Самотність і біль: історія морського піхотинця

Чому ми почуваємося все більш самотніми, якщо сучасні технології покликані нас об’єднати? Це питання вирішив дослідити колишній високопосадовець і один з найголовніших лікарів у США Вівек Мурті. Він опитав багатьох людей, які почуваються самотніми, і визначив, що стоїть в основі цього болючого стану та як його можна подолати. У цій книзі він вмістив справжні життєві історії про те, як в основі депресивних розладів, жорстоких вчинків, залежностей, стресових ситуацій вдома і на роботі стоїть саме самотність, покинутість і бажання, щоб тебе помічали. Публікуємо уривок із книжки Вівека Мурті «Самотність. Сила людських стосунків».

Самотність — велика прихильниця маскарадів. Вона може з’являтися в образі злості, відчуження, смутку, бути ведучою стресогенних емоційних станів. А ще вона може приєднуватися до інших джерел цих емоцій, загострюючи наслідки психічної травми й посилюючи біль, тим самим перешкоджаючи зціленню. Павутина болю, страху й розпачу, яка виникає в результаті, здатна унеможливити виявлення істинного джерела душевних мук. Але якщо уважніше розглянути історії болю, подібні до розповіді Ентоні Дорана, то часто можна побачити самотність, зачаєну під поверхнею.

Для Ентоні бійці 1-ї роти морської піхоти США були сім’єю. Вони познайомилися під час першого завдання на острові Оаху, в казармах Шофілда, і здружилися на основі спільного відчуття потрібності після подій 11 вересня. Багато хто з них, як і Ентоні, пішли в армію після того, як побачили падіння веж-близнюків. Цілий рік вони працювали, тренувалися, їли й спали як один маленький гурт.

Разом вони розвинули не лише фізичну міць, а й таку взаємозалежність, що могли без найменших вагань розраховувати один на одного. Наприкінці навчання 1-ша рота повантажилася на військовий транспортний літак, щоб вирушити в Афганістан, на однорічну службу. Найкращий рік у його житті, пізніше скаже мені Ентоні.

Чого він би ніколи не зміг передбачити у свої двадцять три роки — що війна подарує йому таке відчуття належності. «Ти знєш, що готовий померти за хлопця ліворуч або праворуч від тебе, — пояснив Ентоні. — Настільки міцні ці зв’язки».

А ще вони пишалися своєю роботою. Вірили у свою місію та один в одного.

В Афганістані Ентоні супроводжував працівників ФБР, які відстежували за мобільними телефонами бойовиків, що ховалися в спалених будинках. Його відрядили організувати й захищати афганців, які з ризиком для життя голосували на перших демократичних виборах президента. Бували дні, коли його команда вирушала в похід з гуманітарною місією — розподіляти їжу та припаси. Тепловий індекс міг сягати позначки 52 градусів за Цельсієм, а солдати мали витримувати цю спеку в повному спорядженні. Щодня над ними висіла реальна загроза того, що один з них чи всі вони можуть не повернутися. А проте саме це знання тримало їх разом.

Безперечно, згадує Ентоні, саме той зв’язок з товаришами-солдатами, який він відчував, допомагав йому витримати кожен день. І саме за цим зв’язком він так сумував з 2006 року, з тієї ж миті, як повернувся на американську землю. Минуло понад десять років, а він досі сумує. «Мені так не вистачає компанії всіх тих хлопців. Більшість із нас без вагань повернулися б туди, аби тільки відчути той дух братерства».

Подібні думки я чув і від інших солдатів, та все одно слова Ентоні дали мені поштовх. Зв’язок, який він відчував — і втратив — зі своїми товаришами-солдатами, важив для нього так багато, що він би ризикував життям знову і знову, аби його відродити. Чому вони з друзями не могли підтримувати свій зв’язок у театрі миру, а не тільки бойових дій?

Як і багато інших ветеранів, Ентоні добре почувався всередині структури й місії армії, а цивільне життя вважав порівняно з ними хаотичним і беззмістовним. Війна надавала його дням сенсу й форми, а без неї він почувався розгубленим. Удома, в Нью-Джерсі, ніхто не був у стані зрозуміти його досвід, а друзі й незнайомці однаково здавалися йому егоцентричними й несерйозними. Він боровся з депресією та сильними нападами тривожності.

Ентоні намагався спілкуватися з армійськими побратимами. Та щоразу, коли телефонував їм, виникало таке відчуття, що він заважає. У нього склалося враження, що інші солдати з його роти легко повернулися до цивільного життя.

Вони насолоджувалися своїми сім’ями. Знаходили роботу. Як і багато інших людей, що потрапили в пастку в глибинах самотності, Ентоні недооцінював емоційну ізоляцію інших порівняно зі своєю. «Здавалося, що все в них нормально, — розповідав він. — І тільки пізніше я дізнався, що деякі з них те саме думали про мене».

