Останній ковток свободи перед шлюбом, коли кільце вже стискає горло: уривок із книжки «Дім Прокляття і Крові. Порядок і Хао»
Юна спадкоємиця впливової родини Лінчгейвену Камілла Маркезе змушена прийняти угоду з ворогом — спокусливим і підступним Ніко Аттано: її рука в обмін на порятунок сімейного бізнесу, а її свобода — ставка у грі зі смертю. І доки вулицями міста ходить загадковий Збирач, Камілла має сплатити борг: до свого двадцять першого дня народження вистежити злочинця й зупинити війну між кланами — або ж втратити все. Час спливає. Кожен крок углиб підземелля до залишків забороненої магії, смертельних технологій і вічної спокуси наближає її до темряви: Камілла, головна героїня роману «Дім Прокляття і Крові», мусить прийняти правду або ж стати наступним експонатом Збирача. Ділимося уривком у матеріалі.
________________________________________________________________________________________________________________
Мій водій спізнювався.
Я назвала йому точні годину та хвилину, коли він мав зустріти мене біля нашої під’їзної доріжки, і кожна секунда, що спливла понад обумовлений час, змушувала моє серце битися все швидше. Якби хтось спіймав мене й доповів братам, я б ще більше зганьбила сімейне дерево. На щастя, за кілька хвилин я побачила карету й видихнула туманне повітря, стрибнувши в салон ще до того, як екіпаж зупинився.
— Куди, міс Маркезе? — спитав водій крізь ґрати. — Перший сектор. Висадіть мене на розі між Бернвіком та Деллані.
— Але мем, це ж...
— Я знаю. Саме тому я вам так добре плачу, — нагадала йому. Він, либонь, був новеньким у нашій армаді, бо ставив мої слова під сумнів.
Це вже не вперше я вислизала з будинку і бувала сама на тому березі Ади. Джайлз одного разу розповів мені про паб на стику тих вулиць, де подавали ель прямо з‑під крана, і з тих часів я ризикувала нескінченними нотаціями від старшого брата кожної третьої суботи місяця, коли Араміс проводив свої ночі в готелі Васіллі в центрі міста, граючи в карти та програючи ті невеликі статки, що в нас ще були.
Цього вечора, як мені видавалося, може бути остання нагода вибратися. Яким би мій наречений не був, навряд чи він легкодумно дозволив би судженій вислизати за межу річки, де правили наші вороги зі своїми потужними дарами.Це вартувало ризику — востаннє відчути свободу, — або, як у цьому випадку, зробити фінальний ковток славнозвісної холодної медовухи, що прочищала розум.
Коли він висадив мене, було вже майже опівночі. Якщо я хочу повернутися додому раніше за Араміса, у мене на все година-дві. Але шістдесят хвилин — усе, чого я потребувала. Пасма туману крутилися навколо моїх щиколоток, ніби хотіли схопити та потягти мене кудись подалі від кутового закладу, що світився на фоні темної, оповитої сном вулиці.
Дім Прокляття.
У пабі була купа людей, як і зазвичай. Я скинула капюшон зі своїх кучерів, але все одно не підводила голови, поки не дійшла до барної стійки, яка — за дивним збігом обставин — була вільною, якщо не рахувати двох чоловіків на дальніх стільцях справа. Ніхто не знав мене на цій стороні річки. Просто дівчина із сумнозвісною славою, але моє обличчя не відрізнити від будь-кого в цій кімнаті.
Бармен не поспішав приймати моє замовлення, поглядаючи на пару по праву руку від мене.
— Щось не так? — спитала я. Ситуація була новою, дуже відмінною від моїх останніх візитів.
— Звісно, ні, — відповів замість бармена чоловік за кілька місць від мене. Він нахилив голову, а його низько насунутий капелюх приховував очі, які, як я зрозуміла з легкого пору ху підборіддя, дивилися на мене, поки я накидала пальто на спинку стільця. Майже всі деталі його обличчя ховалися за білим димом, що стрічками підіймався від тонкої сигари, прилаштованої на попільничку.
— Дайте їй елю, Доме, — звернувся він до бармена. Я пирхнула, вдивляючись у чоловіка, який припустив, що саме я питиму. Навіть якщо він мав рацію.
— А якщо я не хочу елю?
— Його хочуть усі корінні, достатньо сміливі, щоб приїхати на інший берег річки.
Я ковтнула.
— Звідки взяли, що я з корінного народу? Ви навіть не знаєте мене.
Між тими, хто володів даром, і тими, хто ні, не було помітних відмінностей. Лиш те, де саме ми жили в місті, — хіба що він знав, хто я. Моя права рука ковзнула крізь тонку тканину сукні, де прихований клинок чекав у піхвах, прямо над подолом.
— Саме так. Я не знаю вас, — сказав чоловік, вичавивши ще трохи диму, — але знайомий з усіма нащадками в Лінчгейвені, які сюди заходять. А це значить, що ви, ймовірно, з того боку річки.
