гойдалися». Мені здається, це дуже влучно пояснює, що літературних «батьків» треба вводити обережно.
Працюючи над цією збіркою, я багато читала саме коротку прозу. У мене почалася велика любов до Шервуда Андерсона. Зараз читаю «Коні і люди» й розумію, що це надзвичайно близький мені автор. Не лише літературно, а й світоглядно. Читаєш його оповідання й ловиш себе на думці: «Він помічає і описує саме те, що помічаю я».
Стус для мене — окрема історія. Ще з дитинства я дуже гостро відчувала його тексти. Коли починаєш читати не лише поезію, а й його біографію, розумієш: Стус — це насамперед про силу. Про “силу слова”. Це дуже пафосно і надмірно звучить, але це справді сила слова. Його тексти, як потік, буквально накривають тебе, коли починаєш читати.
Ельфріде Єлінек — одна з моїх найулюбленіших письменниць. Найбільше мене захоплює її сміливість. Узагалі мені здається, що цікавим може бути лише сміливий письменник. Якщо ти не виходиш за межі звичного, нікого не дратуєш, не ризикуєш, то навіщо тоді взагалі писати? Саме своєю абсолютною внутрішньою свободою й незалежністю Єлінек мене так приваблює. Не думаю, що колись досягну такого рівня тематичної розкутості, але в чомусь точно на неї рівняюся.
Бернардін Еварісто з’явилася в моєму житті завдяки роману «Дівчина, жінка, інакша». Мене дуже вразила його стилістика. Саме вона вплинула на верліброву форму кількох моїх оповідань. Я відразу побачила поезію в її формі, стилістиці й захотіла перевірити, що буде, якщо записати прозу як верлібр.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Оповідання «Наша освіта» формально дуже відрізняється від решти книжки. Це серія коротких, дуже точних і водночас іронічних спостережень за вчителями.
“Вчитель ОБЖ й ДПЮ був схожий на водія автобуса.
Вчив хлопців кидати гранати, дівчат — шити марлеві маски,
багато говорив про цивільну оборону
й аварію на Чорнобильській атомній станції.
Загалом був притомним мужиком — добрим і з почут-
тям гумору.
Здається, навіть не пив, за чутками — закодувався.
Років п’ятнадцять тому мутив зі старшокласницею,
але в школі йому пробачили — типу і він був молодший.”
Звідки взялася така форма? Часто подібні переліки стають для автора способом або втримати хаос, або каталогізувати світ, або створити відчуття цілісності.
Ольга Богомаз:Мені хотілося через образи вчителів зрозуміти, чого саме вони нас навчали.
Тобто це була спроба побачити, з чим ці люди приходили до дітей. Бо вчитель — це не телевізор і не диктор, який просто озвучує програму. Це людина зі своїм життям, драмами, досвідом. А в дев’яності, мені здається, майже в кожного цих драм було через край. Саме їх мені й хотілося показати.
Чи є це каталогізацією? Певною мірою так. Але не думаю, що цей хаос більший за той, у якому ми живемо щодня.
Дорослий може змінити роботу чи колектив. У дитини такого вибору майже немає. Вона проводить поруч із цими людьми п’ять, сім, а іноді й більше років. Можна припустити, що за цей час учитель вплине на дитину. Саме тому мені було цікаво зрозуміти, через що саме кожен із цих людей впливає на учнів.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Хочу запитати тебе про надію. Твої герої майже завжди тримаються за неї, навіть тоді, коли, здається, надії вже майже не лишилося. Вони все одно знаходять, за що вхопитися. Можливо, щоб не збожеволіти. Можливо, тому що людині властиво сподіватися до останнього. А можливо, тому що хаотичні часи змушують нас шукати опору всередині себе. За що тримаються твої герої, коли здається, що триматися вже нема за що?
Ольга Богомаз:Надія проходить крізь усю книжку. Майже всі мої герої намагаються зламати якусь стіну, продовжують рухатися вперед. Можливо, вони не завжди йдуть до мети — іноді, як то кажуть, просто лежать у її бік, — але сам рух усе одно є.
Звідки береться ця надія? Думаю, частково з дитинства, з тих установок, які ми чули: «Усе налагодиться», «Все стане краще».
А ще — з досвіду попередніх поколінь. Вони знали, що війна колись закінчиться, чоловіки повернуться, а якщо ні, то самі якось вигребемо. Що паспорт зрештою видадуть. Що квартиру колись дадуть. За останні сто років були сумні, затяжні історій, які все ж завершувалися відносно позитивно. Я думаю, саме з них ми всотали оцю надію.
Хоча мені дуже хотілося б, щоб у моїх героїв надія була більш діяльною. Бо дуже часто вона не підкріплена вчинками.
Наприклад, людина роками залишається на роботі, яка її виснажує. Вона розуміє, що ця робота не дає нічого, окрім зарплати, але віднімає багато нервів. Я бачила багато таких історій. Сама працювала в офісах, знаю, що таке токсичне керівництво. Знаю людей, які десятиліттями жили в такому середовищі: сивіли, хворіли, ставали озлобленими, але все одно не йшли.
Мені здається, цю звичку терпіти токсичне керівництво ми так само принесли з дитинства. Із ситуацій, коли поруч були не завжди адекватні вчителі, або коли ми бачили схожі моделі у власних сім’ях чи в родинах друзів.
І я дуже рада, що зараз із новим поколінням ця ситуація поступово змінюється.
____________________________________________________________________________________________________________________
Богдана Романцова: Як оповідання «Весілля Настусі» пов’язане з попередньою книжкою? Давайте з’єднаємо ці дві історії.
Ольга Богомаз:Насправді це письменницький жарт. Той, хто уважно читав і роман «Весілля Настусі», і однойменне оповідання, знає, що між ними пройшло вісім років. Тож це ніяк не може бути сиквелом.
Жарт виріс із двох історій. По-перше, після виходу роману мене постійно запитували, чи буде продовження. А я розуміла, що для мене ця історія себе вичерпала й повертатися до неї не хочу. Тоді й виникла ідея написати оповідання з такою самою назвою. Заодно розповісти про репортаж, який я робила 8.08 у Слов’янську на сходах РАЦСу.
Друга історія пов’язана з Максимом Нестелєєвим, літературознавцем. Коли він уперше почув назву роману, то перепитав: «Весілля на Стусі?». А потім сказав, що я просто зобов’язана написати про якийсь маскарад-феєрію, який відбувається на вулиці Стуса в Донецьку.
Коли я шукала теми для збірки, згадала, що ще з дитинства мала дуже сильний внутрішній зв’язок зі Стусом. Зрозуміла, що можу про це написати.
Так народився рядок: “Мушу зізнатися — я знаю тільки дві молитви, обидві з дитинства: «Отче наш» і «Терпи» Стуса.” А далі вже виросло саме оповідання.
Тож можна сказати, що перша книжка дала життя одразу двом оповіданням у цій збірці.
____________________________________________________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________________________________________________
