Реалізація культурної політики та становлення Українського культурного фонду. Розмова з Юлією Федів у другому епізоді подкасту «Лабораторія сенсів»
За якими принципами відбувалося становлення Українського Культурного Фонду? Яким було зближення інституції і підходів фонду до Європейської інтеграції України? І чому платник податків має фінансувати зі своєї кишені витрати на культуру? У другому випуску подкасту «Лабораторія сенсів» запросили до розмови Юлію Федів, першу очільницю Українського культурного фонду. Говорили про історію становлення інституції, підтримку культури державним фондом та систему реалізації культурної політики. Про довіру до держави, європейський досвід та перспективи майбутнього. Окрім цього, спробували окреслити виклики часу та сценарії їх подолання.
Які були очікування, коли ти очолювала Український культурний фонд у 2018 році?
Загалом я з дитинства дуже цікавилася історією нашої держави й мала мрії колись бути дотичною до написання сторінок новітньої історії України, тому шукала можливості попрацювати в державних органах. Тому коли відкрили конкурс на посаду виконавчої директорки УКФ, я на той момент вже рік очолювала Національне бюро «Креативна Європа», і воно теж було частиною державної установи Українського центру культурних досліджень. За це рік я вже трохи зрозуміла, як функціонують бюджетні установи, які є проблеми, які позитиви.
Вирішила спробувати свої можливості, створити інституцію з нуля. Звичайно, тоді були такі рожеві мрії, що на хвилі революційного духу 2014 року, реформ, глобальних змін ти будеш дотична до чогось великого й масштабного. Саме з таким баченням, такою візуалізацією я хотіла побудувати інституцію за європейськими принципами, тому що довгий час працювала в європейських фондах, міжнародних організаціях і хотіла створити щось подібне в Україні.
А що за принципи?
Для мене основним був принцип довіри — хотілося створити інституцію, яка фінансується з державного бюджету і якій довіряють люди. Бо протягом років я завжди відчувала глобальну недовіру від громадського сектору до державних службовців, установ. Була глобальна зневіра. Тому перший принцип — принцип довіри й прямого діалогу між державною установою і громадськістю. Другий — принцип прозорості, щоб усі процеси, які відбуваються всередині інституції, були зрозумілі рядовому громадянину України, і він розумів, куди йдуть його податки, на які проєкти, що в результаті відбувається всередині інституції: які люди працюють, якими принципами керуються, працюючи на державу.
І третій — це принцип «доброго врядування» — good governance — коли процеси вибудувані настільки чітко і легко, що ті люди, які з громадського сектору і міжнародних організацій заходять в установу (бо мені хотілося, щоб співробітниками УКФ були не держслужбовці, які працюють у сфері 20-30 років, а люди ззовні, що захочуть зайти в державну установу) розуміли, як функціонує державний апарт і що це не так страшно, як здається. Принцип належного врядування хотілося інтегрувати в діяльність УКФ. І, звичайно, принцип екосистемності.
Вірилося, що УКФ буде лише однією з перших інституцій і відбудеться децентралізація на рівні профільного міністерства, створення ряду інституцій, які будуть настільки сильними, що запрацює нарешті екосистема культурно-мистецького поля в Україні. Бо цієї екосистеми не було, хтось щось робив, але загальної картинки, розуміння взаємозалежності й взаємопов’язаності не було. Ці принципи хотілося запровадити в інституцію, яка створювалася з пачки паперу, папки і витягу з ЄДР, які я отримала й почула «Розпочинай».
Чи було розуміння, чому УКФ відкрився лише у 2018 році, аж на 28 році незалежності?
Мені здається, якщо знаєш історію України, то не варто говорити, що щось пізно чи рано. Добре, що воно відбулося. На мою думку, важливо було те, що ініціатива йшла знизу вгору. Вона йшла від громадських активістів, які ще в стратегії 20-25 прописали необхідність створення незалежного органу, який на конкурсних засадах надаватиме державну підтримку. До цього система була більш централізованою, усі рішення піднімалися нагорі і для підняття цих рішень потрібні були люди, які б повірили і захотіли відпустити важелі впливу на різні напрямки, не лише формування, а й реалізації культурних політик. І взагалі про стратегію, яка була б максимально наближена до практики. Перша стратегія, яка була реалістичною, на мою думку, це стратегія 20-25.
