Коли угоди скріплюють кров’ю: про романтичне фентезі у розмові з Алексіс Менард
Романтичне фентезі давно вийшло за межі «казкових» історій: тут є інтрига, небезпека і стосунки, які загострюють сюжет, а не просто прикрашають його. У розмові з Алексіс Менард говоримо про її «Дім прокляття і крові» — урбаністичний світ, де стімпанк це не декор, а спосіб мислення міста: правила, механізми, технології й заборонена магія, що діють пліч-о-пліч. Якщо вам подобаються книги про мафію, але хочеться, щоб поруч із клановими іграми були ще магія й напруга, це інтерв’ю точно варте уваги. А ще — це гарний орієнтир аби дізнатися, як авторка будує хімію між героями та працює з розвитком сюжету.
Шукаєте фентезі, де є не лише романтика, а й драйвова фабула — з угодами, клановими конфліктами та небезпекою на кожному кроці? Тут саме той випадок. Ми зібрали в одному матеріалі найцікавіше з інтерв’ю з Алексіс Менард: як народився сетинг індустріального міста, чому стімпанк це і про атмосферу, і про правила світу, та як поєднати романтичне фентезі з детективною лінією так, щоб напруга не провисала.
Окремо говоримо про те, як працює троп «шлюб за домовленістю», чому «ворог» може бути союзником, і як авторка підходить до теми кланів — якщо вам близькі книги про мафію, ці спостереження точно зацікавлять. Читайте матеріал щоб побачити, як із досвіду, дисципліни й точних рішень у сценах народжується історія, від якої складно відірватися.
___________________________________________________________________________________________________
Якими були Ваші відчуття після виходу книжки «Дім прокляття і крові»?
Я була дуже схвильована й щаслива, коли вона нарешті «вийшла в люди». Це була довга дорога — самвидав, пітчинги, усе це… Довгий шлях, але так круто, що тепер вона вже тут.
Люди часто не усвідомлюють, скільки зусиль і праці йде на написання роману. Перш ніж ми зайдемо в сам процес письма — розкажіть, будь ласка, як це відчулося для Вас цього разу?
Письмо стало для мене роботою… Не як хобі — я пишу все життя, як і більшість авторів. Але лише нещодавно я реально спробувала зробити щось із себе у письменницькому світі. Так, це був довгий шлях. Серйозно взялася десь у 2020-му, а побачила книжку на полиці вже у 2025-му. Тож так, знадобився час. Я багато чого навчилася і це була ще та пригода.
Пригадайте момент, коли побачили свою книжку на вітрині книгарні... Як це? Спробуйте передати цей момент тим, хто мріє бути автором і ще не переживав такого.
Це робить вартими всі ті важкі дні: всі «ні», всі відмови, сльози в ліжку, дні, коли думаєш «я не можу», сумніви, синдром самозванця — усе. І ти ніби забуваєш увесь негатив, який був на шляху. Це дуже сюрреалістично. Наче твій маленький трофей: поставив на полицю — і ось вона, стоїть. Я завжди казала: мені не обов’язково потрапити в офлайн-магазин, бо в самвидаві на Amazon і онлайн-продажах у мене все було добре. Але коли книжка з’являється в магазині — це підтверджує, що все не дарма. Це дає відчуття валідації своєї роботи.
Яке у Вас творче/професійне середовище там, де Ви живете? Чи занурюєтеся в це середовище: клуби, зустрічі, спільноти?
Я дуже «соло». У мене двоє маленьких дітей, чоловік із дивним графіком, і писати я можу зазвичай з 10 вечора до півночі або під час денного сну дітей. Тож я майже не виходжу з дому. Я живу в сільській місцевості в Південній Луїзіані — там складно знайти «своїх». Книжкові клуби є, але зустрічі в такі години, що я не встигаю. Я намагаюся розширювати коло. Натомість у мене є класна онлайн-спільнота: друзі з Instagram, письменники — ми переписуємося щодня. Я, здається, з ними говорю більше, ніж із власною мамою. І це дуже підтримує. Бути онлайн все ж зручніше.
Коли Ви вперше зрозуміли, що письмо — це те, чим Ви хочете займатися в житті?