— Постійний відвідувач? — спитала я, коли Дом поставив переді мною на відполіровану підставку із золотого дерева кухоль елю. Незнайомець похитав головою.
— Можна й так сказати.
Я сьорбнула свій напій. Холодний та терпкий — нотка медових солодощів залила моє піднебіння, і я не змогла втримати стогін насолоди. Чудово смакує. Голова чоловіка повільно повернулася в мій бік, ніби цей звук привабив його.
— Насолоджуєтесь? — спитав він із дрібкою задоволення у своєму глибокому голосі.
— Безмежно, — усміхнулась я. Думаю, уперше за весь тиждень.
Ковзнувши поглядом, я поглянула на чоловіка і зрозуміла, що він досі зиркає на мене. Він зняв свій капелюх, тепер я могла бачити його очі. Перше занурення в них нагадало мені сірий колір цього міста — ніби воно повністю потонуло в його погляді. Коли я глянула вдруге, мені було склад но відірватися. Він був разюче вродливим і мав неприродно пустотливий осміх.
— Я можу вам чимось допомогти? — спитала я, коли його погляди на мене стали вже непристойно очевидними.
— Можу я сісти з вами?
Мої пальці пробіглися вишитою бісером бахромою на облямівці сукні. Ідея сидіти поруч змусила мене занервувати.
— Було б грубо кидати свого друга, не вважаєте? — спитала я, перевіряючи силу його бажання. Він заперечно махнув рукою.
— Ох, він і так уже йшов. Кузене, скажи? — неприхований поштовх у ребра змусив чоловіка підскочити на місці. Той зітхнув, допив залишки бренді та запустив склянку по барній стійці до бармена.
— Усе так, я щойно згадав, що маю бути будь-де, але не тут. Побачимось уранці, босе, — затим торкнувся свого капелюха, щоб попрощатися зі мною. — Гарної ночі, міс.
І ось біля барної стійки лишилися лише ми вдвох, розділені стільцями. Чоловік виправив цей недолік, сівши поруч. Дом почав приймати замовлення у віддаленому куточку пабу, відволікаючи гостей від нас.
— Як вас звати? — спитав незнайомець, перш ніж скуштувати свій напій.
— Мілла.
Лише двоє людей у світі звали мене так, і один з них уже був мертвий. Це здавалося найбезпечнішим варіантом — і не зовсім брехнею.
— Мілла, — повторив повільно, ніби пробуючи ім’я на смак.
— А вас?
— Ніко.
— Просто Ніко? — я підняла брову.
Ті ідеальні губи витягнулися.
— Цього вечора просто Ніко. Можливо, ви прийдете сюди ще раз. Тоді зможете дізнатися більше.
Я відчула провину. Не через Фелікса, а тому що даю цьому чоловікові віру у свою доступність. Я ковтнула трохи елю, щоб відігнати гіркоту ситуації.
— На жаль, це буде мій останній візит.
— Чому? — він схилив голову.
— Виходжу заміж завтра.
Я ненавиділа вимовляти ці слова вголос, бо це робило їх ще реальнішими. Навіть більше, ніж укладений контракт, що досі лежить на моєму столі. Ніко протягнув задумливу ноту.
— Але я не бачу обручки.
— Бо вона навколо мого горла.
На додачу до загальновідомого повідця, на якому брат мене за собою тягнув.
Без попередження чоловік потягнувся до моєї шиї. Пальці в рукавичках натиснули на мою шкіру та провели лінію по горлянці. Мені подих перехопило, коли вони затрималися на кілька секунд довше.
— Ну, нашийника я не бачу. Як на мене, ви досі вільна.
— Не у всіх в’язницях є ґрати.
Деякі, як-от моя, зведені з кайданів обов’язку та ланцюгів домашніх зобов’язань.
Пальці Ніко потяглися мені під щелепу, повернули моє підборіддя, щоб я могла його бачити та водночас відчувати тиск.
— Хіба це не договірний шлюб? Ви не хочете заміж за цю людину.
Це було не запитання, а скоріше спостереження. Зацікавленість із його боку.
— Ні, — нарешті визнала вголос, — але мушу.
Чоловік знизав плечима та відхилився назад на стільці.
— Ніхто не тримає вас під дулом пістолета. Ви завжди можете втекти.
Я посміялася з його ідеї.
— Я б хотіла, але, на превеликий жаль, моїй родині не обхідний цей шлюб, а я потребую його, щоб потурбуватися про них.
Він продовжив допитуватися.
— Тож ви б хотіли втекти лише на цю ніч?
— На що ви натякаєте, Ніко? — моя усмішка зникла.
Він кивнув підборіддям у сторону гурту, що грав спокій ний ритм у кутку паба.
— Бажаєте потанцювати?
Так. Чорт забирай, так. Абсолютно. Я б із радістю. Усі варіанти, як прийняти цю пропозицію, крутилися на язику, очікуючи на вивільнення. Але час спливав і моя карета скоро мала б повернутися. Яким би милим не був цей чоловік, він не вартував проблем, що спіткали б, якби я не повернулася вчасно.
А може?..
________________________________________________________________________________________________