Насправді ж військовий код загартованості диктував їм усім, що треба маскувати правду про свій емоційний стан. Бути сильними, стоїками. Цей стоїцизм неабияк їм допомагав перед лицем небезпеки й невизначеності на війні. Вони навчилися не виявляти почуттів, не говорити про особисті проблеми, а стигма щодо прохань про допомогу на службі була особливо сильною. «Цього просто не роблять, — сказав мені Ентоні. — Ми були чудово вишколені для бою, але ніхто нас не готував до того, що робити, коли повернемося з війни».

Досвід Ентоні в армії наклався на формування його поведінки в дитинстві. Його батько був полісменом ірландсько-американського походження, який працював по 12 годин на добу і брав додаткові зміни, щоб зводити кінці з кінцями. Від чотирьох хлопців Доранів очікувалося, що вони «будуть мужиками» й змалечку триматимуть почуття під замком. Тобто Ентоні не вмів описувати словами, не кажучи вже про те, щоб керувати, болючі симптоми посттравматичного стресу, який переживав.

Відчуття ізоляції поступово наростало, поговорити про свій досвід в Афганістані після повернення додому не було з ким. Ентоні почав пиячити й вживати наркотики, щоб заглушити біль. Спочатку опіоїдні знеболювальні, які призначив лікар від болю у спині, а потім і героїн. Двічі він ледь не помер від передозування, одного разу залишивши передсмертну записку. Неодноразово його заарештовували за незаконну купівлю рецептурних препаратів, а реабілітаційних клінік було більше, ніж він може згадати.

А потім його старший брат Джозеф, який служив в Іраку, програв свій власний бій із залежністю й помер від передозування героїном. Біль від цієї втрати був для його батьків нестерпним, але Ентоні не горював. Наркотичне заціпеніння не дозволяло.

Невдовзі він опинився на вулиці, жив у своїй машині. Його змученим батькам нічого не залишалося, крім пустити його пожити в кімнаті, яка належала йому в дитинстві.

Одного холодного вечора в січні 2013 року, поки батьки дивились у вітальні телевізор, Ентоні забився в ліжко з пакетиком героїну. Змучений постійними пошуками наступного кайфу, загнаний болісним почуттям ненависті до себе та (що завдавало чи не найбільшого болю) самотній, бо втратив зв’язок з друзями, яких більше не знав, він утішився думкою про зникнення.

Ентоні почепив зашморг над дверима і натягнув його собі на шию. Та коли зробив крок у порожнечу і відчув, як мотузка перепиняє йому доступ повітря, раптом похолов від жаху. Хоч як йому не хотілося жити, але й помирати не хотілося теж. Якось примудрившись звільнитись із зашморгу, він повалився на підлогу, в синцях, хапаючи ротом повітря, але живий.

Не було грандіозного осяяння, жодних урочистих обіцянок собі змінитися, жодних інтервенцій стривожених родичів і друзів. Просто рішення продовжувати жити — з привидами, які його переслідували.

На жаль, залежність не відступала. Інші нетривалі програми не допомогли. Досі оплакуючи смерть старшого сина, батьки благали Ентоні спробувати інше лікування, але все було безуспішно. Аж доки анонімний спонсор не оплатив лікування в клініці — 150 000 доларів, — що дозволило йому майже рік провести в лікувальному закладі, отримуючи лікування, якого він потребував.

Ентоні з’явився в цьому закладі в лютому 2013 року. Спочатку він просто мовчки сидів на групових сеансах, відмовляючись розмовляти й ділитися своєю історією. Але він слухав, як говорили інші. І мало-помалу став бачити ниточки своєї історії в їхніх. Ентоні поволі став розкриватися: час від часу ставив запитання, зрідка висловлював свою думку. А коли відчув себе в безпеці в товаристві цих людей, то дозволив собі бути вразливим і показати біль, який так довго носив у собі.

То був довгий шлях, але Ентоні все-таки прийшов до розуміння того, як підступно й міцно тримала його у своїх лещатах самотність. Він намагався омертвити відчай, уживаючи наркотики, але що йому насправді було потрібно, то це зв’язок з людьми. Почавши налагоджувати дружбу в межах нової культури, Ентоні відчув, як знову з’являється те відчуття братерства, яке він утратив після армії. Він навчився довіряти своїй новій команді в лікувальному закладі, так само як солдатам у своїй роті морпіхів. Завдяки тому, що ці люди вірили в нього й підбадьорювали, а рідні непохитно підтримували, він знайшов у собі силу лицем до лиця зустрітися зі своїми демонами. Того року Ентоні покинув наркотики — й відтоді більше не вживав.

Визнаючи силу зв’язку між людьми, яка відтягнула його назад від краю прірви, Ентоні взяв на себе зобов’язання допомагати іншим так само, як допомогли йому. Сьогодні він ділиться своєю історією і вислуховує розповіді солдатів, які повернулися з війни; людей, що потерпають від залежності; родичів змучених ветеранів. І майже в усіх їхніх історіях знаходить сильну приховану течію самотності. Ентоні хоче, щоб інші знали — вони не самі. А під час служіння їм він зміцнює власне відчуття призначення в житті. Тепер він рухається спіраллю самотності вгору, бо знайшов новий сенс і напрямок.