«Цю книжку читати нелегко, однак я переконаний, що вона важлива»: Лоренс Ріс про роботу над «Аушвіцем»
Аушвіц – місце одного із найжорстокіших злочинів людства. Про кількість загиблих у «таборі смерті» досі сперечаються історики – на Нюрнберзькому процесі озвучили жахливу цифру 4 мільйони. Через знищення частини документів його історія не досліджена повністю, хоч із часу звільнення в’язнів концтабору минуло понад 75 років.
Для створення книжки Лоренс Ріс взяв близько 100 унікальних інтерв’ю у очевидців подій. Завдяки розмовам із вцілілими колишніми в’язнями, наглядачами-злочинцями і вивченню архівних матеріалів автор дає вичерпну картину того, що діялося в «таборі смерті». Публікуємо уривок з передмови про роботу автора над книжкою.
Цю книжку читати нелегко, однак я переконаний, що вона важлива. І не лише тому, що, як показують опитування, більшість має дуже розмите уявлення про події, які насправді відбувалися в Аушвіці, а й тому, що, сподіваюсь, ця книжка відрізняється від попередніх видань на цю тему.
Це видання можна назвати своєрідним підсумком п’ятнадцяти років написання книжок та зйомок телепередач про нацистів. Це спроба продемонструвати, чому один з найжахливіших злочинів в історії найкраще зрозумілий через призму одного конкретного місця — Аушвіцу. На відміну від історії антисемітизму, в Аушвіцу є конкретний початок (перших польських ув’язнених привезли сюди 14 червня 1940 року), і, на відміну від історії геноциду, він має й конкретний кінець (табір було звільнено 27 січня 1945 року). Між цими двома датами розгорнулась складна історія, яка багато в чому віддзеркалювала хитросплетіння расової та етнічної політики нацистів. Аушвіц не задумували як табір для знищення євреїв, «остаточне рішення» єврейського питання ніколи не було його єдиним завданням, хоча згодом стало основним призначенням табору. Він постійно змінювався фізично, часто у відповідь на успіхи або невдачі німецьких воєнних дій. Аушвіц через свою руйнівну діяльність фізично втілював фундаментальні цінності нацистської держави.
Дослідження історії табору Аушвіц дає нам змогу не лише побачити нацистів «зсередини», воно дає нам можливість зрозуміти поведінку людей у чи не найекстремальніших умовах за всю історію. Завдяки цьому ми можемо багато чого дізнатися про себе самих.
Ця книжка з’явилась у результаті унікального дослідження — близько ста спеціальних інтерв’ю з колишніми злочинцями-нацистами та вцілілими ув’язненими концтабору. Крім того, вона спирається на сотні інтерв’ю, узятих раніше під час моєї роботи з історії Третього рейху, багато з яких були проведені з колишніми членами нацистської партії. Користь від зустрічей та розмов з уцілілими ув’язненими та колишніми злочинцями надзвичайна. Вона дає змогу побачити те, чого не дають жодні письмові джерела. Мене приваблював цей період історії ще зі шкільних часів, однак глибока зацікавленість Третім рейхом з’явилась у конкретний момент, коли я розмовляв з колишнім членом Націонал-соціалістичної партії у 1990 році. Під час роботи над документальним фільмом про Йозефа Ґеббельса я брав інтерв’ю у Вільфреда фон Офена, який, будучи особистим аташе Ґеббельса, дуже тісно співпрацював із сумнозвісним міністром нацистської пропаганди. Після офіційної частини інтерв’ю за чашкою чаю я запитав цього харизматичного, розумного чоловіка: «Яким одним словом ви описали б свій досвід життя в Третьому рейху?». Поки гер фон Офен на хвилину задумався, я про себе припустив, що його відповідь буде пов’язана з жахливими злочинами нацистського режиму проти людства — злочинами, які він з легкістю визнав, — а також з тією шкодою, яку нацисти заподіяли всьому світові. «Що ж, — зрештою відповів він, — якби мене попросили підсумувати життя за Третього рейху одним словом, це було б слово “Рай”».
