Що більше любиш, то ціннішим стає світ: уривок із книжки «1913: Все те, що я конче хотів сказати»
1913-й повертається. Флоріан Іллієс у книзі «1913: Все те, що я конче хотів сказати», знову відкриває скарбницю неймовірних історій про митців, мислителів, аристократів і диваків, які жили на зламі епох. Ще більше несподіваних збігів, людських драм і курйозів складаються в яскравий портрет світу, який ще не знає, що стоїть за крок від катастрофи. Ділимося уривком про липень того зламного року.
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Читайте також:
уривок із першої частини хроніки 1913-го
__________________________________________________________________________________________________________________________________
Найвідоміша власниця косметичного бізнесу 1913 року Гелена Рубінштайн, народжена в 1870 році в польському Кракові (і не пов’язана кровним чи шлюбним зв’язком з Артуром Рубінштайном), своїми імпортованими з Польщі кремами з травами, мигдалевою олією та яловичим жиром переконала спочатку жінок в Австралії, потім в Америці, а тепер, себто в 1913 році, навіть у Парижі та Лондоні, що справжньої оксамитовості обличчя можна досягти тільки в її салонах краси й тільки лосьйонами від Гелени Рубінштайн.
◆◆◆
Найвідоміший шахіст 1913 року Аківа Рубінштайн, народжений 1880 року в польському Ставіські (й не пов’язаний кровним чи шлюбним зв’язком ні з Артуром, ні з Геленою Рубінштайнами), в липні 1913 року з результатом 2789 очок досягає свого найкращого результату в рейтингу Ело. Відтак він перевершив навіть німецького чемпіона світу із шахів Емануеля Ласкера, проте до поєдинку справа не дійшла, бо в Рубінштайнових кишенях гуляв вітер, і він не зміг зробити необхідний турнірний внесок. Тож злегка знуджений іншими суперниками Ласкер спробував себе в ролі фермера біля Треббіна у Бранденбурзі, — і ця спроба виявилася невдалою — а також у ролі філософа (влітку 1913 року він видав книжку «Про розуміння світу», яку, щоправда, ніхто не зрозумів). Тому його основною спеціальністю лишалося чемпіонство світу із шахів. Зрештою, він збереже цей титул на неймовірних 27 років — з 1894-го до 1921-го. Після 1913 року Аківа Рубінштайн більше ніколи не наважувався кинути йому виклик і, на жаль, трохи збожеволів. Утім, одна з його легендарних партій таки ввійде в історію як «безсмертна партія Рубінштайна».
◆◆◆
На початку липня п’ятнадцятилітній Бертольт Брехт разом з паніматкою прибуває на лікування в Бад-Штебен, що у Верхній Франконії. Юнак страждає від болю в серці. Тільки згодом він зрозуміє, що поету так і належить. У Бад-Штебені він, як молодий Рільке, ретельно, старанно й педантично записує у щоденник усі зміни артеріального тиску й нервового стану. Поезія поки що не може його врятувати. Поки що він пише таке: «Ми приїхали сюди вчора за 7 годин до півночі — небо було ясне, сонце сміялося». Та потім у Бад-Штебені, як і в Бад-Ріппольдзау й повсюди цього літа у величезній Німецькій імперії, починає дощити, і дощити, і дощити. А що Брехт? «Їмо й нудимося». Але принаймні в нього з’являються перші вуса.
