«Я був не одним чоловіком, а цілим військом, де перебували нестямно закохані, байдужі, ревнивці»: добірка цитат із шостого тому епопеї Марселя Пруста
«Альбертіна зникає» — шостий і передостанній том епопеї «У пошуках утраченого часу», у якому Марсель Пруст продовжує своє проникливе дослідження любові, бажання та ревнощів — почуття, що визначає внутрішній світ Оповідача. Через постать відсутньої коханої письменник розкриває природу пам’яті, болю втрати й ілюзій. Це книга, яка перетворює особисту історію на один із найглибших у світовій літературі художніх роздумів про любов, бажання та невблаганний плин часу. Ділимося добіркою цитат із шостої частини.
___________________________________________________________________________________________________________________________
Шостий і передостанній том епопеї «У пошуках утраченого часу», опублікований 1925 року вже після смерті Марселя Пруста, у перекладі видатного українського перекладача Анатоля Перепаді
Чому варто прочитати книжку «Альбертина зникає»?
- Шостий і передостанній роман монументального циклу «У пошуках утраченого часу», у якому Марсель Пруст підводить до кульмінації історію Альбертини та внутрішню трансформацію Оповідача.
- Досліджує феномен відсутності: Пруст показує, як після втрати людина продовжує жити в пам'яті та уяві, часто сильніше, ніж у реальності.
- Ключовий роман для розуміння фіналу, що розкриває центральні теми всього циклу — пам'ять, кохання, ілюзію та невблаганний плин часу.
- Один із найпсихологічніших творів циклу, у якому особиста історія кохання перетворюється на універсальні роздуми про природу людських почуттів.
___________________________________________________________________________________________________________________________
Настрій, з яким Альбертина покинула мене, нагадував настрій народів, які, граючи м’язами, торують шлях дипломатам. Очевидно, вона поїхала тільки на те, щоб домогтися від мене достойніших умов життя, повнішої свободи, більшої розкоші.
Але від часу до часу, впускаючи в мою журбу якусь чужу думку, мені вдавалося щось освіжити, провітрити тяжку задуху мого серця. Увечері, якщо я міг задрімати, за снодійне мені правив спогад про Альбертину; коли воно втрачало свою силу, я прокидався. Про Альбертину я думав і вві сні. Був то особливий сон, присвячений їй, думати про щось інше, як наяву, я не знайшов би сили. Сон, пам’ять — ми спимо завдяки взаємодії цих двох субстанцій. Коли прокидався, моя мука замість вигаснути тільки росла. Щоправда, забуття робило своє, але навіть воно сприяло ідеалізації моєї коханої і через це й ототожненню мого первісного болю з іншими аналогічними, для загострення його.
Відколи я прокидався, і мене знову починала в’ялити зажура, що її проганяв сон, зажура, подібна до книги, закритої на хвилю, яка тепер не відставала від мене аж до вечора, всі мої враження, зовнішні чи внутрішні, завжди пов’язувалися з якоюсь думкою про Альбертину.
Світ не створений для кожного з нас назавше. В нього у ході життя вплітаються речі, про які ми не могли здогадуватися.
Моє кохання до неї не було простим захопленням: до цікавости перед незвіданим долучилася тілесна жага, а до майже родичівської ніжности — то байдужість, то сліпа ревність. Я був не одним чоловіком, а цілим військом, де перебували нестямно закохані, байдужі, ревнивці — серед останніх жоден не ревнував одну й ту саму жінку. І, безперечно, власне це допомогло б мені колись зцілитися, але я не прагнув зцілення. Одиниці юрми можуть один по одному, непомітно, бути заступлені іншими, а тих, своєю чергою, витіснять наступні, отож-бо, зрештою, зайде така зміна, якої не уявити, якби вони були однорідним тілом. Складність мого кохання, моєї особи, множила, розмаїтила мої страждання. Але всіх їх можна було звести до двох груп, чиє чергування становило все життя мого кохання до Альбертини, опанованого довірою і ревнивою підозрілістю.
___________________________________________________________________________________________________________________________
