Еріка Манн — німецька письменниця, журналістка й акторка. Донька лавреата Нобелівської премії Томаса Манна. У 1933 році разом із братом Клаусом, Клаус та Терезою Гізе заснували в Мюнхені кабаре Die Pfeffermühle, для якого Еріка написала більшу частину матеріалу, велика частина якого була антифашистською. Після приходу Гітлера до влади емігрувала до Швейцарії. Активно виступала проти нацизму, писала публіцистику, зокрема відому книгу «Школа для варварів» про нацистську систему освіти. Під час Другої світової війни, Манн працювала журналісткою у Лондоні, і вела радіопередачі німецькою мовою для BBC. Продовжувала літературну й журналістську діяльність до самої смерті у Цюриху. Ділимося матеріалом про шлях Еріки Манн.
_____________________________________________________________________________________________________________
Іномовні радіопроєкти у Великій Британії та Сполучених Штатах зіткнулися з надзвичайними викликами під час Другої світової війни — у час, коли тоталітарні режими вже успішно використали радіотехнології для пропаганди. Як стверджували Теодор Адорно та Макс Горкгаймер, такі країни, як нацистська Німеччина, перетворили радіо на інструмент політичних репресій, створюючи пасивних слухачів, які безкритично сприймали фашистські доктрини. Коли в Європі спалахнула війна, партія Гітлера вже повністю контролювала ефір у самій Німеччині, не залишаючи інакомислячим жодних можливостей висловитися в радіопросторі. Але, як показує приклад програми «Germany Calling», нацисти також створили низку іномовних служб, сподіваючись завоювати Європу (а згодом і весь світ) за допомогою ретельно продуманої всеохопної пропаганди.
Технологічний прогрес не покращив міжнародних відносин. Навпаки — транснаціональні ініціативи на кшталт нацистських лише показали, наскільки легко нові комунікаційні системи можуть бути використані для підтримки експансіоністських амбіцій політичних агресорів. Постало питання: як союзники могли створити власні іномовні програми, якщо саме поняття транснаціонального радіомовлення вже було скомпрометоване як інструмент нацистської пропаганди?
Мало хто сумнівався, що поширення контрпропаганди через радіоефір є життєво важливою частиною союзницької інформаційної війни, адже саме так можна було б достукатися до слухачів у Німеччині та заохотити їх скинути тоталітарну владу. Але які саме програми могли б виявитися найефективнішими у переконанні слухачів — тих, хто майже десятиліття жив (свідомо чи ні) під впливом нацистської пропаганди? І хто міг би стати тими довіреними голосами, що здатні вплинути на цих людей?
Еріку Манн варто розглядати в цьому контексті, адже вона брала участь у радіоініціативах по обидва боки Атлантики. Як відома акторка, письменниця й політична активістка, яка рішуче виступала проти Гітлера, а також — як старша донька німецького нобелівського лауреата Томаса Манна — вона стала однією з «зіркових» фігур, до яких союзники зверталися, намагаючись достукатися до німецьких слухачів. У 1940 році міністр інформації Великої Британії Дафф Купер допоміг їй вийти в ефір BBC із промовами до нацистської Німеччини, що дало Манн досвід, який згодом став у пригоді, коли вона консультувала адміністрацію Рузвельта при запуску американських німецькомовних передач у 1942 році.
Космополітична позиція Манн, натхненна політичними переконаннями, відлунювала модерністське прагнення до інтернаціоналізму, однак її робота на BBC припала на час небувалих політичних потрясінь. Тоді інтелектуали на кшталт Манн мусили підтримувати демократичні уряди, які, на їхню думку, не завжди були достатньо ліберальними чи толерантними. Як зазначає Віттінґтон, це була «усвідомлена співпраця»: ті, хто погодився працювати в ефірі від імені союзників, фактично «пожертвували частиною своєї незалежності заради участі в антифашистській боротьбі, яку вважали важливішою за інші (не менш значущі) етичні й політичні питання».