Звідки взялася Юлія Федів? З чого почалося зацікавлення культурою?
Бажання працювати в сфері культури, а точніше, дипломатії в мене виникло у 8 класі, це був урок професій. До 8 класу я була на 101% впевнена, що буду лікарем. У мене сім’я лікарів, і з маленького віку мені говорили, що у мене майбутнє лікаря. Я мала обрати тільки ким я буду: кардіохірургом, чи окулістом, чи гінекологом.
А у 8 класі на уроці почали розповідати, що у Чернівецькому національному університеті (а я з Чернівців) відкрився новий напрямок — дипломатія, міжнародні відносини. І я захопилася дипломатами й цією професією. Після закінчення школи переконала батьків, що медицина — це не моє, і я йду в дипломатію. Вже під час навчання в університеті, коли я вивчала різні профайли дипломатів, то мені імпонувала саме культурна дипломатія. Як через soft power, тобто м’яку силу, можна налагоджувати культурні зв’язки між країнами, всередині країни.
Взагалі я мріяла бути послинею або працювати у Міністерстві закордонних справ. З цією мрією я поїхала навчатися в Німеччину, і після повернення першою моєю роботою було польсько-німецько-українське товариство, де я курувала культурно-соціальні проєкти. Якось так доля перевела мене від дипломатії в сферу культурного менеджменту, і з 2011 року, відколи я повернулася, працюю в культурі. До 2021 року, якраз ювілей — 10 років.
Чи можеш пояснити, як платнику податків, чому потрібно фінансувати зі своєї кишені витрати на культуру?
Я люблю робити аналогію з порожньою кімнатою. Уявіть, що ви в порожній кімнаті, і вас нічого не оточує, крім білих стін. Це те саме, що жити в будь-якій державі без культурного поля. Бо всі елементи побуту, все, що нас оточує, — це елементи культури: від мови, якою ти говориш, до одягу, який ти носиш, меблів, на яких сидиш, книги, що її читаєш, чи телекінопродуктів, які споживаєш. Навіть те, як ти дивишся на життя, бажання подорожей — все це елементи культури. Тому якщо ви не хочете жити в кімнаті з білими стінами, вам потрібно інвестувати в культуру, щоб наповнити життя сенсами, змістами. Для цього і потрібна культура, на побутовому рівні.
Які були відчуття, враження, коли ви зрозуміли, що у вас в руках певна статистична інформація про те, на що сьогодні спроможна певна кількість людей, які можуть створювати продукти, сенси і займатися обрамленням культури певного регіону?
Ми жили в ілюзії, що нічого не відбувається, то навіщо тоді інвестувати в сферу культури, якщо ніхто там не працює. Коли ми проводили перші круглі столи і робили прогнози, скільки ж подасться на перший конкурс, то думали, що прийде десь 100 заявок від лідерів культурно-мистецького поля, про яких всі знають, які десятки років ведуть свої проєкти і неодноразово отримували допомогу від держави, регіональної влади.
А тут за місяць понад 700 заявок з різних куточків України, з різних напрямків мистецтва. Для нас це уже було показником, що є величезна потреба в підтримці ініціатив як на національному, так і на локальному рівні маленьких громад. З кожним роком ми бачили, що цей запит збільшувався. Першого року 700, наступного — 3000, цього року 4000 заявок. А це 4000 ідей, які живуть в головах наших громадян. По-перше, вражає талановитість і творчість українців.
Багато чого потрібно було просто підсвітити, бо ці ініціативи уже існували. Дуже багато подавалися або з маленькими фестивалями, або з театральними постановками, які показували на місцях. Завданням УКФ на перші три роки було не лише підтримати сильних, про яких уже знають, а й показати менші, нішеві ініціативи, показати, наскільки різноманітною є культурно-мистецька спільнота України. І наскільки потрібно інвестувати і мотивувати не лише з державного бюджету, а й з місцевих, від приватних спонсорів, тому що є великий потенціал, можна побачити якісні результати. Ми були приємно вражені.
