Мати мрію — це вже пів щастя
Їх, героїв роману «Час невдах, або в кримській столиці хмарно з проясненнями», зведе спекотне літо 2003 року у самому серці кримського півострова. Там, де нерозсудливість здається мірилом свободи, а доросле життя тільки починається і нагадує гру «Хто перший?». Ще немає соціальних мереж, ніхто не знімає лавсторі, а мобільна розмова триває кілька перших безкоштовних секунд. Зізнання в коханні розчиняються у сигаретному диму й тонуть на дні коньячних келихів, залишаючи після себе присмак недомовленостей і сміливих обіцянок. Кого ж Він обере – архітектуру чи дівчину в робочому комбінезоні? І чи правильним виявиться цей вибір?
.jpg)
Це книга про Крим. Про автономний півострів без додатку «окупований». Про інфантильне покоління, яке лиш вчиться жити, помиляється і кохає. Книга про пошук себе у житті і про рідкісну розкіш не обертатися назад у часі.
_____________________________________________________________________________________________________________________
Городяни поверталися додому, до маленьких кухонь, осяяних жовтим світлом, до вечірніх газет і пральних дощок, до в’язання, до шкільних домашніх завдань і чаю з бубликами. Олена ж пливла містом проти течії. Звільнивши волосся від хустинки, вона поспішала до Зеленого Театру. Після зміни на заводі вечорами, найчастіше щоп’ятниці та щосуботи, підробляла білетеркою. Одривала корінці та протягувала квитки, дарувала відвідувачам усмішку, бажала гарного вечора. Сама ж, тільки-но починалися танці, сідала десь скраєчку, а якщо був концерт естради, людей набивалося, як шпрот у бляшанку, то залишалася стояти під дверима. І собі слухала шлягери, забувалася й відволікалася очима та душею од хімічних розчинів, що смерділи на весь цех заводу, де вона працювала, од душових, вкритих пліснявою, але яких ніяк не можна було оминути після зміни, од материного тону голосу, в якому чітким ритмом, лейтмотивом бриніла її нетерпеливість, її нелюбов до єдиної дочки, од материних звинувачень у всіх тих бідах, що сталися з їхньою сім’єю, од туги за батьком, який завжди, чого б не сталося, обирав її, Оленин, бік і залишався на ньому попри все, од обиди на брата, що не підтримав, не підставив плеча у скрутну годину, та од згадок про батьків арешт.
Зазвичай після танців поверталася додому, до матері. Парубки голосні, балакучі, що побивалися, бувало, її провести, видавалися Олені завеселими та несерйозними. Відмовляла й поспішала додому, мріяла про ліжко та кілька годин сну перед зміною. Вона жила з матірʼю в кімнаті гуртожитку, яку їй виділили від заводу. Пручалися зверху довго, допоки Олена жалісно не розповіла комісії про матір, про загиблих під час евакуації брата та сестру, про найменшого, що помер від тифу одразу після війни, не доїхав додому, так і віддав душу Богові в сусідньому селі. Перший секретар обкому Дорофєєв, вусатий, що кіт, який важно сидів за столом, а його масний погляд блукав Оленою з голови до п’ят, дав добро на задрипану кімнату. Видко, змилостивився за давньою звичкою, прізвище секретаря не раз із теплотою лунало з батькових вуст. Так вони й зажили, нарешті вперше після батькового арешту самі собі господарі.
Олена прокрадалася кімнатою, де чувся старечий материн храп. Навшпиньках, аби не збудити, аби знов не почути докорів. Колись вони мешкали у квартирі, яку виділили батькові на службі. Три кімнати, кухня та вбиральня.
Вечеряли за столом у вітальні втрьох, Оленці ж залишали тарілку на кухні, мовляв, мала ще з дорослими сідати...
Олена з дитинства мріяла стати художницею.
— І звідки ж така мрія в того дівча? — сварливо казала мати, варто було Олені провинитися, двійку схопити у школі або розбити чашку із сервізу, витягнувши без дозволу з буфета. Мати хапала перше, що під руку траплялося — вішак для одягу, черпак, рушник, віник, — і, бувало, духопелила дочку безжально.
— Художник від слова «худо»! Так і вчителька твоя з німецької каже, й правильно каже, — не вгавала мати.
Тато ж, навпаки, хвалив, не забував приносити з контори списані документи, де на звороті лишався клапоть незайманого простору або й уся чиста сторінка була. Ось де мала Оленка давала волю художній уяві. Малювала ляльок, що всі вони видавалися зависокими та худорлявими, та безліч суконь з відкритими плечима, вузесенькими таліями, пишними подолами, прикрашеними вишивками, що вкривалися глибокими бганками...
— Діти Бухенвальду, а не ляльки, — прискіпувалася мати.
Батько заходився захопливо щось розповідати, спокутував, наче свою, материну провину перед Оленою, жартував, розповідав анекдот, що його нещодавно прочитав у газеті, сміявся з нього охочіше за доньку. А коли не міг згадати нічого смішного, починав муркотіти якусь пісню, без слів, саму мелодію. Олена слухала впіввуха, тулилася до нього, засинаючи.