«Рай»? Це слово не в’язалось у моїй голові ні з чим, що я читав у книжках з історії. Так само не в’язалось воно в мене і з цим елегантним, освіченим чоловіком, який сидів навпроти і, на те скидалося, ні виглядом, ні манерою говорити зовсім не був схожий на колишнього нациста, як я їх уявляв. Але «Рай»? Як він узагалі міг таке сказати? Як може будь-яка розумна людина думати так про Третій рейх і всі його звірства? І врешті-решт, як сталось, що у ХХ столітті німці, представники висококультурної нації, могли чинити такі жахіття в самому серці Європи? Ці запитання виникли в моїй голові того далекого дня і досі не дають мені спокою.
У пошуку відповідей на них мені допомогли два щасливі збіги обставин. Перший полягав у тому, що я почав брати інтерв’ю в колишніх членів Націонал-соціалістичної партії саме тоді, коли більшість з них уже не боялася говорити про це публічно. Якби це було на п’ятнадцять років раніше, коли вони займали впливові посади й мали авторитет у громаді, вони не сказали б ані слова. Сьогодні ж більшість із них, зокрема гер фон Офен, уже не з нами.
Ще одним збігом обставин, який був нам на руку, стало те, що моє зацікавлення припало на падіння Берлінської стіни і відкриття кордонів з країнами Східної Європи. Зненацька ми отримали доступ не лише до архівів, а й до спогадів живих людей. У 1989 році, ще за комуністичного режиму, я знімав фільм у Радянському Союзі, і тоді важко було вивести когось на розмову про історію їхньої нації далі стандартних пропагандистських гасел. А тепер, у 90-х роках, наче прорвало дамбу, і полився стрімкий потік спогадів і думок, що їх десятиліттями приховували від усіх. У країнах Балтії люди розповідали мені, що вони зустрічали нацистів як визволителів. У широких степах Калмикії я від безпосередніх свідків подій слухав історії про масові депортації етнічних груп, які організував Сталін. У Сибіру я зустрівся з ветеранами, які двічі потрапляли в ув’язнення — спочатку за наказом Гітлера, а потім за наказом Сталіна. А в одному селі під Мінськом зустрів жінку, що потрапила в сам вир найзапеклішої партизанської війни в сучасній історії і, згадуючи ті події, сказала мені, що партизани-червоноармійці були гіршими за нацистів. Увесь цей глибоко приховуваний осуд помер би разом із самими людьми, якби не крах комунізму.
Є також ще дещо, набагато страшніше, з чим я зіткнувся під час подорожі цими звільненими країнами, від Литви до України й від Сербії до Білорусі: лютий антисемітизм. Я думав, що люди розповідатимуть мені, як вони ненавидять комуністів — це здавалось природним. Але ненавидіти євреїв? Це скидалося на безглуздя, особливо з огляду на те, що там їх майже не залишилось — про це подбали Гітлер і нацисти. Незважаючи на це, дідусь із Прибалтики, який 1941 року допомагав нацистам розстрілювати євреїв, зараз, через 60 років, вважав, що чинив правильно. І навіть серед тих, хто боровся проти нацистів, були запеклі антисеміти.
Але найбільше мене шокувало те, що такі антисемітські настрої характерні не тільки для старшого покоління. Пам’ятаю жінку біля стійки реєстрації Литовських авіаліній, яка, дізнавшись про тему фільму, який ми знімали, сказала: «Так ви євреями цікавитесь? То не забудьте: Маркс був євреєм». Або ще, також у Литві, пригадую, як армійський офіцер приблизно 25-річного віку, показуючи мені місце масових убивств євреїв у 1941 році, один із фортів у Каунасі, сказав: «Знаєте, ви не про те знімаєте. Річ не в тому, що ми зробили з євреями. Річ у тому, що євреї заподіяли нам». Я в жодному разі не стверджую, що всі чи навіть більшість людей у Східній Європі поділяють такі погляди. Однак мене непокоїть те, що це упередження висловлюють так відкрито.
Усе це варто пам’ятати тим, хто вважає описане в цій книзі неактуальним. Крім того, про це варто замислитись тим, хто вважає, що агресивний антисемітизм був характерним лише для нацистів чи взагалі для одного Гітлера. Насправді твердження про те, що злочин, який полягав у винищенні євреїв, нав’язала Європі купка божевільних, — одне з найнебезпечніших. До приходу нацистів до влади в німецькому суспільстві не було нічого «унікально знищувального», якщо вживати гучні слова, популярні в сучасних колах дослідників. Та і як могло бути інакше, якщо в 1920-х євреї, тікаючи від антисемітизму зі Східної Європи, шукали притулку саме в Німеччині?