А як виміряти ефект від цього?
В Україні, на мою думку, не досить якісно прописана саме система моніторингу результатів якихось інвестицій. У сфері культури про це найважче говорити, бо дуже часто продукт є більш ціннісним, ніж фізичним. Якщо ти інвестував у виготовлення меблів, то можеш їх відчути, побачити їхню якість. А коли ти інвестуєш в музичний чи театральний продукт, то важливо, який психоемоційний ефект отримуєш від перегляду. Як це змінює твій світогляд? Ми для себе почали розробляти різні показники успіху державних інвестицій.
Це можуть бути як фізичні й матеріальні показники, тобто ти інвестував — отримав результат (вистава відбулася, музична група провела концерт, фільм відзнятий і вийшов на широких екранах, видана книга), але є і додана вартість, яку не можна відчути відразу. І тут іде уже ретроспектива вимірюваних показників за наступні 3-5 років. Як змінюється світогляд українців завдяки тому, що збільшується кількість і якість українського культурного контенту. Як змінюються наші цінності, звички? Для цього потрібно теж багато інвестувати в аналітику, дослідження, щоб розробляти механіку дослідження цих показників.
Тобто це соціологія?
Так. Ми розпочали із соціології і у 2020 році проводили соціологічне опитування по Україні не серед людей зі сфери культури і креативної індустрії, а саме серед споживачів контенту. Це можуть бути базові питання, наприклад, «А як ви у своєму містечку проводите вільний час?». І три роки тому відповідали щось на кшталт «Дивлюся телевізор удома». «Які програми?». «Брат 2». А через три роки ти питаєш ту саму людину, і вона уже відповідає «У нас у бібліотеці відкрився новий простір. Місцева влада інвестувала, і тепер проводжу там час з дітьми». Або «Я прочитав дуже цікаву книгу молодого українського автора».
Це уже відбувається?
Юлія: Уже відбувається. Тому в УКФ є аналітичний відділ, який якраз проводить аналіз впливу УКФ на різні сфери культурно-мистецького життя, у які ми інвестуємо державні кошти. Соціологію ми проводимо через Prozorro, через відкриті тендери, шукаємо соціологічну агенцію, даємо технічне завдання. У 2020 році, наприклад, це відкрито на сайті УКФ.
А міністерство погоджується з тим, що УКФ підтримує не тільки сильних, а й слабших?
Для цього в УКФ ми мали більше 10 програм. У нас були такі програми, як «Знакові події», куди заходили сильні гравці, які мали широку аудиторію. І були окремі програми для регіональних, моносекторальних проєктів. Саме тому ми підходили до цього через програми.
А бюджет сильно відрізняється?
Так. У нас був максимально диверсифікований підхід. УКф за три роки намагався охопити справді все, і це було важко. Зараз уже можна говорити про вужчу спеціалізацію, бо ми заявили про себе, дали віру культурно-мистецькій спільноті у те, що держава готова їх підтримувати. Далі можна над цим працювати. За три роки було три різних міністерства з трьома різними візіями розвитку культури, тому, зрозуміло, важко говорити про одну позицію. Кожен склад міністерства мав своє бачення.
Те, що у нас проблема зі спадковістю і сталістю не тільки в культурі, а й взагалі в сфері державної політики, це зрозуміло. Кожен новий вважає, що він може зробити краще і відповідно нівелює напрацювання попередніх. На мою думку, це дуже шкодить нашій державі. Ми маємо зрозуміти, що усі працюємо на одне, ставитися з повагою. Якщо ми не поважатимемо один одного й шукатимемо ворогів всередині своєї країни, серед попередників, то майбутнього у такої країни немає.
Що так вплинуло на ваше сприйняття: німецька освіта чи щось інше?