Моя історія почалася під час COVID. Я працювала медсестрою в онковідділенні й доглядала людей мого віку зі 4 стадією — термінальний рак. Вони помирали у 30. І я думала: «Я хочу так до кінця життя? Це мій шлях? Це моє покликання? Чи це моє призначення бути тут?». Того ж року я народила дитину — це було дуже важко через ковід; у малюка були проблеми, багато спеціалістів були моїми постійними сцпутниками. Довелося звільнитися. І коли я втратила роботу, я втратила й ідентичність. Бо все життя я йшла до професії, кар’єри, а коли це зникло — я не знала, хто я.
Пам’ятаю, як о другій ночі не спала з дитиною, яка не їла і не спала, і подумала: «Ну тоді бодай спробую написати ту книжку, яка давно в моєму списку мрій». Я завжди хотіла написати книжку, колись навіть писала — в юності. Але потім були школа, коледж і це відсунулося. А тоді я ніби мала час: немає графіка роботи, я не підзвітна нікому, окрім цього крихітного створіння. І в ті години, коли я була без сну з немовлям, я писала.
І раптом я усвідомила: «Ого, я реально написала 400-сторінкову книжку від початку до кінця: з початком, серединою і фіналом». Вона була непогана, але допрацювання потребувала. Я чомусь навіть намагалася її пропонувати видавцям (я тоді не розуміла, що вона ще «сира»). Але отримувала багато підбадьорливих відповідей: «Ти ще не там, але в тебе є потенціал».
Я сказала собі: «Окей», — і написала ще одну книжку; її взяло невелике видавництво. З кожною книжкою я отримувала підтримку, бачила прогрес. І з часом це стало «моїм». Я писала більше і дедалі більше не хотіла не писати. Не хотіла повертатися в медсестринство, бо мені дуже подобалося писати. І це не було «вибухом за ніч». Є автори, які приходять в Instagram і стрімко злітають — у мене так не було. Я створила акаунт у 2021–2022, виростила його до 20 000 читачів — і це зайняло 5 років. Але кожна наступна книжка ставала трохи кращою. І коли народилася друга дитина, прийшла ідея «Дому прокляття і крові» — я писала її, коли доньці було п’ять тижнів, просто з нею на руках.
Як змінився Ваш процес письма за ці п’ять років? Ви починали «між плачем немовляти й безсонними ночами» — а тепер як?
Зараз я пишу значно повільніше. На початку я писала швидко, бо не усвідомлювала, як структурувати думку. Зрілість прийшла тоді, коли я почала себе «підтискати»: думати глибше, розвивати концепти, не бути поверхневою. Тому я сповільнилася.
Колись могла писати по дві книжки на рік. Зараз теж десь так, але це займає більше часу і вимагає довшої, глибшої роботи. І тепер я роблю план. Раніше писала без плану, «на відчутті». А тепер планую, і відчуваю себе «дорослою».
Як виглядає Ваш «ідеальний» письменницький день?
Часто я чекаю, поки всі заснуть або підуть. Розклад дітей постійно змінюється. Але тепер одна дитина ходить до школи повний день, інша — частково, і в мене з’явилися миті, коли я можу писати цілісінький день — це розкіш. Іноді можу піти в кав’ярню — це теж супердень. Але таке трапляється рідко.
Ви працюєте «на норму» слів чи за відчуттям?
Я пишу стільки, скільки можу: інколи 500 слів, інколи 2000. Залежить від того, як працює мозок залежно від обставин.
Ваш досвід медсестри вплинув на письмо — не ідеями, а ставленням до життя?
Авжеж. Я була наївна до того, як стала медсестрою, і не була готова писати книжки. Я багато побачила: людський стан, життя, сім’я, любов — і ці теми просочуються в тексти, навіть якщо я не планую цього.
Яку пораду Ви дали б людині, яка має ідею книжки, але «не має часу»?
Часу ніколи не буде. Його треба викроювати. Навіть 15–20 хвилин вже краще, ніж нічого. Це дисципліна. Я жертвувала сном: був дедлайн, отже я спала по 4 години кілька ночей поспіль. Важко, але реально. І так — інколи, якщо не завжди, треба жертвувати чимось... Я давно не дивилася серіали, адже якщо є вільний час — я пишу.