Коли заарештували батька, Олена закінчувала восьмий клас.
Це трапилося акурат після Великодня. Напередодні, в Чистий четвер, мати зранку поставила тісто. Заходилася пекти пиріжки з яблуками, солодким сиром, капустою та лівером. Пахло парою та начинками. Олена прокинулася од запаху, аж ось у вітальні помітила на обідньому столі пиріжки, складені величавою гіркою на овальному блюді, що його мати діставала лишень на свята. Їй захотілося поцілувати всі підпечені, глянцеві бочки пиріжків. Приклалася губками до кожного, а вже після переставила блюдо на підвіконня, а поряд поставила горщик із геранню — та квітла буйно і святково. Пиріжки було добре видно з вулиці, центральної вулиці, де якраз навпроти стовбичила будівля райкому; там працював батько.
У тому, що батько потрапив за ґрати, мати звинувачувала Олену.
— Художник від слова «худо». Та худо прийшло, звідки й не ждали, — сичала мати, рвучи паперових ляльок та їхні сукні. При тому материні пальці біліли від напруги, сливе сяяли білизною.
— Ти! Це ти, сатано, наробила! Мало я тебе била, мало! — кричала мати щоразу, як Олена згадувала про батька. — Побачили, який він комсомолець геть вшивенький! Хто б розбирався, що то не пасочки? Хто, я тебе питаю? — тихше приказувала, починала плакати й тишком хрестилася. За мить підхоплювалася, брала до рук картоплинки, дрібні, мов галька, що й не почистиш, кидала у каструлю варити. — Аби не здохнути, — примовляла крізь сльози, наче назву страви на вечерю.
Після школи Олена влаштувалася на завод, де від консервантів постійно пекло в носі, тож доводилося обов’язково митися після зміни й ніколи, ніколи не знімати хустинки в цеху.
Ті кілька карбованців, підробіток у Зеленому Театрі, й зарплату також Олена віддавала матері: спокутувала провину, яку й сама собі, наче тяжкий гріх, не могла простити.
* * *
— Максимовичу, мо’, годі до дитини чіплятися? — кричали, перекрикуючи гуркіт механізмів, старші жінки. Ті не соромилися приструнити начальника, щойно той з’являвся в цеху. Федір Максимович Кручок прямував до Олени, нависав над нею, щось промовляв у саме її вушко, щоб лише вона й чула. Водночас ворушив рудими вусами, що тарган. Обличчя начальника вкривало густе ластовиння та посеред нього — напрочуд щира усмішка, що наледве прикривала покривлені зуби.
— Та де ж ви дитину бачили?! — відкрикувався начальник. — Школу вже закінчила, можна й заміж. Працьовита яка дівка — очей не відвести!
Олена спочатку відмовчувалася, на залицяння начальства стримано усміхалася.
***
Присмак тої дрібної, з ніготь розміром картоплі, що її вже несила було їсти, а їсти щось таки треба було. Згадала, як до кімнати в гуртожитку вони з матір’ю тинялися по знайомих, які не цуралися їхньої біди — батькового арешту, наче заразної хворості, пускали пожити, зайняти кут, знаючи наперед, що оплатою будуть лишень плач та слова вдячності. Згадала паперових ляльок і розмови з батьком про фотолабораторію та розпис тканин, про те, як мріялося, як легко тоді мріялося, наче все вже було вирішено. Проте доля розпорядилася ох як інакше. Олена, замислена, чомусь уголос хмикнула.
— Смішно тобі, Оленко, що старший чоловік на дівку заглядається? — голос начальника чудернацько затремтів.
— Я згодна, Федоре Максимовичу.
— Згодна? — ніби й сам не вірив начальник.
Олена кивнула й підвелася. Він вмить опинився біля неї, підхопив за ліктики:
— Ну тоді із цієї миті клич мене просто Федором, адже як-неяк жених твій.
Весілля видалося стриманим, з боку нареченої — тільки мама, Анатолій надіслав телеграму з п’ятьма словами: НЕ ЧЕКАЙТЕ кома РОБОТА кома БАЖАЮ ЩАСТЯ крапка.
Як виявилося, щастя жіноче не в теплому кутку та не в ситому животі. Федір Максимович, Федя, обіцянки дотримався. Було і що на стіл поставити, і чим ліжко застелити, й на плечі накинути, коли вже за вікном грудень заліплював шибки морозними візерунками. Олена так само працювала на заводі. Жінота ж тепер менше язиками чесала в її присутності — ачей, ще розбовкає начальникові, чоловікові своєму. І лиш тепер жінки помітили і вуса його бридкі, і що рябий увесь, і не бачили вже за ним доброго ставлення. Упадали у вічі лише нове цупке пальто на Олені та чобітки на хутрі. Злісно та заздрісно пасли очима начальника щоразу, як той виходив з їхнього цеху. Та не було Олені тепло в новому пальті, в серці оселилася холоднеча, що нею ліпше за грудень візерунки на шибках малювати.