Я люблю систематизувати своє особисте життя і все, що мене оточує. Ти маєш зрозуміти, навіщо ти щось робиш у житті, бо воно у нас одне. Маєш щодня відповідати собі на питання «Навіщо я проживаю цей день і що в результаті отримую?». Краще мати план, який може реалізуватися або ні, ніж його не мати. В цьому наша проблема.
Дуже часто люди заходять, включають турборежим і намагаються щось встигнути, бо «у мене короткий відрізок часу». У тебе короткий, але в контексті держави — ні. Ти як один з етапів чогось глобального. Я більше людина zoom out, яка любить дивитися на речі глобально, шукати взаємозв’язки і бачити в довгій перспективі результати дій. Якщо ти мислиш так, то так і починаєш будувати інституцію. Ти мрієш, що ця інституція буде жити й без тебе, бо це не твоя, а державна інституція. Навіть якщо й приватна, то вона створена не для тебе, а для інших. Можливо, це риса характеру, виховання.
Чи була в УКФ європейська підтримка?
У нас була тісна співпраця з представниками ЮНІКА — це сукупність інституцій країн ЄС, які працюють в Україні: Британська рада, Ґете інститут, Французький, Польський інститути. Свої зв’язки, як керівниці Національного бюро «Креативна Європа», я теж перенесла в УКФ. Ми запускали багато спільних програм. Якщо в контексті з Британською радою, то це програма «Інклюзивне мистецтво». Вона формувалася разом з британцями, ми мали британського консультанта, який допомагав нам розробляти теорію змін: як виглядатиме програма, як вимірювати її вплив на суспільство. Тому діалог УКФ із закордонними інституціями, які знаходять в Україні і за кордоном відбувався постійно, і ми завжди чули досить якісну оцінку роботи УКФ.
Навіть коли представництво ЄС в Україні спільно з іноземними партнерами запускало програму «House of Europe», вони брали за приклад процеси з УКФ. Вони брали наш досвід, коли запускали свої культурні програми, бо вважали, що наш досвід є більш зрозумілим, і ми прозоріші й чіткіші, ніж закордонні інституції, що діють в Україні. УКФ є членом міжнародної спільноти культурних фондів, куди входить більше 100 організацій з різних країн, і ми теж постійно обмінювалися досвідом з колегами не лише з країн Європи, а й з іншими партнерами. І проблеми схожі: недовіра до державних органів є скрізь. Інше питання, як ці інституції працюють з недовірою.
Тут ми уже брали досвід європейських колег. Якщо брати мій досвід, наприклад, роботи в німецькому парламенті і співпраці з профільними комітетами двох скликань Верховної Ради, то це небо і земля. У німецькому парламенті до кожного питання підходять у перспективі 3-4 років: обговорень, комунікацій, круглих столів, випрацьовують нормативно-правовий акт настільки чітко, що потім придертися до нього дуже важко. Вони дивляться загальну картинку і після цього уряд формує підзаконні нормативно-правові акти, які чітко регулюються законами. В Україні дуже часто закони пишуть швидко, і один комітет не чує іншого.
Виходить, що ти запускаєш свої пропозиції змін до закону, кожен додає щось своє без бачення загальної картинки. Загального круглого столу, де сиділи б представники профільної інституції, міністерства, профільного комітету, бюджетного, податкового комітету і спільно дивилися на проблемну тематику, не було. Наприклад, питання грантів у сфері культури. Якби спільно обговорювали і вносили зміни, потім би розуміли, в які інші нормативно-правові акти треба внести зміни, щоб потім це запрацювало. В Україні це здійснюється спорадично, бо вважають, що головне, аби цей закон був прийнятий. Треба йти на компроміси, і в кінці ти отримуєш документ, з яким просто не можеш працювати.
В німецькому парламенті було трохи по-іншому. І відповідно впливає взаємовідповідальність між різними органами влади й підзвітними інституціями. Це теж присутнє в європейській практиці. Коли я працювала в німецькому фонді, то у нас була чітка якісна комунікація з урядом Німеччини, з профільним міністерством, з дотичними міністерствами, хоча це було просто представництво в Україні — Німецька агенція технічної допомоги.