Для Манн це означало участь у транснаціональних радіопроєктах, які проголошували об’єктивність, нейтральність і достовірність як головні ідеологічні принципи ретельно побудованої пропаганди. Проте свідчення про її роботу на BBC показують, що вона усвідомлювала, як культурні стереотипи впливали на те, як саме формувався «голос» Німецької служби BBC: багатьох біженців із нацистської Європи системно не допускали до мікрофона. Як переконана антифашистка, Манн бачила в іномовному мовленні спосіб звернутися до слухачів на окупованих територіях, навіть «перевиховати» їх, і водночас підтримувала стиль мовлення, який прагнув звучати єдино й «нейтрально», маскуючи пропагандистські цілі. Її «голос» як радіоведучої та консультантки був результатом компромісу між її власними політичними переконаннями й адміністративними настановами, що, іноді непомітно, відтворювали соціальні та расові ієрархії навіть у межах антифашистських ініціатив.
Водночас Манн написала оповідання «That Burning Sky», у якому художньо осмислила свій досвід роботи на BBC на початку 1940-х. У цій нереалізованій, художній версії постає критичніший погляд: показано, що люди з різним мовним, національним і культурним походженням спільно створювали той монолітний, «об’єктивний» голос BBC, якому мали довіряти слухачі в Німеччині. Використовуючи реалістичну форму, галерею персонажів і мотиви шпигунської літератури, Манн дослідила механізми, що лежали в основі офіційного наративу «нейтральності» BBC.
Коли Манн прагнула задокументувати практики BBC у всій їхній складності, вона, як письменниця, журналістка й воєнна кореспондентка, природно звернулася саме до художньої форми. Вона розуміла, що не обмежена фактична журналістика, а саме коротке оповідання може показати суперечливі політичні настанови, дебати й голоси, приховані за безпристрасним тоном радіоновин. Разом її опубліковані й неопубліковані, художні й документальні тексти проливають світло на те, як ця модерністська інтелектуалка творчо реагувала на нові публічні простори все більш взаємопов’язаного, багатомовного світу транснаціонального мовлення.
_____________________________________________________________________________________________________________
Веймарська Німеччина та довоєнна активність Еріки Манн
Еріка Манн постійно перебувала в русі — легко перетинала національні кордони та втілювала інтелектуальний космополітизм, що відповідав її статусу представниці молодої авангардної еліти міжвоєнної Німеччини.
Берлін у роки Веймарської республіки був центром бурхливого мистецького життя — саме туди у 1924 році переїхали Манн і її брат Клаус після завершення (або, радше, дострокового припинення) своєї формальної освіти. Тут Еріка навчалася акторської майстерності у Макса Райнхардта, найвідомішого німецького режисера та продюсера авангарду. Та вже незабаром вона почала вести мандрівне життя, яке згодом визначатиме її долю як військової кореспондентки.
У 1925 році вона гастролювала країною разом із Памелою Ведекінд, Густавом Ґрюндґенсом і Клаусом Манном у постановці п’єси свого брата «Аня й Естер» — твору, в якому емоційні та сексуальні заплутаності героїв лише трохи маскували реальні позасценічні стосунки (і шлюбні домовленості) між чотирма виконавцями. У своєму житті й творчості Еріка Манн відкрито демонструвала свої богемні схильності.
«Літературні близнюки Манн», як їх помилково назвали американські газети, прибули до Нью-Йорка в жовтні 1927 року після того, як видавець Горас Ліверрайт попередньо поцікавився, чи не хотів би Клаус Манн вирушити у лекторське турне США . Попри те, що вони майже не володіли англійською, вже незабаром вечеряли з Г. Л. Менкеном і зустрічалися з Ґретою Гарбо в Голлівуді.
Згодом Клаус згадував цю поїздку як «легковажний пролог до серйозніших випробувань, які нам судилося пережити. Репетицію вигнання — ось чим це насправді було». Цей ранній досвід знайомства з американською літературною сценою та індустрією розваг згодом дуже допоміг Еріці — через дев’ять років — коли вона шукала притулок у США, адже дав їй професійні контакти й розгалужену мережу впливових друзів.
Однак, коли Манн повернулася до Сполучених Штатів уже як емігрантка, багато що змінилося. Вона стала переконаною противницею нацизму, покинула Німеччину в 1933 році й гастролювала Європою з політичним кабаре Die Pfeffermühle, що у дотепних скетчах і піснях висміювало нових німецьких лідерів. У 1935 році її позбавили німецького громадянства, але «шлюб за розрахунком» із поетом В. Г. Оденом забезпечив їй британський паспорт, який пізніше відкрив шлях до її професійної діяльності у Великій Британії як військової журналістки та ведучої BBC.