— Дитинку б вам, — якось обмовилася мати. Невже дочки шкода стало? Олена й не відповіла нічого.
Білетеркою так і підпрацьовувала після зміни, бо Федя, коли Олена зауважила, що вже й нема такої потреби в додатковому заробітку, заперечив спересердя:
— Дітей не маєш — отже, маєш час. А дармоїдки в хаті не потерплю. Досить, що матір твою годую та на передачки зекові витрачаюсь.
* * *
Сьогодні в Зеленому Театрі давали концерт. Людей — море. Олена не встигала відривати корінці, а коли продзвенів останній з трьох дзвоник, встала у кутку й собі послухати. Та не одразу помітила парубка в льотчицькій формі, що стояв осторонь і не зводив з неї очей. Чорнявий, засмаглий, що бери й портрет пиши.
На відміну від тієї паруботи, Олексій, так назвався льотчик, виявився стриманим і спокійним. Видавався розважливим, нагадував батька, за яким Олена так сумувала. Не отямилася, як погодилася вперше на проводжання. І вдруге, і вкотре. Його виважений голос, кожне промовлене слово, лагідне й тихе, обпікало її серце, повертало до дитинства, в якому все здавалося можливим і простим. Олексій розповідав про АН-2, про польоти, про армійських друзів, про те, як батько загинув на війні, як у дитинстві, поки мама-кравчиня відшивала сукню на замовлення, варив молодшому братові макарони. Так на тих макаронах разом із братом і виріс. Вона полюбила його історії, та радше голос, що напрочуд заспокоював, запевняв, що все ще можна виправити. Олексій проводжав її через парк і, минаючи кілька вулиць, на розі вони прощалися.
—Заміжня я, — нарешті наважилася Олена на зізнання. Вони, як і повелося, рушили вечірнім парком. Природні кольори вже давно поступилися місцем звукам та відлунням. Назустріч траплялися парочки — наближаючись, дівчата стишували сміх, а хлопці обривали жарти на півслові.
Олексій і вухом не повів, наче знав давно та не наважувався спитати напряму.
— То, певно, й діти є? — обережно поцікавився він.
Вони звернули до горбатого мосту під вербою: там було тихіше.
— Нема.
— А щаслива в заміжжі? — його голос, зазвичай такий спокійний, захвилювався.
— Чи щаслива, питаєш? А в чому щастя, Олексію?
Наступної п’ятниці Олексій не прийшов до Театру. І в суботу теж не явився. Злякався, подумала Олена, зажурилась. Тієї журби Федя не помічав, сприймав уже за буденність сумне обличчя дружини або, помічаючи, не турбувався спитати. А матері, що могла прочитати по очах усі доньчині думки, що на душі тягарем лежать, уже й на світі білому не було.
Та наприкінці літа, коли ведучий суботнього вечора оголосив останній танець, Олена, збираючись додому, побачила знайому постать поміж дерев парку, де ще вдень пристаркуваті чоловіки грали в доміно, щосили стукаючи кісточками по саморобному столу. Ті самі льотчицька форма і смагляве обличчя. Олена зараз же відчула, як сумувала за ним.
— Ти питала, в чому полягає щастя? — Олексій не став марнувати час на привітання. — Тобі знадобився місяць на роздуми? — гірко пожартувала Олена, але він ледь усміхнувся, підставив лікоть, запрошуючи на прогулянку.
Вони рушили набережною парку, таким уже звичним маршрутом.
Не змовляючись, дійшли до горбатого мосту, де вперше говорили відверто. Міст через річку — вузьку й дрібненьку — невеликий горбань, вигнувся ще більш, щоб почути відповідь на те запитання.
— Я не знаю напевне, та й не мені розповідати про щастя, — продовжив почату розмову Олексій. — Хто я, щоб розмірковувати про нього? Але для мене щастя завше полягало в шляху до мрії. У тебе є мрія, Олено?
— Є... точніше, була мрія...
— Мати мрію — це вже пів щастя, а ще половинка — це йти до заповітної мрії. А втілення її у життя — найсправжнісіньке щастя, ціленьке-цілісіньке. — Олексій взяв у свої теплі долоні Оленині прохолодні ручки. Місячне сяйво пускало річкою їхні тремтливі каламутні тіні.
— Я довго думав про твої слова, Олено, та тепер не буду морочити тобі голови. Нехай шлях до моєї мрії виявиться тернистішим за подорож на Місяць, та жодна завада на цьому шляху не зупинить мене. Я закохався в тебе ще на тому концерті й тепер не можу уявити своє життя без тебе.
Олена слухала, проте уважним був лише її погляд: подумки вона писала його портрет. Наводила густі чорні брови, впевнені лінії носа та підборіддя, підкреслювала глибину його карих очей. Виводила чіткі обриси його форми, ґудзик за ґудзиком... З неї не вийшов художник-модельєр, але вийшов би першокласний портретист. Цінний кадр для фотолабораторії.
_____________________________________________________________________________________________________________________