Ви пройшли шлях від самвидаву до традиційного видавця. Чому так?
Я хотіла ставати кращою і знала, що мені до цього ідеалу далеко. Я дослухалась до будь-яких порад: йшла на Reedsy, наймала редакторів, просила редакторські листи. Я дуже потребувала зворотного зв’язку.
А щодо переходу: самвидав — не для слабких. Це важко, дорого, конкурентно. В Instagram інколи здається, що «виклав книжку — і вона полетіла», але це не так. Мені ставало дедалі складніше все тягнути: розсилки, списки, арткоманди, бета-команди… Коли діти ростуть, часу менше.
Чому Ви додали лінію із серійним убивцею у «Дім прокляття і крові»?
Є різні типи сюжетів: випробування, загадки, детектив. Мені подобалася ідея загадкового серійного вбивці/викрадача в темному індустріальному місті. Це підсилювало «вайб» — я хотіла dark steampunk / gaslamp fantasy місто. Тому це логічно лягло в історію.
У романі є різні точки зору. Чому?
У роментезі дуже популярний dual POV. Люди люблять чоловічий POV — мені це складно, бо важко «залізти» в голову чоловічого персонажа. Але це сильний інструмент: вони борються за різне. У Ніко є речі, яких Камілла не знає. Читач знає обидві сторони — персонажі тільки свою. Це створює напругу, ситуаційну іронію. А напруга в романтиці ключова.
Як створити хімію й напругу між героями?
Я починаю з героїні — вона для мене найважливіша. Потім «підбираю» героя, який пасує їй. Напругу й потяг між героями треба ставити дуже рано. Багато хто боїться «миттєвого потягу», але якщо двоє людей одне одному подобаються, то подобаються, навіть якщо вони вороги.
Перше враження — найважливіша сцена. Саме вона запускає напругу. Далі дрібні деталі: дотик рук, затриманий погляд, погляд на губи — усе це працює.
Як Ви дозуєте внутрішні думки персонажів?
Часто спершу викладаю все, а потім на редагуванні прибираю зайве. Після чернетки повертаюся й думаю: «Ні, тут вона не має цього знати». І «знімаю» шари, доки не залишиться потрібне.
Порада для dual POV?
Голоси мають бути різними. Зніміть імена з глав — і читач усе одно має розуміти, в чиїй голові він зараз.
Що додає роману пікантності? Як зрозуміти, скільки цієї пікантності додавати?
Важливо писати смачно, а не шоково. Я використовую спайсі-сцени як інструмент: він має служити розвитку персонажів і їхньої арки. Мені подобається «емоційна пікантність»: фокус на почуттях, плюс фізична частина — бо це теж важливо. У мене небагато таких сцен, кілька сторінок. І доза залежить від персонажів.
Коли Ви зрозуміли, що ідея — це вже роман?
Я писала на початку 2023-го. Дивилася Netflix і натрапила на Peaky Blinders. Побачила сцену зі шлюбом за домовленістю і подумала: «Ось воно». Шлюб за домовленістю + мафія + реальне місто — все раптом склалося. Це був момент еврики: «Ось ідея, яку я можу розвинути». На той час на ринку майже не було Peaky Blinders-натхненного фентезі, тож я подумала, що це моя ніша, мій шанс.
Як вигадували правила магічної системи?
У кожній книжці по-різному. Тут спершу був світ, а потім я підбирала магію, яка в нього вписується. Світ дав межі: у мене немає міфічних рас, тільки люди. Треба було продумати, як одні мають магію, а інші ні, і як суспільство «балансує» це. Так з’явився конфлікт магія vs наука: як у нашому світі, наука стала б противагою магії.
Хто першим читає Ваші чернетки — родина?
Я люблю, щоб усе було готове, перш ніж це читатиме родина. Але моя сестра завжди отримує ранні копії першою. Без неї мене б не було у колі письменників: колись вона дала мені «Двір шипів і троянд» і я поринула в це з головою. У мене тоді була медсестринська школа, я майже не читала. А потім «підсіла» і все, мене затягнуло.
___________________________________________________________________________________________________
Джерело: thewccs.substack.com
___________________________________________________________________________________________________
Більше темного фентезі знайдете за посиланням