Вже після прибуття до США у 1936 році Манн розпочала кар’єру публічної лекторки — виступала перед старшокласниками в місті Талса, жіночим клубом у Піттсбурзі та Американським єврейським конгресом у Чикаго, намагаючись переконати слухачів у тому, що війна проти Гітлера неминуча, а після її початку — що необхідно якнайшвидше оголосити про участь у ній.
Попри активну політичну діяльність, Манн прагнула повернутися до Європи. У 1938 році вона разом із Клаусом вирушила до Іспанії, щоб висвітлювати громадянську війну у своїх радіопередачах і газетних статтях. Того ж року вона опублікувала книжку, яка стала її найрізкішою критикою нацистського режиму — «Школа для варварів», дослідження нацистської системи освіти, яка, як стверджувала Манн, використовувала школу, молодіжні організації, друковані ЗМІ, радіо й кіно, щоб нав’язати покору нацистській ідеології.
Ця публікація позначила остаточний перехід Манн від безтурботної юної виконавиці до політичної коментаторки. Якщо раніше вона висловлювала свої особисті та сексуальні погляди через експериментальні форми, то тепер вважала письменство — особливо журналістику — насамперед засобом викриття масштабної гуманітарної кризи, що розгорталася в Європі.
Водночас її космополітичне світосприйняття та ранній інтерес до експериментальних сценічних практик зробили її ідеальною кандидаткою на нову роль — радіоведучої німецькомовних програм BBC, які почали розробляти у вересні 1938 року.
_____________________________________________________________________________________________________________
Голос Німецької служби BBC
У травні 1940 року Еріка Манн написала листа Даффу Куперу, пропонуючи свої послуги як ведучої BBC. Вона сподівалася, що зможе допомогти у зусиллях пробудити опір серед німецьких слухачів проти нацистів. Як видно з її листа, це було завдання, у яке вона щиро вірила. Вона не лише зазначала, що «змогла б виконувати корисну роботу для німецькомовних радіопередач із Лондона», а й наголошувала, що «можна сподіватися на певні результати, якщо правильні люди звертатимуться до цієї хворої нації правильним чином».
Восени 1940 року Манн виступила сім разів у ефірі Німецької служби BBC; наступного року вона зверталася до німецьких слухачів вісім разів, а у 1943 році повернулася до мікрофона BBC ще для двох виступів, адресованих Німеччині та Австрії.
Промови Манн не були зібрані у збірку, і лише три з них збереглися у вигляді машинописів. Втім, в інших своїх текстах вона докладно описувала зміст цих виступів:
Приблизно раз або двічі на тиждень я зверталася до німців. Я говорила їм, що вони воюють, страждають і помирають за погану, злу, безнадійну справу — справу, яку решта людства ніколи не дозволить перемогти. Я розповідала їм про рішучість британців і американців довести цю боротьбу до кінця, байдуже, скільки вона триватиме і яких жертв вимагатиме. І знову й знову я благала їх отямитися й уберегти світ — включно з німецьким народом — від зростаючих жахіть затяжної війни, яка зрештою могла мати лише один результат: знищення гітлеризму ззовні, якщо тільки вони самі не захочуть скоротити та змінити катастрофу, покінчивши з нею власними силами.
Те, що її виступи помічали у Німеччині, підтверджують дані, зібрані спостерігачами BBC. Вони зафіксували, що наступного дня після одного з її виступів 1940 року радіостанція Deutschlandsender вийшла з програмою під назвою «Еріка Манн в ефірі». У ній стверджувалося, що «Еріка Манн, добра прийомна дитина плутократії, яка належить до тієї лондонської кліки емігрантів, котра значною мірою винна у цій війні та завжди енергійно виступала проти фюрерових спроб досягти англо-німецького порозуміння», «вчора виступила на лондонському радіо» і «взяла на себе завдання применшити значення німецьких повітряних нальотів, не виявляючи жодного співчуття до сотень тисяч лондонців, які, за повідомленнями американських журналістів, стали жертвами злочинної політики Черчилля».
Той факт, що державна німецька радіостанція вважала за потрібне випустити контрпропаганду у відповідь на виступ Манн на BBC, свідчить про те, що нацисти визнали її повідомлення досить впливовим, аби його спростовувати.
