«Знову грати з усіма було неймовірно»: розколи, втрати та тріумф легендарних Pink Floyd

Поділитись

20 лютого 2025, Чт

Після року в лондонському андеграунді, експериментуючи з революційними технологіями, Pink Floyd випустили свій перший сингл. А вже через кілька років відбувся їх стрімкий злет: перший альбом The Dark Side of the Moon тримався в чартах до 1982 року (найдовше з усіх альбомів, що коли-небудь безперервно перебували в чартах) і став одним з найбільш продаваних альбомів усіх часів; Wish you were here досягнув культового статусу, а The Wall став номером один ледь не в кожній країні світу. Однак через десятиліття шалених музичних звершень між учасниками гурту стався розкол, який вилився у судові позови. І лиш нещодавно, на початку нового тисячоліття, відбулося омріяне фанами примирення, яке й дозволило учаснику-засновнику Ніку Мейсону написати власний внутрішній погляд на їхню історію «Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd». Це не просто історія гурту, який став музичною легендою. Це емоційна сповідь з перших вуст — шлях музичного мистецтва крізь безповоротні втрати, нові релізи і розколи, до впливу на успіх цифрових технологій і соціальних мереж. У матеріалі публікуємо коротеньку довідку про гурт та кілька цитат із книжки.

_____________________________________________________________________________________________________________

Знову грати з усіма було неймовірно: Рік нашаровував свої унікальні фактури, Девід — як завжди надійний — чітко і мелодійно попадав у ноти, і Роджер — попри свої роки — був надзвичайно жвавим, я таким його і не пам’ятав — мабуть, це побічний ефект двох десятиліть у ролі фронтмена. Наш сет здавався насиченим і самодостатнім, і нам вдавалося стримувати будь-які прояви хвилювання попри важливість події — на щастя, ми втрималися від того, щоб кричати «Привіт, Лондоне!» або запитувати в публіки, чи вони «гарно проводять час». Водночас виваженіші слова Роджера перед піснею «Wish You Were Here» — зі згадкою про Сіда — забезпечили те, що між нами і глядачами був глибокий зв’язок.

Після останнього поклону ми пішли за сцену, де проявилося багато неприхованих емоцій. Але я з радістю повідомляю, що ми учотирьох — як досвідчені артисти — показали, що непроникний, непіддатний сльозам стоїцизм залишався міцною традицією Pink Floyd...

Нік Мейсон

_____________________________________________________________________________________________________________

Pink Floyd — легендарний британський рок-гурт, що з’явився у Лондоні в 1965 році. Вони починали з психоделічного року, але швидко стали новаторами й здобули славу своїми атмосферними композиціями, музичними експериментами, глибокими текстами та грандіозними шоу. До складу входили Сід Барретт, Роджер Вотерс, Нік Мейсон, Рік Райт і Девід Гілмор. Спочатку головною творчою силою був Барретт, який створював експериментальний, загадковий звук із впливами блюзу та психоделії.

Згодом Барретт покинув гурт через проблеми з психічним здоров’ям, і кермо перебрав Вотерс. У 70-х Pink Floyd випустили шедеври: The Dark Side of the Moon (1973), який став світовим феноменом і понад 10 років тримався в чартах, та Wish You Were Here (1975) із зворушливим присвяченням Барретту. Пізніше в гурті почалися конфлікти, а після The Wall (1979) (з відомим шоу, де під час виступів будували справжню стіну) ситуація загострилася. Вотерс покинув колектив, але Гілмор, Мейсон і Райт продовжили діяльність Pink Floyd, випустивши A Momentary Lapse of Reason (1987) та The Division Bell (1994).

Єдиний реюніон в повному складі відбувся у 2005 році: майже весь оригінальний склад (крім Барретта) вперше за 24 роки виступив разом на Live 8, виконавши чотири пісні. Це був останній спільний концерт Гілмора, Вотерса, Райта і Мейсона. У 2006 році помер Сід Барретт, а у 2008-му Річард Райт. Після цього гурт офіційно припинив існування, хоча Гілмор і Мейсон випустили останній альбом The Endless River (2014), заснований на невиданих записах 1994 року.

У 2022 році Гілмор і Мейсон возз’єдналися для випуску пісні «Hey, Hey, Rise Up!», аби висловити підтримку Україні після російського вторгнення.

_____________________________________________________________________________________________________________

У тринадцять років у мене з’явилася перша довгогральна платівка — альбом Елвіса «Rock ‘N Roll». Для щонайменше ще двох членів Pink Floyd найпершою купленою довгогральною платівкою був цей визначальний альбом, як і для майже всього нашого покоління рок-музикантів. Це була не просто фантастична нова музика. Підлітку-бунтарю вона додавала захвату від тої батьківської реакції, яка зазвичай проявляється при ідеї завести домашнього павука.

Ми продовжували грати восени, зазвичай під назвою The Tea Set, а потім отримали іншу назву, яку створив Сід. Ми були змушені сформувати цю назву. Ми виступали на базі Повітряних сил, мабуть, у Нортголті поблизу Лондона, аж тут — ти ба — нам стало відомо, що гратиме іще один гурт, названий — навдивовижу — The Tea Set. Не знаю, за ким був пріоритет, чи грала інша однойменна група до нас чи після, але нам треба було швидко придумати альтернативний варіант. Сід придумав, майже без зайвих церемоній, назву Pink Floyd Sound, за першими іменами знаних блюзових музикантів Пінка Андерсона та Флойда Кансіла. Ми їх знали завдяки якимось блюзовим запозиченням, але це не були добре відомі нам імена — це була суто Сідова ідея. І вона закріпилася.

Напередодні Різдва 1968-го ми здійснили останню спробу пробитися на ринку синглів: «Point Me At The Sky» став нашим третім релізом після «Emily» і третім провалом підряд. Ми нарешті зробили висновки і вирішили не надавати особливої ваги аудиторії, яка купує сингли, й належно охрестили себе на наступні одинадцять років як групу «лише альбомів».

Девід приніс групі нові переваги. Він уже був умілим гітаристом — хоча й не «вмілим акордеоністом», наскільки мені відомо, — і мав потужний голос із виразною манерою. Йому так само, як і нам, було цікаво експериментувати з новими звуками й ефектами, але разом із винахідливістю він приніс і більш продуманий та структурований підхід до творчості, що передбачав терплячість у доведенні музичної ідеї до її повного потенціалу. Крім того, він мав гарний вигляд і зміг перестрибнути ту фазу, коли завивка волосся вважалася вершиною перукарської моди. Тим часом Рік надавав музичного складу і мелодії, а Роджер — запалу, дисципліни і музичної передбачливості. Барабанники — самі собі закон, тож мені, на щастя, не треба було подібним чином виправдовувати свою роль у групі.

Перечитавши це, я подумав, що завершити книжку списком усіх, кого більше немає з нами, буде надто похмуро, а якщо посидіти й пороздумувати над тим, що відображає ця книжка, то я згадую усі добрі моменти, а не погані чи сумні. Тож я був щасливий, коли на одній зустрічі Goodwood Revival возз’єднався із 89-річним Джо Мейо — моїм наставником у Політеху на Реджент-стріт, який надав таку потрібну мені академвідпустку, коли група почала набирати обертів. Навіть краще: Джо сказав мені, що, на його думку, із мене вийшов би чудовий архітектор, — а я б сам ніколи не насмілився це запитати, — тож у мене ще є час змінити кар’єру.

А якщо вам цікаво, чому цей уривок наприкінці книжки замість передмови чи вступу, — усе-таки книжка називається «Навиворіт»..

_____________________________________________________________________________________________________________