Але настільки чітко були розписані всі процедури, що працювати було просто. Тому дуже багато людей, які хотіли розвиватися, йшли. Бо ти заходиш як елемент глобальної машини, що працює з тобою чи без тебе. Заходиш і чітко розумієш свою функцію, які дії до чого призведуть, яку відповідальність понесеш, якщо щось порушиш. В Україні це такий хаос. Сьогодні твої дії можуть бути сприйняті, як прогрес, реформа, а завтра, як правопорушення. І ти ніколи не знаєш, хто цією ситуацією скористається.
Дуже багато прогалин у нормативно-правовій базі, багато нестиковок. І багато людей, які сидять у державних установах, в певний момент обирають нічого не робити. І я розумію, чому: коли ти нічого не робиш, ти не будеш допускати помилок, але й не доб’єшся прогресу. А коли йдеш на ризик і щось робиш, то маєш розуміти, що твої дії будуть правильно витрактувані, а не протягом того, як ти дієш, ще 150 разів поміняють закон. Поміняють правила гри в процесі гри, так би мовити. Цього в європейських колег я не зустрічала. Там є тяглість, спадковість.
В Німеччині протягом трьох років життя я вперше почала відчувати розслаблення і віру в завтрашній день, бо коли ти заходиш навіть у громадський транспорт, то бачиш спокійних усміхнених людей. Коли йдеш в університет, то тобі дуже легко розв'язати якесь питання, бо система так налагоджена. І тобі цей комфорт дозволяє радіти й відчувати себе людиною.
Які у вас подальші плани?
Наразі я взяла тайм-аут, бо мене охопила певна зневіра щодо розвитку держави, тому мені треба відновити цю віру в собі, і в те, що мої дії можуть принести щось позитивне. Я планую поки працювати над собою, над відновленням себе, а далі ближче до літа дивитимуся за межі себе й шукатиму, як рухатися далі, або спробувати себе в приватному секторі, або повернутися в міжнародний. А поки що взяти паузу у співпраці з державою. Тому час покаже. Конкретних планів у мене ще немає.
А нам в контексті майбутнього треба дивитися в сторону Німеччини, більш соціалістично спрямованої країни, чи в сторону США або Британії, більш ідивідуалістичних країн?
Мені здається, нам треба подорослішати, подивитися на себе і зрозуміти, яка наша українська модель. Бо якщо працюючи на міжнародних грантодавців, порахувати, скільки грошей було інвестовано американцями, німцями в написання стратегій, пошуку спільного бачення України як держави, то ці гроші можна було використати на щось інше.
Не жалкуєте про три роки, проведені в УКФ?
Це були насправді важкі, але дуже круті роки. Я не жалкую, що працювала на державу, бо зрозуміла все зсередини. Я вдячна тим, хто роками працює на державу, чесно працює в сфері державного управління. Можливо, я коли-небудь туди повернуся. Але зміни йдуть дуже повільно. Ми хотіли побудувати оазу в пустелі, а ми таки існуємо в пустелі. Тому маю надію, що колись Україна даватиме більше можливостей ініціативним людям рухатися далі, а в нас у суспільстві буде більше поваги до людської праці, як такої.
Поговорімо про книги. Що ви зараз читаєте? Які книжки у вашому серці?
Зараз читаю декілька книг паралельно. Зараз у мене є час. Читаю Борхеса. Я повернулася до Ольги Кобилянської і її твору «Людина». Він мене вразив у школі й зараз вирішила перечитати. Про емансипацію, фемінізм. І Тоні Джат про історію. Якраз зараз є час проаналізувати.
Мені дуже подобаються твори Цвейґа. Стендаль теж. А з українських авторів, як не тривіально, але Тарас Шевченко. Моя бабуся була вчителькою української мови та літератури, тому з трьох років я вчила все це на пам’ять. «Кобзар» зі мною. І Ольга Кобилянська, про яку вже згадувала. Вона якраз з моїх країв. З сучасних Забужко «Книга полин».