Ба більше — у своєму інтерв’ю американській радіостанції WMCA від 31 жовтня 1940 року Манн майже з гордістю підтвердила цей факт. Розповідаючи про свою роботу на BBC, вона сказала американським слухачам:
Völkischer Beobachter, власна газета пана Гітлера, нападала на мене; німецьке радіо нападало на мене; і навіть лорд Го-Го [прізвисько британського пропагандиста Вільяма Джойса] удостоїв мене честі відповісти на одну з моїх передач.
Однак навіть усередині самої BBC виступи Манн викликали обговорення й критику. Ці дискусії щодо її придатності як радіоведучої дають змогу зрозуміти, якими міркуваннями керувалися при ухваленні рішень про німецькомовне мовлення на початку війни. Як показують внутрішні меморандуми, на початку її радіокар’єри існували суперечки щодо того, чи має Манн виступати анонімно, чи під власним іменем. Загалом іммігрантам, особливо відомим противникам нацизму, заборонялося безпосередньо звертатися до німецької аудиторії через мікрофони BBC. Хоча листи німецьких слухачів, отримані під час війни, свідчили, що їм були цікаві «виступи співвітчизників», більшість німецьких емігрантів у BBC виконували допоміжні функції.
Як зазначає Стефані Зойль, «претензія BBC на правдивість» стала важливою (і, ймовірно, ефективною) «частиною британської пропагандистської стратегії», яку не можна було підривати, даючи мікрофон людям, чиї політичні погляди або походження вже зробили їх ворогами Третього Рейху — і, отже, в очах BBC, позбавили їх статусу об’єктивних коментаторів.
Попри те, що німецькомовні емігранти активно готували й перекладали тексти для своїх британських колег, директиви воєнної пропаганди зобов’язували корпорацію приховувати цю багатокультурну співпрацю, яка фактично створювала той нейтральний голос, з яким диктори зверталися до слухачів у Німеччині.
У випадку Манн продюсери BBC мали вирішити, чи можна використати її родинний зв’язок із двома найвідомішими німецькими письменниками — її батьком і дядьком Генріхом Манном — у пропагандистських цілях. Чи захочуть люди в Німеччині взагалі слухати все, що вона скаже? Архівні свідчення показують, що спочатку BBC ухвалила рішення проти цього: Манн попросили виступати анонімно під час першого ефіру 1940 року. Згодом вона отримала дозвіл говорити під своїм ім’ям, але й тоді її передачі викликали суперечки, адже не завжди узгоджувалися з офіційними урядовими директивами пропаганди.
Маючи в розпорядженні лише обмежену кількість листів від слухачів, співробітники BBC часто діяли навмання, намагаючись одночасно забезпечити ефективність пропаганди, дотримання журналістських стандартів, узгодження із державними директивами та водночас — «переконання» слухачів перейти на бік союзників. Манн, яка так прагнула, щоб «правильні люди зверталися до хворої нації правильним чином», очевидно, швидко адаптувалася до роботи у BBC — адже скарг на зміст її пізніших виступів більше не надходило. Навпаки, тексти її збережених радіопромов 1941 року свідчать, що вона цілком увійшла в русло вимог корпорації. Якщо у виступі Inside Germany від 30 липня 1941 року вона ще вживала категоричні образи на кшталт «зміїного погляду фюрера», то в промові до з’їзду британських профспілок від 4 вересня 1941 року її тон уже став стриманим і фактологічним.
Отже, професійна співпраця Манн із BBC на початку 1940-х років найкраще описується як період навчання. У невеликих, задушливих студіях, серед численних інших противників нацизму, вона стикнулася з викликами однієї з ключових цілей британської пропаганди — вироблення стабільного, на позір об’єктивного тону мовлення, який слухачі безпомилково впізнавали як голос німецької служби BBC.
_____________________________________________________________________________________________________________
Робота Манн у «Голосі Америки» в США
Отриманий у Лондоні професійний досвід Манн використала вже по той бік Атлантики.
Вона вірила, що Сполучені Штати мають моральний обов’язок допомогти Великій Британії у боротьбі з фашизмом. Щоб підсилити цей аргумент, вона створювала образ героїчної, демократичної Британії — навіть якщо це не зовсім відповідало її власним досвідам.
