«Пекло розчахнуло ворота й вивергнуло своїх найгірших, наймерзенніших і найпотворніших духів» — уривок із заснованої на реальних подіях книжки «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц»
Австрія, 1939 рік. Єврейський столяр із Відня Густав Кляйнман і його син Фріц потрапляють у концентраційний табір Бухенвальда, де всупереч смертельним випробуванням і жорстокості нацистів залишаються живими. Але Густава висилають до Аушвіца, а малий Фріц відмовляється залишати батька і вирушає у табір смерті разом з ним. Вони пройдуть шість років страху, болю і страждань, тримаючись лише завдяки любові та вірі в майбутнє. «Хлопчик, який пішов за батьком в Аушвіц» — це шлях крізь темряву нацизму, який здатна подолати людина, завдяки внутрішній силі й надії, в умовах, коли здається, що все вже втрачено. Уривок із роману публікуємо в матеріалі.
***
Солодкі, піднесені слова «Алілуя», які виводив тенор під керівництвом регента й доповнювали голоси хору, заполонили великий овальний простір Штадттемпеля, охоплюючи мармурові стовпи та позолочений орнамент багаторівневих балконів гармонійним звучанням. Зі свого місця в хорі на найвищому ярусі за аркою Курт дивився вниз на біму та паству. Вірян прийшло більше, ніж зазвичай, заледве було чим дихати. Люди вже ні в чому не були впевнені й шукали розради в релігії. Релігієзнавець доктор Еміль Леманн, ще нічого не відаючи про останні новини, зворушливо говорив про Шушніга, прославляв плебісцит і завершив свою промову гаслом уже поваленого канцлера: «Ми кажемо “Так!”».
Після служби Курт спустився з балкона, забрав свій шилінг і побачив, що на нього вже чекає Фріц. Вузьку бруковану вуличку переповнила паства, яка покидала будівлю. Мало що видавало, що тут була синагога. Вона, здавалося, належала до ряду багатоквартирних будинків — основна частина була за фасадом, стиснута між цією вулицею та наступною. Леопольдштадт був єврейським кварталом — маленьким анклавом у старому центрі міста, де юдеї жили з часів середньовіччя, а також їхнім культурним серцем у Відні. Це виднілось і в будівлях, і в назвах вулиць — Юденґассе, Юденплац. Єврейська кров була в бруківці та тріщинах історії, у переслідуваннях і середньовічних погромах, які змусили їх жити в Леопольдштадті.
Ще вдень галас міста здебільшого не долітав до вузенької Зайтенштеттенґассе, однак тепер, у вечірній темряві Шабату, Відень палав життям. Неподалік, на Кертнерштрассе — довгій вулиці на іншому боці нацистського анклаву на Штефансплац, збирався натовп. Штурмовики СА в коричневих сорочках, спокійно діставши сховану зброю та натягнувши повʼязки зі свастикою, вирушили на марш пліч-о-пліч із поліцією. За ними їхали вантажівки зі штурмовиками. У світлі смолоскипів танцювали й кричали чоловіки та жінки.
Містом розкочувалося гучне скандування: «Хайль Гітлер! Зіґ хайль! Геть євреїв! Геть католиків! Один народ, один Райх, один фюрер, одна перемога! Геть євреїв!». Грубі, фанатичні голоси злилися в пісні «Німеччина понад усе», а тоді почали повторювати: «Сьогодні — вся Німеччина, а завтра — увесь світ!». Драматург Карл Цукмайєр писав: «Пекло розчахнуло ворота й вивергнуло своїх найгірших, наймерзенніших і найпотворніших духів… Тут піднялося повстання заздрості, злоби, гіркоти та сліпої, безжальної помсти». Британський журналіст, який став мимовільним свідком, охрестив цю процесію «несказанним відьомським шабашем».
Відлуння сягнуло Зайтенштеттенґассе, де за Штадттемпелем розходилися євреї. Фріц провів Курта вниз по Юденґассе й через міст. Уже за кілька хвилин вони були знов у Леопольдштадті.
Нацисти разом з ордами новоспечених друзів, які завше перевзувалися на льоту, зійшли лавиною на центр міста й крокували десятками тисяч до єврейського району. Хвиля ринуламостами в Леопольдштадт, заполонивши Таборштрассе, Леопольдсґассе, Кармелітермаркт та Ім Верд. Сто тисяч чоловіківі жінок, сповнених тріумфу та ненависті, ревіли: «Зіґ хайль!Смерть євреям!». Кляйнмани затаїлися вдома й слухали цейлемент і свавілля, чекаючи, коли вони ринуть крізь двері.Проте минулося. За ці кілька годин, поки натовп володарював на вулицях, було більше галасу й люті, ніж фізичної шкоди. Хоч нацисти та їхні прибічники й познущалися з кількохєвреїв, яким не пощастило бути тоді надворі, побили осіб, що«нагадували євреїв», напали на відомих прихильників Шушніга, вдерлись у чимало домівок і крамниць та пограбували їх,однак шторм руйнацій не знищив Відень тієї ночі. Приголомшений, дехто навіть вагався, чи зможуть віденці, знані своєюпорядністю та благородством, стримати поведінку бодай місцевих нацистів.