◆◆◆
Точнісінько, як у Рільке. Він з гордістю повідомляє з БадРіппольдзау, що «може відрощувати бороду вдень і вночі». Однак це не головне його заняття. Ним і далі залишається спів скорботних пісень. У ці перші липневі дні він обдаровує все сонмище своїх прихильниць описами свого тяжкого становища, своєї втоми й виснаження: кожного дня приблизно о 17 годині, коли курортний оркестр капельмайстера Лотца нарешті вмовкає, і Рільке знову наважується вийти з будинку, він несе на пошту з розкішної вілли Зоммерберґ невеличкий стосик листів: до баронеси Сідоні Надгерні, княгині Марії фон Турн-унд-Таксіс у замок Дуїно, Катаріни Кіппенберґ у Лейпциґ, Єви Кассірер, графині Агапії Вальмарани у Венецію, Лу Андреас-Саломе, Гелени фон Ностіц — до всіх своїх меценаток, душевних подруг і муз. Виконавши свій щоденний епістолярний обов’язок перед далекими дамами й відправивши похмурі зведення про стан свого здоров’я, Рільке, зненацька цілком здоровий і повний сил, присвячує свій час дуже навіть реальній Гедвіґ Бернгард, молодій акторці з Берліна, яка волею випадку оселилася на віллі Зоммерберґ у сусідній кімнаті. Вже 28 червня вона записує у свій щоденник: «Моя душа наповнена істотою нової, дуже дорогої мені людини: Райнер Марія Рільке, поет, теж тут». Цікаво, чи скоро вона оцінить усі чесноти цієї дорогої людини? Цього ми не знаємо. Ми знаємо тільки, що по обіді вони разом підіймаються короткою лісовою доріжкою за готелем, самі, спочатку мовчки, потім активно спілкуючись. Вона слухає, він говорить, у тихій мжичці розповідає їй про принади літа на Капрі й у Дуїно. Гедвіґ Бернгард у захваті: «Його розум міцний і сильний, голос високий і оксамитовий, очі, наче два великі, чисті, сині озера, і жодної зморшки, ні тут, ні там, на його лику». І Рільке, залюблений, власне, лише у свої страждання, також закохується в цю молоду жінку. Вони мандрують долинами й луками, вона віддано слухає його, він говорить, а вона ловить кожне його слово. Коли вона від’їздить раннього ранку 5 липня, Рільке дарує їй свою «Книгу образів» Липень · 110 · з підписом: «Не те, як ти його називаєш, розриває йому серце. Кохана, те, як ти рухаєшся, невпинно вдосконалює його. Райнер, Ріппольдзау, ніч 4 липня 1913-го». Що б це не означало, вона розтанула. А вже 8 липня він пише їй у Берлін: «Гедвіґ, як мені Тебе бракує. Невже й справді всі наші доріжки ще там, позаду під дощем? Чи Ти забрала їх із собою? Але коли я дивлюся, куди ми ходили: та чи й ходили? Чи не літали, мчали, струменіли?». Тож мусимо подякувати Гедвіґ Бернгард за те, що вона знову перетворила страждальця на поета. А ще ми завдячуємо їй унікальною серією фотографій, які показують Рільке в ті дні в Бад-Ріппольдзау під час їхніх спільних прогулянок: хоч і застебнутий на всі ґудзики, але все ще повернутий до нас обличчям, він сидить на лавці й читає Ґете, стоїть біля маленького потічка. Завжди в бездоганному костюмі з краваткою, проте відчувається, який він збентежений та окрилений тим прекрасним коротким літнім фліртом, вихор якого захопив його в цій спокійній шварцвальдській долині, прогнавши тугу.
◆◆◆
Виходить друком книжка Макса Шелера з милою назвою «До феноменології і теорії симпатії та про любов і ненависть». У ній він пише:
«Любов підсвічує цінність любленої людини, стрижень її особистості. Любов відкриває нам очі. Що більше любиш, то ціннішим стає світ».
Хіба не гарно?
◆◆◆
8 липня, перед від’їздом на гастролі, Макс Реґер пише з Майнінгена: «Надалі прошу вас так друкувати дані щодо моєї особи: під керівництвом головного диригента д-ра Макса Реґера (я змушений виконувати обов’язки головного диригента)». Але насамперед кожен концертний зал мав поставити йому на сцену рояль фірми Ibach. Він писав, що може грати тільки на них. Насправді ж виробник роялів Рудольф Ібах щотижня надсилав йому російські папіроси, натомість вимагаючи безумовної вірності своїй фірмі. І залежний від тютюну Реґер був вірним. Усіх нас можна купити.
◆◆◆
Мадам Матісс довели до сліз. Вона приходить у студію свого чоловіка й бачить, що він повністю перемалював її гарненький портрет. Тепер замість витончених рис на її обличчі лише сіра маска, а очі й рот перетворилися на чорні лінії. Абстракція — це важко, передовсім для тих, кого абстрагують. Мадам Матісс гірко плаче, побачивши готову картину. Пікассо ж благородно дивується, коли бачить картину, він у цілковитому захваті від «Портрету мадам Матісс». Відтак він і собі починає малювати жіночий портрет. Він назве його «Жінка в сорочці, що сидить у кріслі». Однак там геть не видно Єву. Видно тільки її статеві органи. Пікассо малює дві пари Євиних гостроконечних грудей, які нагадують скульптури племінних народів. Тому Єва теж плаче. Спочатку на ескізах її ще можна було впізнати, а зараз вона наче зникла. Ох, несолодко бути жінкою кубіста.
◆◆◆
1913 рік — це все ж таки літо століття. 10 липня в Долині Смерті, що в Каліфорнії, зафіксували найвище значення, коли-небудь зареєстроване метеостанцією у світі: термометр на ранчо Ґрінленд у Фернес-Крік показав 56,7 градуса.