Після оголошення штатами війни (грудень 1941) Манн долучилася до роботи нового пропагандистського радіопроєкту — Voice of America (VOA), створеного в лютому 1942 року під егідою Office of the Coordinator of Information. Вона стала консультанткою і вже у звіті “Broadcasting to German Women” (1942) нагадувала продюсерам:
Німці, які слухають наші передачі, ризикують своїм життям. Ми ніколи не повинні забувати: німецький комік, який сміє насміхатися з нацистів на сцені Мюнхена, наражає на небезпеку себе, але не свою аудиторію. Ми ж — наражаємо на небезпеку свою аудиторію, але не себе. У цьому вирішальна різниця.
Вона добре знала, що слухачів «ворожих станцій» у Німеччині могли чекати тривалі тюремні строки або навіть страта. Саме тому німецькі працівники BBC, зокрема Карл Брінітцер, розробляли техніку “Bri-style” — скорочене мовлення, яке мало полегшити розуміння на мінімальній гучності радіо. Манн поділяла цей підхід: «Краще сказати менше, ніж відштовхнути слухача великою кількістю слів, небагато з яких виправдовують ризик».
Вона також рекомендувала структуру програм:
-
простi новини без коментарів,
-
об’єктивні коментарі,
-
особисті звернення відомих осіб,
-
розважальні фічери — сценки, пародії, навіть імітації Гітлера.
Це саме ті формати, які вже успішно використовувала німецька служба BBC. Манн також пропонувала орієнтуватися на «щоденне життя німців», можливо, маючи на увазі популярну серію “Frau Wernicke” — сатиричні монологи «простуватої патріотичної берлінки», яка з іронією викривала наслідки війни.
Попри її професійність, співпраця з VOA тривала недовго. У березні 1942 року Манн подала у відставку, звернувшись із листом до драматурга Роберта Е. Шервуда, координатора американських закордонних інформаційних служб. Вона скаржилася, що їй не дали завдань, гідних її досвіду:
Я написала лише кілька текстів для короткохвильової програми, але не можу брати від уряду щедру платню, не переконавшись, що ці передачі справді ефективні — як письменниця, продюсерка чи акторка.
Манн також наголошувала на технічній марності короткохвильового мовлення для німецької аудиторії: «У Німеччині лише п’ять груп людей мають короткохвильові приймачі — нацистські чиновники, великі промисловці, військові льотчики, моряки та радіофахівці. Тому “говорити до жінок Німеччини через короткі хвилі” — безнадійна справа. Вони мають лише “народні приймачі” (Volksempfänger), які не ловлять короткохвильовий діапазон». «Присвячувати свій час створенню “пропаганди”, яку ніхто не почує, — сумніше, ніж писати вірші лише для власної шухляди», — підсумувала вона.
Хоча ці оцінки виявилися надто песимістичними — проблеми передачі невдовзі вирішили спільно з BBC — розчарування Манн у «психологічній війні» було відчутним. Після вступу США у війну вона вважала перемогу союзників неминучою і переключилася на публіцистику про повоєнне відновлення Німеччини та відповідальність союзників за майбутній порядок у Європі.
Саме в цих пізніших текстах критика західних демократій стала відвертішою. Коли перспектива перемоги стала очевидною, підтримка Манн «вільного світу» вже не була такою безумовною, як у перші роки війни. Ще до офіційного вступу США у війну вона висловила цю напругу найвідвертіше у своїй неопублікованій новелі “That Burning Sky”. Тут Манн ставить під сумнів власну співпрацю з бюрократичними структурами союзників, які, на її думку, потребували глибокого оновлення.
Інакше кажучи, Манн була переконана: навіть демократичні країни мають переглянути власні політичні структури, щоб міжнаціональні мирні стосунки стали можливими. Створення кращого світового порядку, на її думку, вимагало, щоб демократія «перемогла не лише ворога, а й власні слабкості та застарілі уявлення, які зробили її вразливою» (Mann, Searchlight through the Blackout, 20).
У перші роки війни ці переконання Манн залишалися здебільшого невисловленими. Але оповідання “That Burning Sky” дало їй змогу критично переосмислити власну професійну залученість у пропагандистський наратив, який — під приводом об’єктивності, прийнятої як синонім моральної переваги — відкидав різноманітність досвідів і голосів.
_____________________________________________________________________________________________________________
Джерело: modernismmodernity.org
_____________________________________________________________________________________________________________
В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
Замовляйте книги на сайті інтернет-магазину laboratory.ua: кешбек і безкоштовна доставка за замовлення від 500 грн
Більше актуальних видань шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratory.ua