І все-таки в самому менталітеті нацистів є щось, що відрізняє їх від злочинців інших тоталітарних режимів. Саме такого висновку я дійшов, закінчивши працювати над трьома окремими проєктами про Другу світову, кожен з яких вилився в книгу і в документальний серіал: спочатку The Nazis: A Warning from History, потім War of the Century, дослідження війни між Сталіним та Гітлером, і, нарешті, Horror in the East — спробу зрозуміти японців і їхнє мислення в 1930-х та протягом Другої світової війни. Одним неочікуваним наслідком цього досвіду виявилося те, що завдяки йому я став єдиним, хто познайомився і поговорив зі значною кількістю злочинців з усіх трьох основних тоталітарних режимів: Німеччини, Японії та СРСР. І спираючись на цей досвід, я можу стверджувати, що нацистські воєнні злочинці, з якими я зустрівся, відрізнялись від інших.
У головах багатьох нацистських воєнних злочинців відбувалось щось цілковито інше, і суть його викладено в цій книзі, в інтерв’ю з Гансом Фрідріхом, який визнає, що в складі загону СС особисто розстрілював євреїв на Сході. Навіть сьогодні, коли нацистський режим давно повалено, він не шкодує про те, що зробив. Він міг би легко сховатись за «простим виконанням наказів» або тим, що «був зомбований пропагандою», але сила його внутрішнього переконання така велика, що він не робить цього. Тоді Ганс особисто вірив, що робить добро, убиваючи євреїв, і все вказує на те, що він досі в це вірить. Це огидна, нікчемна позиція, яка, хай там як, дуже інтригує. А сучасні докази свідчать, що вона не унікальна. У документах Аушвіцу, наприклад, немає жодного запису про те, що якийсь есесівець постав перед судом за відмову брати участь у розстрілах, натомість чимало матеріалів демонструють те, що основною проблемою дисципліни в таборі були крадіжки. Отже, виходить, рядові члени СС підтримували політику нацистської верхівки, що вбивати євреїв — правильно, проте не погоджувалися з політикою Гіммлера, яка забороняла їм отримувати особисту користь від цього злочину. А кара для есесівця, якого спіймали на крадіжці, могла бути дуже суворою і майже точно гіршою, ніж кара за відмову брати активну участь у вбивствах.
Подумки повторюючи шлях, яким ішли і самі нацисти, і ті, кого вони переслідували, ми отримуємо унікальну можливість подивитися зсередини на умови людського існування. І те, що ми дізнаємось, здебільшого не радує. У цій історії страждання майже ніколи не ведуть до спасіння. Хоча, хай і дуже рідко, нам зустрічатимуться окремі люди, які чинитимуть благородно, зазвичай це історія деградації. Важко не погодитися з вердиктом Ельзе Бакер, яка потрапила в Аушвіц у восьмирічному віці, про те, що «рівень людської зіпсутості поза межами розуміння». Проте якщо тут є просвіток надії, то він криється в силі родинної підтримки. Справжній героїзм заради батька, матері, брата, сестри чи дитини демонстрували люди, які потрапили до табору.
Хай там як, ця тема все одно викликає глибоку печаль, яку нічим не зменшити. Увесь час, поки я працював над проєктом, найгучніше для мене звучали голоси тих, у кого ми не могли взяти інтерв’ю: 1,1 мільйона людей, замордованих в Аушвіці, особливо понад 200 000 дітей, які загинули там, позбавлені права вирости й пізнати життя. Мені врізався в пам’ять один образ, одразу, коли мені його описали. Це був образ «процесії» порожніх дитячих візочків — власності, вкраденої в убитих євреїв, — яку вивозили з Аушвіцу до вокзалу, по п’ять штук у ряду. В’язні, які спостерігали за процесом, потім розповідали, що він тривав цілу годину.
Діти, що прибули до Аушвіцу в тих візочках, разом з мамами, татами, братами, сестрами, дядьками й тітками — усіма, хто загинув там, — це ті, кого ми повинні пам’ятати вічно, і ця книга присвячена їхній пам’яті.
Лоренс Ріс,
Лондон, липень 2004 року
«Аушвіц. “Остаточне рішення” нацистів» ще в роботі, але ви можете підтримати її видання