Марні надії. Причина стриманості була простішою: керували натовпом дисципліновані штурмовики, що планувалиспустошувати й нищити здобич методично, а не під час повстання. Разом з поліцією, яка вже також носила повʼязки зісвастикою, вони захопили громадські будівлі. Найвідомішічлени правлячої партії або втекли, або їх затримали. Самого жШушніга заарештували. Утім, це був тільки початок.
Наступного ранку перші колони німецьких військ перетнули кордон.
Європейські сили — Велика Британія, Франція, Чехословаччина — засудили німецьке вторгнення на територію суверенної держави, але Муссоліні, нібито союзник Австрії, заперечив наявність будь-яких воєнних дій. Він абсолютно не критикував дії Німеччини. Міжнародний опір розвалився ще до того, як сформувався. Світ залишив Австрію на поталу нападникам.
І Австрія вітала їх.
***
У жовтні в Бельгії стався інцидент, котрий передвіщав лихо, що насувалося. У портовому місті Антверпен був великий і процвітаючий єврейський квартал. 26 жовтня 1938 року два журналісти нацистської пропагандистської газети Der Angriff вийшли з пасажирського пароплава на берег і почали фотографувати євреїв, які продавали діаманти. Вони поводилися безцеремонно й образливо, на що гнівно відреагували декілька євреїв. Останні намагалися прогнати журналістів, і дійшло до сутички, у якій одного з нацистів поранили, а його камеру забрали. У німецькій пресі інцидент роздули до обурливого нападу на безневинних і безпорадних громадян. За словами головної віденської газети, банда з пʼятдесяти єврейських розбійників напала на групку німецьких туристів, побила їх до крові та обікрала до нитки, поки жертви лежали непритомні. «Величезна частка бельгійської преси набрала води в рот, — скаженіло видання. — Таке ставлення свідчить про абсолютну некомпетентність цих газет, які чомусь не бояться здіймати галас, коли єдиний єврей притягується до відповідальності за свої злочини». Нацистська газета Völkischer Beobachter опублікувала зловісне попередження про те, що будь-які подальші акти єврейського насильства проти німців «матимуть наслідки поза межами їхньої сфери впливу, що стане вкрай небажаним і неприємним».
Загроза була очевидною, напруга зростала.
На початку листопада антисемітські настрої по всьому Райху тільки й шукали, за що зачепитися. Привід знайшовся далеко в Парижі, коли польський єврей Гершель Грюншпан у спалаху люті через вигнання свого народу з Німеччини (включно з його родиною) прийшов зі щойно придбаним револьвером у німецьке посольство та вистрелив пʼять разів у дипломата Ернста фон Рата — першого, хто попав у поле зору.
У Відні газети назвали вбивство «ганебною провокацією». Євреїв потрібно було провчити.
Фон Рат помер у середу, 9 листопада. Тієї ночі нацисти вийшли на вулиці Берліна, Мюнхена, Гамбурга, Відня й інших міст. Керували процесією місцеві партійні чиновники й гестапо, а за ними прийшли СА та СС, озброєні молотами, сокирами й горючими речовинами. Цілями стали будинки та підприємства, які все ще належали євреями. Самих євреїв били й відразу ж убивали, якщо ті ставали на заваді. Штурмовики руйнували та палили все, що попадало під руку, однак найчіткіше свідки запамʼятали саме побите скло. Німці назвали це Kristallnacht, «Кришталевою ніччю», через блискучі осколки, що встеляли тротуари. Євреї запамʼятають це як Листопадовий погром.
Головним наказом було не допустити мародерства — тільки трощити все на шляху. У хаосі, який настав після цього, наказ багаторазово порушували, коли грабували єврейські домівки та бізнес під виглядом пошуку зброї або «забороненої літератури». Чоловіки в коричневих сорочках удирались у будинки євреїв, на яких донесли їхні сусіди, нищили всі пожитки, різали та рвали меблі й одяг. Матері ховали дітей за спинами, а пари обіймали одне одного в заціпенінні та відчаї, поки в них на очах плюндрували їхні доми.
У Леопольдштадті євреїв, яких ловили на вулиці, везли на Кармелітермаркт і били. Після опівночі синагоги підпалили. Дахи, що виднілися з квартири Кляйнманів, заливало помаранчеве сяйво вогнів Polnische Schul — синагоги на Леопольдсґассе.
Пожежники приїхали, проте штурмовики не дозволяли їм боротися з вогнем, доки той не поглинув цю величну будівлю повністю. Штадттемпель, що стояв у центрі міста, не можна було спалити, бо він прилягав до інших будівель, тож замість цього його розгромили. Розкішні різьблення, оздоблення, красиві золотисто-білі лакофарбові роботи — усе розтрощили й понівечили. Арку та біму скинули й зламали.
Перед світанком почалися арешти. Штурмовики викрадали з вулиць або витягували прямо з домів тисячі євреїв, здебільшого працездатних чоловіків.
Серед перших викрадених були Густав і Фріц Кляйнмани.