◆◆◆
Суботнього надвечір’я 12 липня, коли корови вже подоєні, але сонце й далі ховається за біло-молочною стіною хмар, на фермі Веллі в Мавіке біля Зоста, що у Вестфалії, пролунав глухий постріл. Коли приїздить швидка й поліція, фермер Тео Веллі лежить на другому поверсі садиби в калюжі крові. Внизу в кімнаті — налякана жінка. Тео Веллі помирає дорогою в лікарню. Газета Soester Anzeiger повідомляє 16 липня: «Розслідування поки що не встановило, як В. отримав вогнепальне поранення. Лікарі повинні переконатися, що самогубство виключено». Очевидно, в цьому швидко переконалися, бо 18 липня в газеті написали таке: «Дружину фермера Веллі з Мавіке, в якого стріляли на його ж фермі минулої суботи, і який помер від отриманих ран, учора заарештували за розпорядженням прокуратури». Двадцятидев’ятилітня Тереза Веллі опинилася у слідчому ізоляторі. Її адвокат подав клопотання про звільнення, але тим часом виявилося, що проти неї вже було розпочато кілька проваджень за фактом прицільної стрільби по мотоциклістах, що проїжджали мимо. Тож їй довелося провести в тюрмі пів року. Втім, вона була там не зовсім сама. 28 грудня Soester Anzeiger таки зможе повідомити про звільнення з в’язниці: «Дружину фермера Веллі, яка чекає на пологи, тимчасово звільнили з-під варти під велику заставу. Відкрите проти неї судове провадження за фактом убивства її чоловіка пострілом з рушниці триває». Після короткої мандрівки на волю й народження 3 січня її третього сина Франца, почався судовий процес. Газета підсумовує: «Слухання встановило, що їхнє сімейне життя було далеко не ідеальним». Що в перекладі означає: щоденні побої, насилля, дебоші від постійно п’яного чоловіка. Саме так все було й 12 липня 1913 року. Голова сімейства оскаженів, бо Тереза відмовилася йти з ним на стрілецький фестиваль. Вона заявила, що він застрелився сам в алкогольному шалі. Експертиза встановила, що стріляли щонайменше з триметрової відстані. Самогубство з такої довгої руки можна виключити з анатомічної перспективи. Глибоко вдихнувши, Тереза Веллі все ж тримається своєї версії.
◆◆◆
Насправді вся справа в диханні. Це каже не винахідник усвідомленості, а винахідник детектора брехні Вітторіо Бенуссі. Бенуссі був розтерзаним генієм, науковцем і митцем, дуже чутливим і скрупульозним водночас, який щоразу новішими пристроями хотів докопатися до глибини душі. Він прагнув зрозуміти, як працює людське відчуття часу, як ми оцінюємо кольори і як визначаємо вагу речей. Та найбільше його цікавило, як ми себе виказуємо. Тямущий філософ і психолог із Трієста працював у — як вона гарно називається — «Психологічній лабораторії» в Ґраці. Там у липні 1913 року Бенуссі розробив перший прототип детектора брехні — апарат, який не брав до уваги такі критерії як пульс й артеріальний тиск, а зосереджувався тільки на диханні досліджуваної особи. У своїй статті з красивою, як у роману, назвою «Дихальні симптоми брехні» він зміг довести, що перед тим, як збрехати, люди роблять відносно довгий видих. Тож він розробив так званий критерій Бенуссі, згідно з яким подовжений видих — це відлуння правди, а подовжений вдих — прелюдія до брехні. Треба запам’ятати.
◆◆◆
13 липня Альберту Айнштайну треба ухвалювати рішення. У недільному одязі він зустрічає на вокзалі в Цюриху Макса Планка й Вальтера Нерста, які приїхали з Берліна, щоб переманити його в Німеччину. Вони пропонують йому звання професора без викладацьких обов’язків у Прусській академії наук. Айнштайн глибоко вдихає й погоджується — у відлунні правди і брехні. Бо він погодився не тільки тому, що там, звільнившись від усіх зобов’язань, він зможе дошліфувати теорію відносності й прискорити розвиток квантової фізики, а ще й тому, що в Берліні живе його кузина й кохана Ельза Левенталь.
◆◆◆
13 липня у Швейцарії стартує другий висотний політ. Раннього ранку о 4 годині 7 хвилин, коли сходить сонце, Оскар Бідер у Берні сідає у свій літальний апарат з ясена, щоб першим у світі перелетіти Альпи. Він збирається без перерви подолати шлях з Берна до Мілана. На своєму одномісному літаку він бере курс на гору Юнґфрауенйох 3500 метрів заввишки. Рівно за дві години, о 6:07, Бідеру вдається її перелетіти. Коли він пізнього ранку приземляється в Мілані, його зустрічають з усіма почестями. Цілком технічно, це найзнаменніший перетин Альп із часів Ганнібала.
__________________________________________________________________________________________________________________________________
